Військові в камуфляжі з жовто-блакитними наліпками на рукавах просуваються територією шахти між бетонних уламків, понівечених рейок, шматків кабелю, що звисають із поламаних опор.
Один із бійців на секунду зупиняється біля квітника з трояндами, який дивом зберігся серед апокаліпсису.
"Зая, дивись, твої улюблені троянди. Якщо вийду звідси, обов'язково нарву тобі букет", – каже він, знімаючи на телефон. Це не військовий екшн. Це реальне відео, яке згодом розійшлось по соцмережах.
На тлі пшеничних та соняшникових полів на сході України, мов уламок з іншого життя, темніє зруйноване шахтоуправління "Покровське" – найбільше підприємство, яке видобувало коксівне вугілля в Україні.
Серед його споруд вирізнялись копри – височезні вежі. Через них в глибину землі щодня спускали шахтарів і підіймали на поверхню вугілля. Для робітників вони були не просто конструкціями. Вони були точкою опори, вертикаллю, орієнтиром, навколо якого оберталося життя.
Тепер копри розбиті, як і саме минуле, але деякі шахтарі й досі тримаються цієї вертикалі. Серед них 36-річний Анатолій Вискребець, який до повномасштабного вторгнення працював на шахті п'ятнадцять років.
"Для мене шахтний копер був як живий. Коли я дізнався, що його підірвали, мене аж затрусило. Я наче втратив найкращого друга. Навіть звістка про пряме влучання в наш будинок мене так не вразила", – розповідає Анатолій. В цю мить здається, що його голос трохи тремтить.
Напевно, найкращим заголовком для цього тексту міг би стати такий: "Проста історія" – майже за мотивами фільму Девіда Лінча. Наш герой не говорить про себе багато, не будує особистий бренд і не надуває бульбашку власної експертності. Але саме завдяки таким людям, непомітним і небагатослівним, життя сьогодні триває.
Цей текст не про шахту, яка більше не працює. Ця історія про людину, яка втратила точку опори, але не зламалася. Історія про те, як зберегти свій орієнтир, коли руйнується все навколо, і як віднайти себе, коли звичного життя більше немає.
Три стволи шахти розташовані в трикутнику між селищами Удачне, Котлине та Піщане під Покровськом. Останні два зараз окуповані росіянами. А до самого міста вони підійшли впритул.
Через постійні обстріли Покровськ перетворився на примару. Тут майже не залишилось людей та цілих будинків. У тих, хто виїхав, зникла надія на повернення, адже шахта – годувальниця більшості містян – навряд чи буде відновлена.
Анатолій Вискребець виглядає саме так, як уявляєш собі "плакатного" шахтаря: кремезна статура, широкі плечі, міцні руки. Говорить неквапливо, не витрачаючи слів намарно. Попри молодий вік на обличчі в нього вже видніються зморшки, особливо біля очей. Це через роботу в темряві під шахтарський ліхтар. Брови трохи насуплені, що робить обличчя похмурим. І лише коли згадує про копер чи доньку – на мить м'якшає, в очах з'являється теплий відблиск.
Донедавна він працював підземним електрослюсарем, обслуговував підйомну систему, яка щодня переміщала людей та вантажі в шахту, а потім на-гора.
Вертикаль між темрявою і світлом стала для Анатолія орієнтиром. Школа, профліцей, шахта – маршрут, типовий для чоловіків з Донеччини. Але історія Анатолія не типова. У своєму житті він не раз робив вибір: залишитись чи піти, жити спокійно чи ризикувати, ховатись чи тримати лінію оборони – спочатку під землею, а згодом і на війні.
"З вулиці мого рідного селища Удачне виднілись копри шахти "Західної" – так раніше називалося шахтоуправління. Змалку я мріяв працювати саме тут, на підйомі. Зрештою так і сталося: після профліцею влаштувався на шахту. Мій батько, який багато років працював на цій самій шахті, спочатку не підтримав мого вибору. Казав, що з моїм запальним характером можуть виникнути проблеми. Не хотів нести відповідальність за мої вчинки", – зізнається Анатолій.
Саме через запальний характер його інженерна кар'єра закінчилася, не розпочавшись.
"Я заочно вступив до технікуму, але до диплому не дійшов – не склалося з викладачем гідравліки. Він постійно прискіпувався, я не витримав і назвав його йолопом. За це мене викликали до директора і запропонували написати заяву на відрахування. Міг би вибачитись, але гордість перемогла", – згадує Анатолій.
Зате свій "підйом" шахтар потім вивчив до останнього гвинтика.
"Копер – дуже складний механізм. Я називав його "організмом". На висоті більше ста метрів розташоване обладнання – мозок, все інше – тіло. Розбуди мене серед ночі та спитай, де проблема? Я відразу міг її визначити", – каже шахтар.
На початку повномасштабного вторгнення шахтар не думав виїжджати з Покровська. Лише дружину та маленьку дочку відправив за кордон.
"Алінці виповнився рік 23 лютого, а наступного дня Путін збожеволів. Ще вчора готувалися до свята, надували повітряні кульки, збиралися за столом усією сім'єю, задували свічку на святковому торті, а сьогодні все зруйнувалося. Найбільший страх мого життя – втратити родину. Тому я швидко знайшов шлях, щоб відправити їх до Польщі. А сам вирішив працювати. З шахти почали звільнятись люди. Наш керівник профспілки зібрав колектив та сказав: "Хто може – залишайтесь. Якщо всі підуть, шахті настане кінець"", – розповідає Анатолій.
На дільниці вже не вистачало людей: з двадцяти п'яти робітників третина поїхала в евакуацію. Люди працювали по дві зміни. Згодом паніку вдалось зупинити, багато хто повернувся, шахта пристосувалась до роботи в умовах війни.
"Влітку 2024, коли ворог наблизився до Покровська, люди знову почали виїжджати. Тут вже нічого не вдієш, у кожного лише одне життя. Родина на той час була зі мною, вони повернулись з Польщі. І вдруге довелось їх відправляти у безпечне місце", – каже шахтар.
Анатолій іноді робить паузи та тяжко зітхає. Він бачив не лише руйнування свого міста та підприємства, а й смерті людей, які гинули під час роботи.
Восени 2024 року були прямі влучання у шахтні споруди. Майже всі жінки-робітниці поїхали. А машиністками підйому на дільниці працювали саме жінки. Тоді Анатолій сів у крісло підйомної машини.
"Було страшно. Я пригадував свою колегу, Тетяну. Вона загинула від прямого влучання ракети в копер. Сидячи на стометровій висоті, я намагався не думати про погане", – зізнається Анатолій.
Через обстріли шахтоуправління багато разів було знеструмлене. Виробки під землею почало затоплювати ґрунтовими водами. Працювали по пояс у жижі, вода вже змішалась із вугільним пилом.
"Робота підйому зупинилась. Щоб відкачати воду та запустити шахту, треба було встановити насос під землею. До нас прийшов головний механік і каже: "Хлопці, людей не вистачає, а працювати треба". Я йому у відповідь: "Сергійович, нас тут менше, ніж пальців на руці". І він поїхав у шахту разом з нами", – пригадує Вискребець.
Тоді вони змогли запустити підйом, але шахта протрималася недовго. У Покровську залишатись було неможливо, кожного дня тривали страшенні обстріли.
Анатолій запалює цигарку, затягується, затримуючи дим якомога довше. Потім з полегшенням випускає білий струмінь. Дим потрапляє в очі, вони сльозяться. Важко зрозуміти, чи то від диму, чи то від спогадів.
"Моя остання зміна закінчилась 27 грудня 2024-го. Більше я не був на шахті. Удачне сильно обстрілювали, я бачив це з висоти копра. Розумів, що моє рідне селище просто рівняють із землею, але нічого не міг вдіяти. Після зміни поїхав та забрав рідних. Мама з бабусею ще були там. Я вивіз їх на Дніпропетровщину", – каже шахтар.
Він розповідає про це так, буцімто після роботи сходив по хліб – рівно та буденно. Наче й не було тих обстрілів, наче й не їхав розтрощеною дорогою, наче й не здригався за кермом від вибухів, які лягали поруч.
Для евакуації Анатолій обрав Павлоград, там була можливість влаштуватись на іншу шахту. Але спочатку він зробив спробу врятувати батьківський інструмент та востаннє подивитись на свій копер.
"Я розумів, якщо зараз цього не зроблю, потім вже буде пізно. На початку січня заїхав до батьківської хати, зібрав інструмент, який залишився у спадщину. Він був мені дорогий як пам'ять про нього. Хотів ще заїхати на шахту, подзвонив військовим, які вже стояли на промисловому майданчику. Вони здивовано спитали: "Нащо тобі це?". А я лише хотів попрощатись з підйомом", – зізнається Анатолій.
Дружина Тетяна одразу зрозуміла, де він був, тільки-но побачила батьківський інструмент. Ледь на накинулась на нього з кулаками. Ризикувати життям заради залізяк – це було цілком в дусі її чоловіка.
Тетяна та Анатолій разом вже шістнадцять років. Я запитую, як це, бути дружиною шахтаря?
"Багато хто думає, що жінка шахтаря живе з ним, як за кам'яною стіною: велика зарплата, довга відпустка, норкова шуба. Але це ілюзія. Шахтар повністю викладається під землею, а вдома нічого не робить – усе інше на жінці", – ділиться Тетяна Вискребець.
Їхній донечці зараз чотири. Анатолій довго не хотів дітей, мовляв, спершу треба мати власне житло. Вже й квартиру від шахти отримали в новій багатоповерхівці, й обжилися, а він все стояв не своєму. Все ж таки Тетяна завагітніла, це сталось під час пандемії. Чоловік вагався, але вона вирішила народити.
"Толік доньці зрадів, але нічого не змінилось – я й далі була сама з усім. Втомлювалась страшенно, ночами вставала тільки я. Він тишком сідав за кермо і тікав, коли сварились", – згадує вона про складний характер чоловіка.
З часом вони навчилися розмовляти. Після короткої евакуації за кордон усе стало на свої місця. "Я зрозуміла: попри все, Толік найкращий батько і єдиний чоловік мого життя. Розлука врятувала нашу родину".
Сам Анатолій каже, що насправді хотів дітей. Але десять років тому отримав травму хребта, переніс складну операцію, кілька місяців проходив реабілітацію. Через це довелось працювати на поверхні, тобто не під землею. Відповідно зарплата була в декілька разів нижчою, ніж зазвичай. Згодом здоров'я налагодилось, він знову повернувся до звичної роботи, і в родині з'явилась дитина.
"Зараз в мене немає ані квартири, ані улюбленої роботи. Я в армії, а жінка з дитиною бідкаються в орендованому житлі. До шахтарської пенсії, яка б дала їм змогу жити більш-менш забезпечено, я допрацювати не встиг. Прикро залишитися бомжем у цій ситуації", – каже колишній шахтар.
За словами Анатолія, в перші дні лютого 2022 року багато працівників шахтоуправління кинули підприємство та поїхали до Європи. Там теж можна було влаштуватись на шахти, але заробляти значно більше, ніж вдома. Проте свій черговий вибір в житті він зробив.
Після втрати житла у Покровську, руйнування шахти, нове життя потроху налагоджувалось. Місяць Анатолій працював вантажником на оптовому складі. Там зустрів багато таких самих, як він сам, переселенців із Донеччини. Проте хотілося повернутися на шахту.
"Коли я ще їздив з Павлограда до Покровська, придивлявся на місцеві шахти, шукав підходящий копер. Це для мене як компас, що вказує шлях, все життя я йшов на копер. Нарешті зробив вибір на користь "Західно-Донбаської" шахти. Хоча їй далеко було до шахтоуправління "Покровське", але нічого не вдієш, треба працювати", – каже Анатолій.
На новому місці він швидко став своїм, адже досвіду було достатньо. Однак доля повернула шахтаря в інший бік. Після оформлення статусу переселенця треба було сходити до ТЦК, щоб оновити дані. Та й в додатку "Резерв+" вже "горіло" червоним.
"Чесно кажучи, в ТЦК на мене подивились, як на йолопа – сам прийшов. Вручили бойову повістку, дали три дні на збори, і ось я вже на службі в одній з тилових частин".
Анатолій працює на вантажівці та обслуговує електричне обладнання, яке перевозить. Раз на два тижні його відпускають додому на декілька годин. Навчання він поки не проходив, воно ще попереду.
"Він як вибухівка: може спалахнути, але потім ми все одно разом їдемо на завдання. За кілька днів без нього починаєш скучати, як за братом", – розповідає про Анатолія його побратим Андрій.
В армії, як і в цивільному житті, люди цікавляться одне одним: хто ти, що за людина, чи можна тобі довірити власне життя?
"Мої побратими розпитують, ким я був до мобілізації. Я кажу, що шахтарем. Вони дивуються та кажуть, що нізащо б не полізли під землю. Але там немає нічого страшного, на війні страшніше. Як буде далі, я не знаю. Куди мене після навчання направлять – теж. Сприймаю все філософськи. Якщо доживу до перемоги, поїду відновлювати шахту – така моя мрія", – завершує розмову Анатолій.
Він надягає піксельний кашкет, простягає мені руку та каже: "Я дам вам електронну пошту дружини. Коли вийде репортаж, напишіть їй, будь ласка. Хочу, щоб у доньки залишилась пам'ять про мене".
Іноді я натрапляю на його дописи в соцмережах. Відео з рибалки – тиха вода, пташиний спів. Ось він в дорозі – військовий кашкет на панелі автівки, незнайомий пейзаж за вікном, з колонок чути ритмічний спів Цоя.
Копер, навколо якого оберталося життя Анатолія, зник із горизонту. Але в кожному його кроці все ще відчувається напрям до шахти. Проста історія…
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
