З 16 по 20 травня за наказом вищого керівництва країни, зокрема президента Володимира Зеленського, захисники Маріуполя вийшли із заводу «Азовсталь» для збереження життя особового складу.
За попередніми домовленостями бійці мали перебувати на підконтрольній території росіянам впродовж 4 місяців. Проте порушивши всі можливі перемовини та міжнародні конвенції, ворог продовжує тримати захисників у полоні, іноді не надаючи жодних спеціальних умов.
Крім цього, зафіксоване застосування тортур проти українців, незаконні показові «судилища» та призначення обвинувачень за підставними доказами, або взагалі за їхньої відсутності.
«Вечірній Київ» поспілкувався з нареченою азовця, який вже четвертий рік перебуває у російському полоні. Алла поділилася, як рідні бійців попри зневіру та труднощі продовжують боротися за них.
«Родини військовополонених звертаються у всі українські, міжнародні організації, куди тільки можемо. Іноді сідаєш і думаєш: а куди ще ми можемо піти, що можемо зробити? Здається, ми були вже майже всюди, але щоразу приходить усвідомлення, що зупинятися не можна», — розповідає кохана захисника Алла.
Олексій та Алла познайомилися у 2021 році. Дівчина родом з Донеччини, а чоловік з Київщини, проте службу ніс у місті Маріуполь.
«Ми познайомились та довгий час спілкувалися в інтернеті, але коли я була у відрядженні в місті Волноваха, що поблизу Маріуполя, Льоша запропонував зустрітися. Тоді я пожалілась йому, що все літо у відрядженнях, а на море так і не потрапила. Льоша одразу запропонував поїхати на Азовське море. Так все і почалося, буває з першої зустрічі розумієш, що ця людина настільки твоя. Він має прекрасне почуття гумору, обожнює читати. Хоч ми маємо розбіжності в смаках, все одно з першої зустрічі я зрозуміла, що це моя людина», — розповідає наречена азовця.
Дуже швидко пара з’їхалась, але відчути та насолодитися справжнім сімейним життям не встигла.
«У Добропіллі, де я проживала, залишилося все: близькі, друзі, робота. Проте не було жодного дня, аби я пошкодувала, що переїхала в Маріуполь. Вже з вересня 2021 року росія стягувала війська до кордонів і Льошу з побратимами постійно відправляли на позиції. На день народження він подарував мені подорож до Єгипту, виліт був запланований з 23 на 24 лютого, проте ситуація загострювалась», — пригадує дівчина.
Олексія постійно викликало командування, а відпустку щоразу відтерміновували або змінювали. Все ж пара змогла виїхати з Маріуполя до Київської області, у рідне місто бійця.
«21 лютого ми приїхали додому до Льоші, він познайомив мене з батьками і за години дві його викликали назад в Маріуполь. Мене поглинула паніка, бо я відпускала його в невідомість. Льоша заїхав на роботу до мами попрощатися та сказав, що залишає вдома „найцінніше, що має“, тобто мене», — з болем пригадує Алла.
Надалі пара спілкувалася по відеозв’язку до 24 лютого. А вже після, інформацію про коханого Алла дізнавалася здебільшого через побратимів. Щодня дівчина все ж продовжувала писати Олексію повідомлення, привітала його з днем народження 12 березня.
«Ми змогли нормально більш-менш поспілкуватися, коли Льоша отримав кульове поранення лівої руки з переломом. Тоді він вже був на „Азовсталі“ та міг іноді виходити на зв’язок. Один раз ми навіть зідзвонилися по відеозв’язку, я побачила його обличчя, а в очах втому, але він все одно намагався бути бадьорим», — каже наречена бійця.
Крайній раз Олексій зателефонував Аллі 18 травня 2022 року. Напередодні в мережі вже поширювали чутки про вихід з Азовсталі, проте чоловік завжди намагався заспокоїти кохану.
«18 травня Льоша зателефонував мені, надіслав всі фото, які були на телефоні з Маріуполя, Азовсталі. Він сказав, що вже буде виходити із заводу, а телефон знищить. Через декілька днів мені перетелефонували з Червоно Хреста, адже при виході він вказав мій номер телефону для контакту. Там мені підтвердили те, що Льоша покинув Азовсталь і знаходиться в Оленівці, на цьому все, ніякого зв’язку більше не було», — ділиться Алла.
Після теракту в Оленівці проти 29 липня 2022 року, коли росіяни вчинили заздалегідь сплановане масове вбивство військовополонених, жодної точної інформації про коханого у дівчини не було.
У вересні цього ж року дівчина побачила опубліковане російськими медіа відео, на якому Олексій знаходився у Донецькій лікарні, бо мав поранення. Після цього бійця перемістили у Донецьке СІЗО, де він перебував до 2023 року.
«З вересня 2022 по травень 2023 в мене не було жодної вісточки, всю цю інформацію я вже згодом дізналась від побратима, який перебував з Льошею в одній камері. І потім знову тиша, ти починаєш звертатися куди тільки можеш, ходиш на зустрічі, акції», — розповідає наречена азовця.
Вже у листопаді 2023 року в російських телеграм-каналах з’являється публікація, де Олексію виносять вирок — 24 роки суворого режиму за «руйнування будівель та цивільної інфраструктури».
«Коли наших бійців судять росіяни, вони автоматично позбавляють їх статусу військовополонених та незаконно тримають як засуджених. Азовців й так важко повертати додому, адже у росії до них відповідне ставлення, а коли це ще й засуджені азовці, то стає вдвічі важче», — каже дівчина.
У квітні 2024 року відбувається другий суд. Там бійцю до загального терміну ув’язнення додають ще 4 роки за нібито «вбивство цивільної людини».
«Я плакала від щастя, що він не отримав довічне, адже після цього військовополонених відправляють у Сибір, де найгірші та найжорстокіші умови утримання. З цього моменту я розуміла, що кидаю роботу та починаю робити все, аби його повернути. Ймовірно, відбудеться й третій суд за тероризм, адже росія почала активно засуджувати азовців по 205 статті», — розповіла Алла.
За період з 2022 року відбулося всього два обміни військовополоненими, де були «засуджені». На жаль, кількість бійців, яких обвинувачують у сфальсифікованих злочинах зростає, їх вже понад 130.
«Я вірю, що наші державні органи працюють на постійній основі, але на четвертий рік ми хочемо побачити результат. Я не кажу, що хтось важливіший, а хтось ні, проте має бути якась справедливість. Розумію, що важко, що робота йде, але серце вже не витримує, настільки тяжко морально. Ми були вже всюди де тільки могли, певно тільки до Офісу президента не дійшли, на жаль», — не стримує емоцій Алла.
Згодом рідні військовополонених відвідували Рим для привернення уваги світової спільноти. За три дні вони дали понад 13 інтерв’ю для європейської преси. Проте тему засудження українських бійців росіянами іноземці почули мало не вперше.
«Ми чудово поспілкувалися з місцевою владою, ЗМІ, але тему судилищ над військовополоненими ми привезли вперше. Були відчутні недопрацювання зі сторони МЗС та державних інституцій за кордоном. І такі ж недопрацювання відчутні всередині країни. Ми не раз порушували питання засудження полонених росіян, є прямі докази, але така практика дуже поодинока», — наголошує кохана азовця.
Зі слів дівчини, рідні бійців прагнуть аби тему незаконно засуджених військовополонених виносили окремо, а державні органи все частіше підіймали її назагал як в Україні, так і за її межами.
Водночас сім’ї військовополонених продовжують власними силами тримати інформацію про своїх рідних в публічному просторі: щонедільні акції містами України, благодійні, спортивні заходи на підтримку ув’язнених бійців.
«Всі акції та маніфестації для того, аби в першу чергу про полонених не забували, ні суспільство, ні влада. Акції не тільки про „Азов“, а про всіх полонених та безвісти зниклих. В нашій родині не тільки Льоша у полоні, його вітчим вважається безвісти зниклим. І якщо про полон ми знаємо хоча б щось, то про вітчима абсолютно нічого. Водночас ми усвідомлюємо, що, на жаль, у полоні може статися все», — з болем каже Алла.
Наразі є підтверджені випадки, коли військовополонених та цивільних повертали на територію України закатованими, а жорстокість з якою були вчинені тортури шокують навіть досвідчених експертів.
«Чесно, я дуже втомилася від акції, від несправедливості, просто від всього. Я настільки морально виснажена, що не хочеться нічого. Але щоразу доводиться збирати себе „до купи“ та продовжувати цю боротьбу», — поділилась дівчина.
Довічне ув’язнення та Сибір: дружина полоненого азовця розповіла про судилища росіян над коханим.
Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»
