— Василь — моя гордість і водночас навіки біль. Бо що може бути страшніше, ніж хоронити своїх дітей?! — розповідає «ФАКТАМ» мама воїна Оксана. — З дитинства синочок був добрим, щирим і світлим хлопчиком, завжди готовим прийти на допомогу іншим. Його приязність і відкрите серце робили його особливим — Вася легко знаходив спільну мову з людьми й мав багато друзів.
У школі він захоплювався точними науками, а у вільний час із задоволенням грав у футбол. Його життєрадісність і теплий характер притягували до нього людей. Душа компанії, син мріяв жити в Києві, закінчив технікум за спеціальністю слюсар, їздив на роботу до Польщі, збирав полуницю, працював на заводі, будівництві. Він ніякої роботи не боявся.
Змалку, пригадують односельці, щонеділі та на свята Василь Мосорко відвідував місцевий храм. Прислуговував там вівтарником.
— Коли років десять тому я прийшов у цей храм села Нижнів, мене зустріли хлопці, які прислуговували при храмі. І серед цих хлопчиків був він — наш щирий, добрий і усміхнений Василько. Але Василько не просто прислуговував, як інші хлопці. Він був справжнім церковним, — каже «ФАКТАМ» місцевий священник Василь Палюга. - Ми його називали: «Наш церковний хлопчик». Василько Мосорко краще за всіх знав усе в нашій церковці. Він усе вмів, усе розумів. Точно знав, коли треба подзвонити в дзвони, коли на Богослужінні подати кадило, а коли вийти зі свічечкою.
Тоді, ще років десять тому, маленький хлопчик у маленьких ризах, у маленькій дальматиці виходив на богослужіння такий зосереджений, такий вдумливий. Якщо наш паламар не міг прийти на службу через інші свої професійні обов’язки, ніхто в церкві не хвилювався, хто буде прислуговувати, бо всі знали: прийде Василько. Він буде паламарювати. Він запалить кадило, винесе аналой у потрібний час — він усе зробить.
Я вже тоді тішив себе думкою, що цей маленький Василько виросте і стане великим священником. Я був упевнений, що він обов’язково вступить у семінарію, що посвятить своє життя служінню Богові й людству. І наш Василько виріс. Наш Василь, наш герой — посвятив своє життя служінню і Богові, і людям. І то не просто посвятив — він віддав своє життя заради людей, заради нас із вами. Він віддав його, щоб ми жили, щоб ми молилися у своєму домі, у своїй церкві, щоб ми молилися рідною українською мовою.
У жовтні 2021 року Василь пішов на строкову службу у Національну гвардію України. Отримав спеціальність старшого кулеметника. Велика війна його застала у Вишгороді під Києвом. Далі були Ірпінь, Буча, де разом з побратимами давали гідну відсіч ворогу. Мав позивний, «Ехо», отримав його за сильний грубий голос.
— Василь зустрів війну з перших же пострілів біснуватої москви 24 лютого 2022 року, коли ніс строкову службу у Вишгороді, — продовжує отець Василь. — Тоді прилетіли перші снаряди — і вже з перших хвилин він, ще зовсім юний, узяв зброю в руки й став на боротьбу з жорстоким ворогом. Буча, Ірпінь, Київ… Це він і такі ж герої, як він, захистили столицю. Захистили серце нашої Батьківщини.
А потім, коли ще навіть не завершилася його строкова служба, він поспішив підписати контракт. Мама і тато просили Василька, щоб він не квапився. Однак хлопець вступив у бригаду «Буревій» Нацгвардії України. Батькам пояснював: якщо він не захистить Батьківщину, то хто її захистить? У нього була одна відповідь: «Там мої побратими. Там ми мусимо стояти на смерть. Там ми мусимо зупиняти ворога». І вони змогли. Вони зупинили й відкинули того скаженого окупанта на багато кілометрів назад. Та Василь до останнього свого подиху навіть і не думав припиняти боротися — допоки не буде перемоги. Для нього слова: «Тіло і душу ми положим за нашу свободу» були не просто словами. Це було його кредо, його життям і його смертю.
Після Київщини захисник боронив схід — Лиман, Ямпіль, Слов'янськ, Куп'янськ, Куп'янськ-Вузловий.
— Поки коханий був на фронті, я дивилася новини й молилася, аби з ним усе було добре, — зізнається «ФАКТАМ» дівчина полеглого героя Людмила. — І коли Вася виходив на зв’язок, це було найбільше щастя. «Все буде добре, я тобі обіцяю», — казав він. Розлука була болісною. Страх і безпорадність з’їдали. Та кожна наша зустріч, навіть коротка, була безцінною. Вася розповідав так багато історій зі служби, а я слухала, затамувавши подих. Його побратими казали, що він завжди знайде вихід з будь-якої ситуації, розв'яже будь-яку проблему. Він захопився стрільбою, був сильним у навігації — карти, компас, змагання. З побратимом навіть здобули друге місце серед десяти команд. Він завжди був впертим і йшов до мети, як би важко не було.
12 жовтня 2024 року біля села Піщане на Харківщині Василь пропав безвісти під час виконання бойового завдання. Але я вірила, що він знайдеться, що повернеться. Я допомагала батькам у пошуках, писала до всіх знайомих військових, до друзів. Багато людей відгукнулися, сподівалися разом зі мною. Але дива не сталося…
Коли на початку грудня минулого року прийшла звістка, що тіло везуть додому, Людмила зізнається, що довго плакала. Але знала: мусить зібрати сили, щоб попрощатися.
— На похороні плакали всі — однокласники, друзі, побратими, — розповідає дівчина. — Вася залишив слід у душі кожного, хто його знав. Моє перше кохання було найбільшим скарбом у моєму житті. А потім — найбільшим випробуванням і втратою. Час не лікує. Він лише вчить жити з болем. Моє життя вже ніколи не буде таким, як було з Васею. Але пам’ять про нього буде вічною. Я знаю: він хотів би, щоб ми пам’ятали його не лише через сльози, а й через гордість. Саме тому так важливо підтримати петицію про присвоєння йому звання Героя України. Це знак, що його подвиг ніколи не забудеться. Вася заслуговує, щоб його ім’я назавжди залишилося в історії. Бо він віддав найдорожче — своє життя — за нас із вами.
