Станиця Луганська – Луганськ – Москва – Берлін – Ужгород – Київ.
Схоже на маршрут автобусного рейсу довоєнних часів, але це – шлях 18-річної Аліси, яка двічі пережила російську окупацію і врешті знайшла свободу в Києві.
Аліса народилася за кілька кілометрів від майбутньої лінії фронту, в селищі Станиця Луганська. Росіяни вперше окупували її дім в липні 2014-го.
21 серпня того ж року українські військові звільнили селище, але 25 лютого 2022-го російські війська захопили його знову.
Упродовж 8 років у Станиці були то активні бойові дії, то "розведення військ". На вулицях постійно вибухали російські снаряди, але нелегальна торгівля з окупованим Луганськом процвітала і станчани продовжували їздити туди на закупи.
Така дихотомія супроводжувала Алісу все дитинство, адже вона росла в сім’ї, де бабуся дивилася російське телебачення, а мама ставила пісню "Океану Ельзи" на мобільний рингтон.
Старшокласницею вона читала Василя Стуса і Сергія Жадана, коли її знайомі готувалися воювати за Росію. Купувала книгу "1984" Джорджа Орвелла у Луганську, щодня спостерігаючи антиутопію за вікном.
Опісля – їхала у невідомість через Москву, навчалася у Німеччині та повернулася до України, щоб допомагати війську.
Нині Аліса працює у компанії з виробництва кави, займається фотографією, волонтерить для бійців Третьої окремої штурмової бригади, захоплюється ОУН, ходить на вишколи і розмовляє бездоганною українською.
Сидячи в кав’ярні третьої хвилі, Аліса пригадує своє дорослішання між обстрілами та окупацією, українізацію свідомості та найстрашнішу подорож у житті.
Я народилася у п’ятиповерхівці з білої цегли. Будинок був дуже сонячним, і світло в ньому падало якось по-особливому – я це дуже добре запам’ятала. Школа була зовсім поруч, я бачила її з вікна.
Моє селище було теплим, гармонійним, все здавалося на своїх місцях. Навіть коли у Станиці почалися бойові дії, це якось дивно співіснувало з відчуттям рідного. Наприклад, я часто ходила вулицею, яку росіяни обстріляли авіацією в 2014 році. Я сама не бачила, але люди в подробицях розповідали про тіла загиблих, що лежали там…
Памʼятаю чітко, як влітку 2014 року починалася перша окупація. Була нестерпна спека, сухість, пусті вулиці, люди налякані. Дивимося з вікна – йде колона БТРів і від гусениць на асфальті лишається білий слід. Я вперше побачила цей слід біля нашого будинку, а потім він неначе тягнувся за мною все життя.
Росіяни дуже сильно обстрілювали Станицю, ми постійно переїжджали, а бабуся залишалася там. Вона отримала поранення, коли бігла додому під час обстрілу – не встигла сховатися в підвал. Осколок потрапив у пʼятку, і ця травма назавжди зіпсувала її здоров’я.
У дітей, з якими я гралася, був дідусь. Одного дня він вийшов з підʼїзду – і просто біля будинку впав снаряд. На асфальті залишилася пляма від його тіла і яма. Але найстрашніше, що ми всі перестали звертати на це увагу.
Ми з сім’єю багато переїжджали по Луганській області. Якийсь час, ще до війни, жили в Луганську, і після окупації Станиці знову поїхали туди.
Навіть у тому юному віці я почала відслідковувати, як сильно у мене змінюються думки залежно від того, де я опинюсь. Коли я була в Станиці, займала патріотичну позицію, зрозумілу для дитини, типу: "Україна – це добре". Коли ж я була в Луганську – вже могла в цьому сумніватися.
У 2015 році ми з матір’ю остаточно повернулися до Станиці (вже деокупованої ЗСУ – ред).
Мама почала волонтерити. У неї була внутрішня потреба допомагати людям, хоч нам самим потрібна була поміч. Ми їздили до бійців АТО, передавали їм речі. Один усміхнений військовий подарував мені іграшку і дозволив посидіти у БТРі – було прикольно.
З Луганська у мене зовсім інший спогад: як я маленька йду вулицею, поруч продуктовий магазин "Союз", нікого навколо, і тут я бачу ОМОНівців, що стоять біля припаркованої машини. Мені стає дуже страшно, я починаю бігти. Хоча я нічого конкретного про росіян не знала, в мене вже тоді складалися внутрішні порівняння, де комфорт і турбота, а де небезпека.
Моє дитинство фактично проходило в зоні бойових дій, де було мало розваг. У ліс ми не ходили, на річці теж не купалися – люди казали, що під час окупації росіяни скидали туди тіла.
У школі переважно були заходи, присвячені мінній безпеці: до нас приходили з інструктажем, приносили спеціальні зошити й комікси, де було показано, які бувають міни.
Ми вивчали українську мову, літературу та історію, але так само й російську. Класи ділилися на українські й російські. Наприклад, клас "А" завжди був російськомовним, а "Б" – україномовним. Якщо був "В", то його вважали змішаним, але різниця між усіма ними насправді була мінімальна.
Відчувалося, що українська мова була на другому плані. Хоча у мене були хороші вчителі – у тому суперечливому середовищі вони точно щось в мені посіяли.
У 2016-му і 2017-му я побувала в безкоштовних таборах для дітей із прифронтових територій. Ми їздили на захід України, і це було дуже важливо, бо у багатьох з нас було уявлення, ніби "западенці" – чужі, погані, винні в усьому.
Такі думки завжди транслювала моя бабуся, але поїздка зламала це уявлення. Мені сподобалася українська мова навколо, кухня, архітектура Львова. Спілкування в таборі виявилося достатньо, щоб щось змінилося в мені.
При цьому родичі часто вмикали російське телебачення: навіть після 2014 року у Станиці продовжували показувати ці канали. Я чула, що це через якусь вишку, яку не можуть заглушити, але, думаю, це була просто байдужість влади або навмисна пропаганда.
Війна не була для мене несподіванкою. У Станиці Луганській обстріли посилилися ще з осені 2021 року. Ми вже давно сиділи в Telegram-каналах, читали аналітику й прогнози.
Я памʼятаю, як ще до Нового року ми з друзями писали одне одному: "Встигнути б хоч відсвяткувати". Але внутрішньо готувалися до чогось жахливого.
Відчуття повномасштабної війни прийшло до Станиці 16 лютого – трохи раніше, ніж до інших міст. Ми вчилися дистанційно через ковід, я мала підключатись до уроку о 8:30, але вирішила повалятися ще трохи. І тут почула дуже сильний вибух.
Мама тоді була в магазині, вибігла, залетіла додому. Ми побачили, що влучили в дитячий садок буквально за кількасот метрів від нашого дому. Довелося швидко спускатися в підвал.
З 16 по 25 лютого обстріли були дуже інтенсивні, по всьому селищу палали будинки. Ми думали й сподівалися, що війна, як і раніше, обмежиться лише нашою територією, але потім у Telegram-каналах побачили, що обстрілюють Київ та Одесу. Мені невимовно боляче, що ми не змогли "втримати" весь удар на собі…
Вночі 25 лютого росіяни зайшли в Станицю і говорили по гучномовцях щось на кшталт "Київ пав". Вулиці – абсолютно пусті, погода – похмура, чути літак. Це було дуже кінематографічно, як у трилері...
Я почувалася дуже погано. З вікна бачила, як на Сєвєродонецьк – також дуже рідне мені місто – летіли літаки, і на горизонті все палало. Бачити, як твоя домівка поступово перестає бути твоєю, як її буквально на твоїх очах ґвалтують – це жахливо.
Ми знали, що росіяни шукатимуть [проукраїнських людей]. Двох товаришів із нашої великої компанії в якийсь момент посадили в луганське СІЗО за проукраїнську позицію.
Моя мати, яка працювала в державних структурах до другої окупації, дуже боялася. Ми заховали всі речі з символікою, а документи віднесли поглибше в підвал на випадок обшуків.
Майже місяць ми жили, не виходячи нікуди далі магазину, із постійним очікуванням, що до нас можуть зайти. У березні я вперше почала гуляти вулицями. Виходила подивитися на синьо-жовті кольори заходу сонця – це було символічно.
Російських військових я намагалась уникати. Вони просили купувати їм алкоголь, бо їм заборонено, але я відмовлялася і тікала, ходила різними маршрутами, щоб мене не переслідували. В якийсь момент ми з друзями вивчили їхні білі машини й одразу бачили, коли вони наближаються. Хоча не завжди виходило уникати зустрічі.
Одного разу, коли ми з друзями сиділи на майданчику, до нас підійшли росіяни. Мої товариші тоді курили, а в Луганську був дуже дивний "закон", що курити можна лише з 21 року, хоча в Донецьку – з 18-ти. Тоді мого друга повезли у відділок "міліції".
Це був дуже тривожний момент, бо я трохи розслабилася і забула стерти інформацію з телефона перед виходом з дому. Поки росіяни говорили з товаришем за куріння, мені довелося якось відвертатися і швидко чистити переписки, видаляти інформацію про колаборантів, фото техніки, які я надсилала в певні канали…
Атмосфера в місті була суперечлива: багато хто ще до вторгнення їздив в окупований Луганськ за пенсіями чи покупками. Люди звикли до війни, до військових. Відчувалося, що багато хто нічого не помічає, а дехто тільки цього і чекав.
У моїй сім’ї були люди, які тішилися окупації, зокрема бабуся. Це дуже боляче. Я поважала її як людину, яка мене виховала, але вже три роки ми абсолютно не спілкуємося.
У мене є однокласники, які вже воюють за Росію. Хлопець, якому я подобалася, теж. Залишилося лише кілька людей зі Станиці, з якими я досі контактую.
Наприкінці березня 2022 року ми з бабусею поїхали в Луганськ на один день. Вона мала закупитися продуктами та оформити якісь документи, а я хотіла купити книжок.
Мені було непросто на це наважитися, бо я дуже скептично ставилася до поїздок своїх знайомих в Луганськ ще до окупації Станиці.
Але мені тоді було 15 – можна було не оформлювати документи, за якими мої дані збереглися б у базах росіян, тому я наважилася.
У Луганську мене охопили дуже суперечливі почуття: я відчувала провину, що щось там купую, і водночас знала, що мені потрібно подивитися, що сталося з містом. Я відчувала, що, можливо, бачу його востаннє.
Вулиці мого дитинства майже не змінились, але стали похмурішими, занедбаними. Коли над містом пролітав літак, лунав страшний гул.
Біля зупинки я помітила, що на дуже старих стовпах досі лишились оголошення українською. А потім підняла очі в інший бік і побачила великий банер про "боротьбу з екстремізмом".
Я ходила до памʼятника Шевченку, який досі там стояв, але було написано, що це російський поет. А на вході до "адмінбудівлі", куди заходила бабуся, висів аркуш з надрукованим портретом Сталіна і його цитатою…
Пам’ятаю, у книжковому магазині я купила якусь книжку Драйзера і "1984" Орвелла російською мовою. Читати її в окупації під час війни – це було максимально… Навіть не можу підібрати слово… Все описане там відбувалося в мене за вікном.
Я завжди захоплювалася історією України, читала українську літературу, під час повномасштабної війни – сиділа в патріотичних Telegram-каналах.
Мене надихали історії борців XX століття: повстанців, дисидентів, тих, хто пройшов через репресії, але не зламався. Це те, що я читала в окупації, і що мені дало силу.
У Станиці в мене були "Листи до сина" Стуса, "Інтернат" Жадана. Жадан зі Старобільська, багато писав про Донбас і Луганщину – це давало відчуття, що я не одна.
Я встигла взяти ці книжки з бібліотеки і просто не повернула. Коли росіяни дали вказівку викинути "небажану літературу", я не могла віддати їх назад – вони б опинилися на смітнику або були спалені.
Влітку 2022 року ми з матір'ю і молодшим братом вирішили виїжджати зі Станиці. Довго сумнівалися, бо фінансів не було.
Росіяни наступали й частіше обстрілювали колони, які виїжджали на Запоріжжя, тому в якийсь момент єдиним варіантом стало їхати через Росію. А, враховуючи специфіку роботи матері, це було дуже небезпечно.
Ми змогли виїхати тільки з допомогою знайомих. У Німеччині нас вже чекала волонтерка, з якою мати працювала у 2015 році. Нам знайшли пана з Києва, який багато років мешкав у Москві й міг надати житло. Ми брали з собою мінімумом сумок, наче їдемо в гості на тиждень-два.
Москва – це абсолютно задушливе місто, яке стискає тебе і фізично, і емоційно. Місто з гидотним повітрям і натовпами людей, до яких ти відчуваєш неприязнь.
Я виїжджала з напівпорожнього селища з розбитими будинками, з літаками, які щодня пролітали майже на рівні мого балкона, з "Іскандерами", що били по моєму улюбленому дому, де я залишила все.
І от опинилась у велетенському місті, звідки все це летить. Бачила людей, які живуть своїм нормальним життям. Ненавиділа їх і від кожного відчувала загрозу.
Чоловік з Києва мав дуже неоднозначну позицію. Ми трохи розповідали йому про обстріли, але він начебто намагався переконати нас, що ми перебільшуємо. Розповідав, яке в Москві все технологічно розвинене, про суперкруту освіту свого сина.
Чомусь він вирішив, що треба звозити нас на Червону площу. Ми не могли нічого сказати, щоб не вступати в конфлікт. Біля "вічного вогню" був пам’ятник з назвами "міст-героїв" – Київ та Одеса. Це такий дисонанс – бачити назви міст, які Росія знищує, але залишає на пам’ятниках.
На одній будівлі висіла величезна георгіївська стрічка. У центрі проходив якийсь незрозумілий автопробіг з триколорами і російською музикою. Я навіть встигла це зазняти.
У Москві ми пробули близько двох днів. Потім сіли на автобус до Латвії, а далі – в Польщу і Німеччину. Перед моїм виїздом з Росії друг написав мені повідомлення українською, побажав удачі. Я встигла видалити його буквально за кілька хвилин до контрольно-пропускного пункту.
У Німеччині я вступила до коледжу, вперше гуляла по лісу, де не боялася мін. Там було безпечно, але морально і фінансово – дуже важко. Я майже ні з ким не могла спілкуватися: люди там не розуміють наш досвід.
Мені не подобалась бездіяльність. Просто ходити на мітинги в Німеччині і любити Україну – мало. Навіть мій попередній досвід нічого не вартий, якщо я не перетворю його на дії, які допоможуть комусь іншому.
У 2024 році ми з мамою і братом переїхали до Ужгорода, а звідти в Київ. Я почала допомагати військовим. Намагалася бути корисною, фотографувати вишколи. А далі все закрутилося. Друг, з яким я познайомилася на вишколі, потім допоміг мені знайти роботу.
Мабуть, я могла б описати себе націоналісткою. Націоналізм для мене – це ідейна відданість, яка не зупиняється на ідеології, а обов’язково перетворюється на дії. І в цьому є певна жертовність.
Мої жертви – це втрата спілкування з рідними людьми, відсутність домівки. Бо наважитися на виїзд зовсім не легко.
Мені нічого не заважало залишитися вдома, у своїй квартирі, зі своїми знайомими – в умовній зоні комфорту. Але моя позиція вимагає, щоб ідеї були не тільки в голові, а стали частиною життя.
Немає сенсу сумувати через особисті втрати, бо це все-таки досвід. В цьому сенсі мені подобається філософія стоїцизму, наприклад, Сенеки. Його листи я почала читати ще до повномасштабної і брала з собою протягом всієї поїздки. У цих текстах було щось, що допомогло мені втриматися.
Я хочу, щоб Україна була вільною і соборною, щоб наш унікальний досвід не загубився і ми не стали чиєюсь колонією. Та ідея вільної України для мене – це не тільки про території. Щоб звільнити землю, воля має бути у головах людей, і не важливо, чи це про буквальну окупацію, чи про метафоричну.
Найголовніше, щоб люди ідентифікували себе з усією землею, а не думали: "Це мій будинок, мені байдуже, під ким він буде і чий прапор".
У мене є знайомі з ідентичним бекграундом, які тепер живуть в Європі, але вони аполітичні, "неоднозначні". Я не хочу, щоб таке мислення розповзлося по всій країні.
Мені не подобається, коли про схід говорять зневажливо, особливо люди, які там не були. Я ще можу засуджувати деяких луганців, бо я це бачила, я це пережила. А коли якась людина зі свого дивану говорить "ви самі винні", вона не розуміє, про що каже.
Чути фрази, що схід можна "віддати", дуже боляче. Навіть зараз, коли там все під контролем росіян, у Луганську залишаються проукраїнські люди, яких не можна покидати.
Не знаю, чи зможу знову назвати цю територію домом, навіть якщо її звільнять. Вона вже надто зґвалтована, понівечена. Але я все одно мрію туди повернутися – хоча б на день.
Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"
