Буденність херсонського техніка електрозв'язку Віктора Журавльова – це життя в постійному страху.

У квітні він втратив рідного брата. Той мешкав у Бериславі Херсонської області та одного дня піднявся на дах напівзруйнованої п'ятиповерхівки, щоб зателефонувати рідним. У районі зі зруйнованими вежами мобільного зв'язку це було найближче до нього місце, де можна зловити сигнал. Там його і атакували російські дрони. Перший скид посік його уламками, другий поранив ногу – чоловік впав. Останній влучив у живіт. До шістдесятиріччя він не дожив три дні.

Журавльов розповідає про цю трагедію під відлуння рушниць. Десь неподалік військові помітили дрон і намагаються його збити, робить він висновок. Він навчився розрізняти на слух, де б'є реактивна артилерія, де працює ствольна, де гатить танк, а де міномет. Знання, які він волів би ніколи не отримати. Навички, які за останні півтора – два роки здобули багато мешканців Херсонщини.

Лише за кілька днів до нашої розмови в хрущовку Журавльова влучили три снаряди: знесли дах, розбили перекриття, вирвали з коренем вікна.

Його будинок у Дніпровському районі Херсона – в "червоній зоні", тобто найбільш небезпечній ділянці, наближеній до лінії фронту. Безпечність у Херсоні – річ доволі умовна: сьогодні дрони можуть дістатися до будь-якої частини міста. Але звісно, що ближче до Дніпра, то гучніше.

Разом із відстанню змінюється і спосіб життя. До попередження "куріння вбиває" Журавльов міг би додати слово "миттєво", бо вогник від цигарки на балконі – потенційна ціль для російського оператора дрону. Всі вечори родина Журавльових проводить не вмикаючи світла – максимум телефон. Інакше ворог може помітити, що в квартирі хтось живе, та запустити дрон у вікно. 

Те, що відбувається довкола, Журавльов називає не інакше як сафарі. Тільки полюють тут не на левів, а на мирних жителів.

– От, наприклад, у нашій лікарні нещодавно була атака дроном-камікадзе. Четверо людей зібралися біля моргу на поховання. Почули над собою дрон і забігли до приймального відділення. Дрон залетів за ними в приміщення. В результаті – четверо поранених, – розповідає Журавльов. – Це до питання, чи цілеспрямовано вони атакують цивільних.

У серпні росіяни здійснили по Херсонщині майже десять тисяч атак безпілотниками (FPV-дрони та скиди). Рік тому йшлося про 700 ударів на місяць, кажуть у військовій адміністрації, а зараз – по 2700 на тиждень. Загалом за час війни на Правобережну Херсонщину прилетіло зо 600 тисяч російських снарядів.

Проте тривожні тенденції стосуються не тільки кількості ударів, але й місць уражень. Наприкінці серпня Херсонська ОВА повідомила про можливі обмеження руху на трасі Херсон – Миколаїв, головній зовнішній транспортній артерії міста. Безпілотники почали діставати й сюди, атакуючи будь-який транспорт, що опинився в полі зору. І це породило новий страх: що одного дня місто може опинитися в повній облозі.

– Коли в нас четверо загиблих і десять поранених – це статистика. А коли в інших областях таке стається, оголошують траур. Тому в нас дві реальності, – один зі співбесідників УП жаліється на відчуття облоги не тільки фізичної, а й інформаційної. Йому здається, що херсонці залишилися із своїм болем сам на сам.

Тож цей матеріал – ще один місток у херсонську реальність. Про життя під щоденними російськими атаками. Про те, яким чином місцева влада й мешканці міста пробують протидіяти загрозі з неба. І про людей, які намагаються зробити своє життя самодостатнім, навіть якщо для цього доводиться спуститися під землю.

Десять секунд – стільки часу може минути між пострілом з протилежного берега Дніпра й вибухом, каже координатор мережі робочих груп із громадської безпеки на Херсонщині Юрій Антощук. Сирена не попередить про артилерійський удар так само, як і про атаку дрона. Тому, коли лунає сигнал тривоги, херсонці насамперед думають про КАБи. Від решти загроз лишається тільки одне – напружено слухати, щоб вчасно зреагувати.

У травні Антощук підготував для містян "Рекомендації для цивільних: захист від російських дронів". Якщо 40 сторінок цієї брошури звести до одного речення, воно звучатиме так: кожен дрон треба розцінювати так, ніби саме ти – його ціль. 

Це не гіпербола і не спроба налякати. Це страшна реальність, у якій жертвою може стати будь-хто. Звісно, військовий для оператора дрона завжди цікавіший за цивільного. Група людей привабливіша за одинака. Автівка – більш вагома мішень, ніж пішохід. А той, хто стоїть на відкритій місцевості, вразливіший за того, хто сховався під деревом. 

Але річ у тім, що ти можеш бути найменш "цікавою" мішенню – і все одно тебе атакують, наприклад, тому, що заряд дрона закінчується, і російський оператор вирішує вбити хоч когось.

– Це відвертий терор, і інакше як сафарі на людей це не назвеш. Але – і це підтверджують і військові, і поліція, і розвідка – тут ще йдеться про навчання операторів дронів, відпрацьовування ними маневрів, – розповідає Антощук про те, як росіяни перетворили його місто на свій полігон. – І звісно, головне їхнє завдання – зробити життя цивільних максимально нестерпним, щоб вони виїхали. І таким чином розчистити собі територію для подальших активних дій.

Умовна "червона зона", наче пандемія, захоплює все більшу і більшу територію. Ще пів року тому до офісу Антощука дрони не долітали. Тепер б'ють поруч.

Не дивно, що херсонці, з якими спілкувалася УП, вже не називають своє місто прифронтовим. Для них воно – цілком фронтове. І перша ознака цього – постійне відчуття небезпеки.

– Якщо людина весь час дивиться на небо або з дивуванням дивиться на тих, хто просто сидить на лавочці, то я розумію, що вона приїхала з "червоної зони" – закупитися продуктами і знову додому, – ділиться спостереженнями експерт Причорноморського центру політичних та соціальних досліджень Дементій Білий.

Його район теж не назвеш безпечним. Начебто й не біля Дніпра, але в багатоквартирний будинок Білого двічі влучали з "Градів". Загинула сусідка.

Люди з інших кварталів розповідали йому, що продуктовий магазин у них теж працює, але треба пройти кілька вулиць. Замість цього вони воліють сісти в тролейбус і за кілька хвилин доїхати до сусіднього району, де відчувають себе спокійніше.

Російські атаки вплинули й на громадський транспорт. Частину маршрутів скоротили, деякі тимчасово скасували – наприклад, до розташованого на острові мікрорайону Корабел. Однак повністю паралізувати перевезення росіяни не змогли.

– Я вважаю, що водії нашого транспорту – справжні герої. Не тільки вони, але й електрики, аварійники, рятувальники, – каже Білий. – В мирний час херсонці завжди були незадоволені роботою комунальників, а зараз найбільший рівень довіри саме до них.

Його слова підтверджують результати опитувань. У березні цього року в херсонців спитали, що для них означає стійкість громади. За фізичну безпеку проголосувало менше херсонців, ніж за сталу роботу критичної інфраструктури. А коли йшлося про тих, хто важливий для цієї стійкості, перші два місця розділили між собою ЗСУ та містяни, а от третю сходинку посіли комунальні служби.

Ще однією опорою стійкості херсонці вважають бізнес. І це не дивно. В умовах непрогнозованих загроз, ризикованої логістики, втрат від російських обстрілів і зменшення кількості клієнтів, підприємництво перетворюється на форму соціальної підтримки.

– Заклади в "червоній зоні" працюють в мінус, тому що можна сказати, що там збанкрутіле населення залишилось. А в інших районах бізнес тримається лише за рахунок військових, які отримують зарплатню, і завдяки цьому це створює якийсь оборот грошей в місті, – розповідає власник місцевої мережі пекарень Олександр Власов.

За час повномасштабного вторгнення він втратив частину бізнесу, житло та кілька приміщень. Логістика перетворилася на щоденне випробування: раніше постачальники привозили товари, тепер Власову доводиться самому їздити до Миколаєва по пів тонни вантажу. Будь-який обстріл району – і клієнтів у найближчій пекарні протягом дня вже не буде. Якщо снаряд влучає в інфраструктуру й стається аварійне відключення, печі зупиняються – значить, день знову втрачено.

Та попри все, Власов продовжує підтримувати роботу своїх пекарень навіть у "червоній зоні". Якби не було кому працювати – закрив би. Але люди виходять на зміну навіть під обстрілами. Наприклад, в одну з його пекарень влучали тричі.

– Пекарня біля лікарні постійно обстрілюється, але лікарі хочуть, щоб вона працювала. І робітники – це жінки, рідні котрих виїхали – виходять на роботу, тому що потрібні цим лікарям, – каже він. – Тут важко пояснити. Ми нікому ніде не потрібні. А в Херсоні склалося таке коло спілкування, що люди відчувають свою значущість для інших і тому виходять працювати.

Нещодавно депутатка Херсонської міськради ("ЄС") Оксана Погомій сказала чоловікові, що їй бракує романтики. "Так ходімо в Шевченківський парк", – запропонував він. "Ну, я не настільки романтична, щоб у такий час гуляти парками", – відказала вона.

Її активне життя починається о восьмій ранку (Погомій зізнається, що раніше не прокидається) і триває до третьої години дня – хоча до комендантської ще лишається шість.

– Після 3 години дня ви вже практично нікого не побачите на вулиці, хіба що машини проїжджають. Або у віддалених від Дніпра районах можна зустріти людей у кав'ярнях. А ті, хто їде в центр, намагаються зробити свої справи до другої. Наш волонтерський центр теж працює до третьої, потім всі розбігаються, – каже вона.

Нещодавно Погомій гостювала у доньки в Миколаєві. Побачивши, що на годиннику вже по третій, за звичкою почала квапити її – мовляв, треба встигнути в магазин. Доньку це насмішило – там крамниці працюють до ночі.

Вихід з дому для Погомій, як і для більшості херсонців, перетворюється на низку ритуалів, кожен із яких може врятувати життя. Спершу перевірити телеграм-канал, куди містяни надсилають повідомлення про помічені БПЛА. Якщо йдеш пішки – триматися під деревами й дослухатися: чи не гуде дрон над головою. Дехто звик вдивлятися в небо, а вона дивиться під ноги – чи не розкидані "пелюстки". Спершу росіяни засівали цими протипіхотними мінами Херсонщину, тепер їх знаходять і в самому місті.

Якщо їдеш автівкою – без музики, з відкритими вікнами, щоб чути БПЛА. Часто ганяєш на швидкості під сотню. Дехто з містян встановив у авто детектор дронів: він може подати сигнал про FPV поруч, а іноді навіть показати перехоплену з безпілотника картинку. Найстрашніше – побачити на ній власну машину.

Антидронові сітки на вулицях могли б стати бодай частковим порятунком, але масово їх почали встановлювати в Херсоні лише недавно.

Чому так пізно? Погомій пояснює просто: рівень грошей не той – "на сітках багато не скримздиш".

– Треба розуміти, що ми робимо все з нуля. Спочатку ми допомагали військовим, задовольняли їхні потреби. Потім потрібно було закривати від дронів комунальні підприємства, критичну інфраструктуру. Коли почали робити коридори, то зрозуміли, що сітки, які використовували для комунальних підприємств, тут не підходять, – називає інші причини заступник начальника Херсонської ОВА Олександр Толоконніков. – Навіть створили окремий полігон, де випробували сітки за допомогою дронів.

Ми закриємо сітками головні транспортні артерії, а інше – будемо по ситуації дивитися. Всі вулиці не накриєш – це майже неможливо.

Головним захистом від російських дронів залишаються системи РЕБ. За словами Толоконнікова, вони глушать чотири з п'яти ворожих БПЛА. Патрулюють по місту і мобільні вогневі групи. Але й росіяни протидіють: якщо помітять роботу РЕБ, можуть накрити район артилерією або скинути туди КАБи.

Сьогодні в Херсоні лишаються приблизно 60 тисяч жителів, у всій області – 150 тисяч. До повномасштабного вторгнення тут жили 330 тисяч і пів мільйона відповідно.

На початку серпня росіяни вдарили авіабомбами по Островському мосту – єдиному автошляху, що з'єднує мікрорайон Корабел із материком. Зараз там не залишилось жодної багатоповерхівки, яка б не постраждала від обстрілів. Більшість мешканців евакуювали, але зо 240 херсонців (станом на початок вересня) відмовилися залишати домівки й навіть підписали відмову від евакуації.

– Ми бачимо, що завжди в прифронтових регіонах знайдуться 10%, які хочуть залишитися попри все, – каже про них Толоконніков і переходить до розповіді про життя в Херсоні загалом. – Я б ніколи не повірив, що це можливо за такої інтенсивності обстрілів, але люди звикають, на жаль, до всього. Вони сидять у парках, зустрічаються на каву і навіть на дитячі майданчики ходять. Вони просто пробують жити звичайним життям.

Одного літнього дня цього року росіяни атакували автобус із пасажирами просто в центрі Херсона. У цей самий час Херсонський обласний академічний театр готувався до вистави. Організатори зустрічали глядачів у внутрішньому дворику, накритому антидроновою сіткою, щоби провести їх в укриття.

– І така картина. Забігає жіночка, вся розтріпана, в сльозах: "Ой, я тільки вийшла з автобуса, і тут скид. Горить автобус. Я бігла на виставу. А ви все ж тут?" – розповідає директор театру Олександр Книга. – Тобто вона прибігла з шаленого обстрілу, але побачила, що ми нічого не відмінили, що ми на місці. І вона заспокоїлася і пішла дивитися виставу. Ми між собою переглянулися, і я кажу своїм: "Бачите, ми як таблетка – і заспокійлива, і обнадійлива, і емоційна".

Він давно зрозумів: для когось ці вистави – нагода надягнути святковий костюм, зробити зачіску й хоча б на півтори години повернутися до нормального життя.

До великої війни обласний театр давав по 40 вистав щомісяця й виховав свого глядача. І тепер, в час випробувань, не залишив його сам на сам із сірою буденністю. 

Херсон здригається від вибухів, ховається від дронів, через обстріли час від часу залишається без світла та громадського транспорту. Його пішоходи крокують, піднімаючи очі до небезпечного неба або, навпаки, вдивляючись під ноги в пошуках мін. Його вулиці порожніють задовго до комендантської години. І насильницька смерть регулярно збирає тут свій урожай.

І все ж Херсон живе. Просто це життя перемістилося в укриття та підземні простори по всьому місту. Тут театр презентує 15 прем'єр тільки за вісім місяців цього року. Тут слухачі приходять на концерти, а глядачі – на фільми. Тут займаються спортом і змагаються один з одним. Тут діти освоюють робототехніку, а літні люди вчаться малювати.

Херсон сьогодні – наочна ілюстрація, на що може перетворитися будь-яке місто, якщо Росія наблизиться до нього впритул. Але одночасно він і приклад того, що таке справжня стійкість, коли життя, попри все, знову і знову намагається здолати смерть.