Три роки тому на Херсонщині тривали важкі бої – підрозділи Збройних сил України штурмами вибивали ворога з укріплень і звільняли територію. Паралельно ЗСУ стрімко просувалися й на Харківщині. Через успішний контрнаступ у багатьох тоді виникло відчуття, що війна скоро закінчиться…

Активну участь у деокупації Херсонської області брала також 128 окрема гірсько-штурмова бригада. Військова частина вважається закарпатською, однак у її складі воює багато бійців із різних регіонів, зокрема з Херсонщини. Декому з них у ті дні пощастило звільняти населені пункти, в яких вони виросли, своїх рідних і близьких людей.

Один із таких бійців – молодший сержант гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр 35-річний Кирил. У 2015-2016 роках він служив у бригаді в зоні АТО, а після демобілізації й короткого відпочинку підписав контракт і повернувся в свій підрозділ.

Кирил виріс на Бериславщині в невеличкому селі, яке нараховує менше пів тисячі мешканців. До Перекопського перешийку, що сполучає Крим із материковою частиною, звідси близько 120 кілометрів.

Росіяни подолали цю відстань дуже швидко – на третій день вторгнення, 27 лютого, над сільрадою вже вивісили російський триколор. У селі практично всі знали, що Кирил воює в ЗСУ (на той час 128 ОГШБр зупиняла ворожі колони на Запоріжжі, і боєць брав у цьому безпосередню участь).

– Єдине, що встигла зробити мама, – спалити мою військову форму, яка зберігалася в шафі, – розповідає боєць. – У перший день окупації по хатах пройшлися озброєні чеченці, вони просто оглянули все й пішли. У сусідню хату (то було хороше житло, його господарі виїхали) заселилося якесь військове начальство.

Кілька офіцерів зайшли до моєї мами й спитали, чи чогось не треба: "Может, хлєба, води…" Мама відмовилася, хоча купити продукти вже було ніде. Тоді вони сказали: "Давайтє договорімся – ми нє лєзєм к вам, а ви нє мєшаєтє нам. Ми знаєм, гдє ваш син…"

Як дізнався Кирил згодом, інформацію росіянам здала сестра старостихи села, яка намагалася вислужитися перед окупантами. Утім, росіяни повелися лояльно – не чіпали маму бійця, навіть пропонували продукти – хліб, олію, воду. Однак так було далеко не всюди.

– Моєму селу, можна сказати, було легше, бо там поселився здебільшого командний склад військових частин і ФСБ. Зате в сусідніх селах усе було по-іншому, а найгірше там, де поселилися буряти. Ті навіть чоловіків ґвалтували. Запросто могли зайти в хату, вигнати господарів і поселитися, або, кому пощастить, просто відібрати речі, курей чи худобу.

У тих селах люди навіть викопували біля хат нори й ховали дітей, щоб ті не попадалися на очі бурятам. До речі, підрозділи російської армії ворогували за етнічною ознакою. Кавказці, буряти, "лднр-івці" ненавиділи один одного, між ними доходило до перестрілок і вбивств.

З міркувань безпеки Кирил не підтримував з мамою безпосередній зв'язок, спілкувався лише через родичів. Та й із мобільним покриттям у селі після окупації стало геть погано. Щоб спіймати сигнал, селяни йшли до школи й піднімалися вгору по високій драбині. Незабаром росіяни почали ганяти звідти людей.

Восени 2022-го ЗСУ пішли на Херсонщині в контрнаступ (якщо точніше, перші штурми 128 ОГШБр почала 29 серпня). Проламавши першу лінію російської оборони, підрозділи бригади просувалися вперед, у тому числі в напрямку Бериславського району.

За два місяці до того, ще на Запоріжжі, Кирил отримав серйозне поранення внаслідок ворожого авіанальоту, і після лікування почав працювати з БПЛА. Це були перші розвідувальні дрони, з допомогою яких боєць разом із напарником ретельно вивчав перед штурмом кожну посадку – як збудовані укріплення, де схована ворожа техніка й артилерія. До 2014 року він працював у цих полях на комбайнах і тракторах, тому дуже добре знав місцевість.

– Це скорочувало час, не було необхідності додатково звірятися з картами. Плюс дуже сильно допомагали мої знайомі в окупованих селах, із котрими я тримав зв'язок. Вони розповідали, куди росіяни перемістили особовий склад чи артилерію, і я, орієнтуючись на місцевості, зразу знаходив потрібну локацію на карті чи з дрона.

У той час до Кирила зверталися навіть із сусідніх бригад, просили уточнити деталі, коригувати вогонь.

– Якось по нас працював ворожий "Піон" (далекобійна великокаліберна самохідна артилерійська установка, що здатна вести вогонь ядерними боєприпасами). Це досить громіздка техніка, але ми ніяк не могли її виявити, аж поки мої знайомі не підказали, що вона заїхала в силосну яму й стріляє звідти.

Росіяни втекли з рідного села Кирила без бою після того, як їх обстріляли з артилерії. Один із 155-міліметрових снарядів вибухнув біля хати Кирила й прошив осколками огорожу. Пізніше боєць хотів її відновити, але мама відговорила: "Нехай буде на згадку про війну й окупацію…"

Сестра старостихи, котра виказала Кирила росіянам, втекла разом із ворогом.

Підрозділ Кирила тоді стояв усього за 6 кілометрів від його рідного села, і командир дозволив бійцю провідати маму.

– Я просто подзвонив додому й спитав, чи треба щось купити. В селі мене зустрічали і родичі, й друзі, і просто знайомі, було дуже приємно дивитися на їхні радісні обличчя. Це була справжня, щира радість. А вдвічі приємніше, що люди дійсно чекали нас, не здалися. Росіяни час від часу просили в них чогось домашнього, на що селяни казали – нічого немає. "Как ето у вас нєту яіц, вот же кури во дворє!.." "Для вас немає, прийдуть наші, то їх пригостимо", – відповідали люди.

Бійці 128 ОГШБр відчували допомогу місцевих мешканців неодноразово і в різних регіонах. Це не тільки надихало, а й часто рятувало життя. Кирил відчув це на собі в перші дні російського повномасштабного вторгнення на Запоріжжі.

– Я тоді працював із "Корсаром" (протитанковий ракетний комплекс українського виробництва), і ми отримали задачу зупинити російську колону на виїзді з міста. Звідти вже відкотилися інші підрозділи ЗСУ й Нацгвардії, а нас поставили біля перехрестя, щоб першими зустріти ворога. Офіцер попередив: "Як тільки на дорозі з’явиться якась військова техніка – відкривайте вогонь, то не наші".

Розрахунок ПТРК стояв кілометрів за 5 від міста, бійці бачили, як його бомблять росіяни, – вибухи, вогонь. І тут на трасі з’явився танк.

– Я зарядив ракету й чекаю, поки він під’їде на відстань ураження. Прицілився й бачу в оптику, що командир екіпажу висунувся в люк і махає навхрест руками, наче просить – стоп, не стріляйте. Підпускаю ближче й бачу, що це український танк.

Він не міг завестися, тому виїхав пізніше. Танкіст зупинився біля нас і каже: "Ну, хлопці, тут зараз таке буде… За мною пре величезна російська колона". Ми знову налаштувалися відкрити вогонь, але почули збоку вибухи й стрілянину. І мені на рацію надійшов наказ – швидко вантажитися в "Урал" і їхати в той бік – російська колона поїхала іншим маршрутом.

Кирил із товаришами встигли від’їхати кілометрів три, як надійшов новий наказ – розвернутися й повертатися на попередню точку. Основна колона росіян поїхала все-таки тією дорогою.

– Тільки ми встановили "Корсар", як на трасу почала виїжджати величезна колона – близько сотні одиниць різної техніки: вантажівки, танки, БМП… Попереду колони їхав БТР із російським прапором. Я підпустив його на два кілометри й вистрілив. Але поки летіла ракета, перед БТР-ом навскоси виїхав "КАМАЗ", і я влучив прямо в його кабіну.

"КАМАЗ" загорається, колона стопориться, інші вантажівки починають з’їжджати в кювет, і тут по колоні вдарила наша арта, що стояла позаду. Техніка загорілася, почалися вибухи. А нам дали команду відкотитися на кілька кілометрів і чекати ворога на наступному перехресті.

І так бійці десь два тижні від перехрестя до перехрестя зупиняли російські колони, а вони шукали інші маршрути й просувалися вперед. Росіяни мали величезну перевагу, в багато десятків разів…

Фронт тоді рухався хаотично, чітка лінія зіткнення не сформувалася, розвідувальні дрони тільки почали використовувати, і їх було обмаль. Інформації про переміщення ворога не вистачало, тому деякі підрозділи не тільки виявлялися відрізаними, а навіть опинялися в тилу ворога.

– Нам, двом розрахункам ПТРК, дали команду облаштувати позиції на краю районного центру й зупинити ворожу танкову колону, що мала заїхати по трасі в місто. Ми виїхали на "Уралі" й "бесі" на задану точку й стали чекати танк і ще одну "беху", які мали приїхати разом із командиром гірсько-штурмової роти нам на підсилення.

Хлопці звернули увагу, що на сусідній фермі, метрів за 800-1000, теж стоять військові, які час від часу виходили й дивилися в їхній бік. Туди періодично заїжджали танки, броньовані позашляховики й інша техніка.

– Поруч ходили місцеві мешканці і якось дивно на нас дивилися. Нарешті одна жінка наважилася й підійшла: "Ви українські військові?" "Так, ви ж бачите піксель, шеврони з жовто-синіми кольорами". "А що ви тут робите і як сюди заїхали?". "По об’їзній".

"Так об’їзну зараз росіяни контролюють, там два російські танки стоять і тіла вбитих місцевих навколо. Ми перше їхали звідти, то нам у спину з кулемета стріляли… Вчора в місто заїхала величезна колона росіян, танки й "Тигри" стоять у кожному великому дворі. Росіяни вже в місті позаду вас, вам тут не можна бути!"

Бійці непомітно підійшли до об’їзної й побачили, що там дійсно лежать тіла вбитих місцевих. Повернулися назад, ще раз уважно подивилися на сусідню ферму й зрозуміли, що це російські броньовані позашляховики "Тигри" й танки.

– Якимось чином ми заїхали в місто практично паралельно з росіянами й опинилися не тільки поряд, а в тилу ворога. І ще чекали на підсилення командира роти з танком і "бехою".

Поки хлопці думали, як вийти з цієї ситуації, яка здавалася цілковитою фантасмагорією, до них на "Таврії" підлетів місцевий чоловік (йому хтось сказав, що на краю міста стоять українські військові з технікою) й вигукнув: "Швидко сідайте в машини, газ у підлогу й через центр міста виїжджайте на трасу – маєте встигнути, поки росіяни не перекрили виїзд …"

– І ми сіли в машини й на повному газу прямо через центр міста помчали на виїзд. Дуже боялися, щоб "беху" не занесло на повороті, бо на асфальті вона як корова на льоду. Люди на вулицях впізнавали нас (напевно, бачили піксель) і махали руками – швидше, швидше. Нас бачили й росіяни, вони вже були в місті. Але наші "Урал" і БМП нічим не відрізнялися від їхніх, тому нам пощастило проскочити.

За містом бійці зупинилися біля водонапірної вежі, зв’язалися з командиром роти, котрого очікували, й пояснили ситуацію. Ротний із танком і БМП об’їхав місто посадками й мав долучитися до них.

– Ми бачили, як вони їдуть у наш бік польовою дорогою від посадки до посадки. Мали проїхати ще кілька посадок і виїхати на трасу, але звернули зарано. Трохи позаду того місця стояли два російські танки, які зразу відкрили вогонь. Снаряд влучив у корму нашого танка, командира роти, що сидів на броні, знесло. Він отримав серйозне поранення, але потім прийшов до тями, а місцеві мешканці допомогли йому добратися до наших.

Пораненим на танку офіцером був командир 2 гірсько-штурмової роти 1 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр капітан Віталій Невінський. Через кілька місяців саме він на своїй машині евакуював Кирила, котрий отримав поранення внаслідок ворожого авіанальоту.

У грудні 2022 року 26-річний офіцер загинув при обороні Бахмута й був посмертно удостоєний звання Героя України.

"Українська правда" свого часу детально розповідала про Віталія Невінського.

У складі свого 1 гірсько-штурмового батальйону Кирил пройшов усі гарячі напрямки повномасштабної війни – Запоріжжя, рідну Херсонщину, Донеччину, знову Запоріжжя. Зупиняв ворожі колони, був на підсиленні в піхоти під час штурмів, знищував танки та іншу броньовану техніку.

За успішне виконання небезпечних бойових завдань боєць нагороджений орденами "За мужність" ІІІ і ІІ ступеня. З незначними перервами під час періоду АТО-ООС Кирил воює 10 років. Уже під час війни він одружився й став батьком – має 1,5-річну доньку.

– Чи є сили воювати? – повторює питання боєць. – Чесно? Хочеться до дитини. Вона мене знає фактично тільки по відеозв’язку, коли бачить відео зі мною, телефон цілує. Воно все накопичується всередині – втома, загиблі товариші, проблеми зі здоров’ям, відсутність відпочинку. Але про СЗЧ навіть не думаю…