Останні (на жаль, лише за часом) удари російських агресорів проти України були анонсовані не Путіним, а президентом найпотужнішої світової демократії, який у цьому разі виступив як телеграфіст кремлівського диктатора. Ба більше, виклад Дональдом Трампом їхньої телефонічної розмови в TruthSocial залишив враження, що він ледь не з розумінням ставиться до російської реакції (саму розмову він охарактеризував як «гарна»). Паралельно Кіт Келлог, відповідальний у Трампа за Україну, оцінив операцію «Павутина» як таку, що веде до ескалації «конфлікту».
Не додають оптимізму і наступні заяви президента США на полях зустрічі з новим канцлером Німеччини Фрідріхом Мерцем і на борту президентського літака, де Трамп звинуватив Володимира Зеленського у наданні Путіну «мотивації» для нищівних бомбардувань України. Це запам’яталось, а от чергові оголошені «готовності» запровадити «дуже жорстокі» санкції проти Росії, якщо вона вийде за «межі», прозвучали непереконливо.
Які ще додаткові докази потрібні Дональду Трампу і його підлеглим, щоби переконатись у небажанні Путіна зупинити війну на умовах інших, ніж капітуляція України? А, можливо, і цього буде недостатньо, щоб загвинтити санкційні гайки? Разом із тим реально зловісно виглядає публічна заява «лідера вільного світу» щодо можливого застосування санкцій проти України. Очевидно, якщо поведінка українського керівництва суперечитиме планам Трампа про «мир» за будь-яку ціну.
Президент США також порівняв російсько-українську війну з бійкою двох малюків, яким краще дати «побитися» перед тим, як їх «розвести». В купі із наведеними вище словами ця фраза, що виглядає особливо цинічною на тлі жертв, яких зазнала Україна протягом війни, дає підстави ще раз уважно і без ілюзій та марних очікувань придивитися до трампівської концепції «миру» для України.
Її базовий посил залишається незмінним — якнайшвидше припинити війну, принаймні її гарячу фазу, щоб зосередитись на вирішенні пріоритетних для Трампа питань внутрішньої (насамперед імміграції, економіки, радикальної реорганізації системи державного управління) та зовнішньої політики (відносин із Китаєм, переорієнтації в бік Азіатсько-Тихоокеанського регіону взагалі, Ірану). Для досягнення цієї мети він готовий застосувати всі можливі засоби, включно з тими, які суперечать національним інтересам України, оскільки Трамп переконаний, що захист України не належить до критично важливих інтересів США, а сама війна є виключно європейською справою.
Чинний президент США не вірить у можливість України вистояти у протиборстві з Росією і скептично ставиться до доцільності подовження військової та фінансової підтримки нашої держави. Відповідно, членами адміністрації висуваються «реалістичні» (на їхнє переконання) сценарії завершення війни, які передбачають територіальний поділ України на тлі відсутності реальних гарантій подальшого стримування російської агресії. Треба визнати, що за своєю сутністю вони є доволі подібними до ультимативних вимог путіністів. Ця схожість є менш абсурдною, ніж видається, з огляду на близькість поглядів нинішніх керівників США та Росії щодо принципів, на яких має будуватися світова політика.
За Трампом, у ній мають існувати одні закони і можливості для великих гравців (таких як США, Росія) і зовсім інші, більш обмежені, — для слабших країн (наприклад, для Канади, Данії, України), які в своїй поведінці повинні враховувати інтереси «великих». Саме в цьому корені його небажання провести чітке розмежування між агресором і жертвою у війні Росії проти України і в ширшому сенсі намагання замінити світовий порядок, заснований на певних узгоджених правилах і принципах, на сучасний варіант «гри престолів», де беззастережно домінують суперпотуги. Перед нами зовнішньополітична складова плану «Зробити Америку знову великою!», коли рецепти для відтворення примарного «золотого віку» США вишукуються в минулому, в XX і навіть XIX століттях. Не можна не помітити подібності закликів Трампа до намірів збирача «земель руських», одержимого ідеєю відновлення імперської «величі» Росії.
Росія розглядається Трампом як можливий співучасник у процесі потрясіння основ світової політики на додаток до ілюзій стосовно реалізації економічних суперпроєктів (цікаво, чи не обговорювали Віткофф і Дмітрієв проєкти створення Кримської Рив’єри?) і можливості відтягнути Росію від Китаю. Своєю чергою, війну в Україні президент США сприймає під кутом зору потреби реалізувати свій проєкт переформатування американо-російських відносин.
Виходячи з цього, Трамп намагається зберегти можливість спілкуватися з Путіним саме як із партнером, а не із суперником чи конкурентом. Доволі симптоматично, що він усіляко уникає критики російського диктатора або робить це у поблажливій манері, попри те, що зухвала поведінка Путіна та його відмова пристати на американську пропозицію щодо негайного припинення вогню фактично принижують Трампа та множать на нуль його репутацію суперперемовника. Якщо вірити тому ж Келлогу, у Трампа вже готове до обговорення з Росією питання, яке ще вчора було абсолютним табу для Заходу, — запевнення Росії у відсутності намірів щодо подальшого розширення НАТО. Останнім часом помітно порідшали згадки про «жах» Трампа перед можливістю повторення за його президентства афганоподібної ситуації як чинника, що спонукатиме його до продовження підтримки України.
«Вищі» міркування пояснюють також дипломатичну «чечітку» Трампа навколо питання санкцій проти Росії: заяви про можливе застосування найсуворіших санкцій зависають у повітрі і майже завжди нівелюються заявами про недоцільність застосовувати санкції, аби не зашкодити «мирним перемовинам». Начебто узгоджене між Білим домом і європейськими лідерами рішення про негайне запровадження нових «пекельних» санкцій проти Росії в разі її відмови від негайного припинення вогню було зірване самим Трампом під приводом початку україно-російських переговорів, оголошених Москвою. В результаті Кремль нав’язав нам і світу дипломатичну обманку задля реалізації своїх пропагандистських і військово-політичних цілей.
Навряд чи варто очікувати суттєвих змін на санкційному напрямі в США і в разі ухвалення законопроєкту сенаторів Ліндсі Грема і Роберта Блюменталя: запровадження санкцій, остаточне визначення їхнього обсягу та способу застосування належать до компетенції президента, який уже звернувся до Грема з проханням пом’якшити запропоновані у тексті законопроєкту санкційні заходи.
Небажання застосувати санкції вписується в трансформацію позиції США щодо України, яку реалізує Трамп. Країна, з якою США було укладено Хартію про стратегічне партнерство, трактується як одна із сторін «конфлікту», який вартий уваги нової американської адміністрації тільки тому, що він відволікає її від питань, більш суттєвих для Трампа. В політичному плані ми бачимо негативні зміни у заявах і діях президента США, а також — дуже промовисто — у поведінці американської дипломатії в ООН та інших міжнародних організаціях, де США з активного промоутера українських інтересів перетворилися на силу, що перешкоджає ухваленню рішень із чітким засудженням російської агресії під приводом сприяти дипломатичним зусиллям припинення війни. Як і у випадку із запровадженням нових тарифів, Трамп не зупиняється перед тим, щоби руйнувати партнерства і альянси США, коли він вбачає в цьому свій особистий політичний інтерес.
Своєрідним рубіконом для Трампа стане питання про продовження військової підтримки України після того, як вичерпаються ресурси, зафрахтовані і проплачені попередньою адміністрацією. За всіма ознаками, Трамп не має наміру формувати нові пакети допомоги і спрямовувати запити на фінансування до Конгресу США, надто в контексті його заяви про можливість застосувати санкції до «обох сторін». На мою думку, залишається чи не єдиний варіант, про який раніше згадував сам американський президент, — закупівля американської зброї: чи то Україною в рамках механізму, подібного до ленд-лізу, чи то за кошти наших європейських партнерів.
Реалізація або нереалізація цієї опції визначить наслідки цілком можливого виходу США з процесу пошуку дипломатичних шляхів закінчення війни. Якщо вихід буде супроводжуватися припиненням постачання американської зброї та техніки, це посилить позиції путінської Росії — і військові, і політичні. Певно, що в Білому домі це розуміють. Утім, є серйозні сумніви, що там переймаються згубністю такого кроку для України або свідомі його впливу на стратегічні позиції самих Сполучених Штатів. Нам залишається сподіватися, що легендарна волатильність та емоційні гойдалки Трампа спрацюють у потрібному нам напрямі.
Рубікон можуть також перейти лідери європейських держав, якщо вони дійсно готові перевести своє загалом правильне розуміння критичності ситуації для України та антипутінської коаліції на рейки конкретних і радикальних дій, вийти за рамки правильних констатацій і суворих попереджень, які вже давно перестали турбувати Путіна.
Головним знаряддям в їхньому арсеналі мала би бути організація закупівель американської зброї на потреби ЗСУ і конфіскація для цього заморожених російських активів. У такий спосіб європейці могли б реально вплинути на розвиток воєнних подій у позитивний для України бік. На відміну від войовничої риторики, яка часто пом’якшується наступними уточненнями і коментарями, або фантомних ініціатив на кшталт створення «сил заспокоєння», які так і не вийшли за стадію обговорення.
До того ж складається враження, що європейці переміщують фокус своїх зусиль на підготовку до неминучого військового конфлікту з Росією. Війна в Україні здебільшого сприймається як засіб знекровити майбутнього ворога на полі бою, а територіальні й інші поступки з нашого боку — як прийнятний, хоча й небажаний спосіб зупинити бойові дії. В цих розрахунках, на мою думку, зникло розуміння того, що реалізація Путіним навіть частини його планів щодо України забезпечить агресору зовсім іншу, сприятливу для нього, стратегічну глибину під час наступного етапу європейської війни, яка вже почалася.
Більшість європейців цього так і не помітили. А дарма.
