У другій половині червня доктор філософських наук, архімандрит Кирило Говорун приїхав на Міжнародний форум зі свободи релігії до столиці Кенії – Найробі, і там вів бій на два фронти. Американцям він пояснював, чому українці так сподіваються на перемогу здорового глузду серед республіканців (а їхніх прихильників було на форумі чимало). Африканцям він розповів про ази російсько-української війни – і для цього звернувся до постколоніальної риторики й аналогій із їхньою власною історією.
За місяць, що передував поїздці в Африку, Говорун встиг відвідати Токіо, побачитися з науковцями та політиками в Копенгагені та рушити на зустріч із новим Папою Римським у Ватикан. Для архімандрита бути голосом України – звичайна справа останніх років.
Проте Говорун не лише невпинно розповідає світові про українців, але й українцям розповідає про світ. В колонці для УП він виявляє ідеї, що крокують крізь час та простір, розмірковує про політичне християнство і знаходить подібне в кресленнях, за якими будуються трампізм і путінізм.
Трамп не є ідеологом у класичному сенсі. Я вважаю, що великі ідеї чи фундаментальні питання його ніколи не цікавили. Він скоріше опортуніст, який використовує ідеї – в тій мірі, в якій здатен їх зрозуміти.
Водночас на посаді президента США він надає широкий простір навколо себе різним ідеологам, які мають великі ідеї і шукають можливості випробувати їх у реальній політиці. Таким чином два опортунізми зустрічаються разом і визначають політику Трампа.
Ідеологи, які оточують Трампа, представляють різні напрямки та течії: неоконсервативні, неоліберальні, постліберальні, лібертаріанські, тощо. Їхнім спільним знаменником є рішуча опозиція до лібералізму. Таким чином всі вони також є бійцями "культурних війн", які ще можна назвати війнами ідеологій. Більшість з них – "вигорілі" ліберали. За словами Кертіса Ярвіна, вони – "темні ельфи", які розчарувалися у своїх "ельфійських" ліберальних ідеалах.
Для деяких із них ліберальна демократія непоправно зламалася. Вони мають проблеми не лише з "ліберальною" складовою демократії, але й з "демократією" як такою. Хоча більшість з них представляє Республіканську партію, вони демонструють відразу до республіканства у його первісному розумінні, як res publica. Їм більше до вподоби менеджерська модель управління, коли виконавчі директори приймають ефективні рішення від імені своїх корпорацій. Громадяни для них перетворюються на найманців.
Дехто, включно із самим Трампом, хоче бачити в громадянах підданих. Якби вони знали про давньогрецьке поняття суверена як empsychos nomos, вони б із задоволенням ототожнили себе з ним. Ця фраза буквально означає "одухотворений закон" і має на увазі, що суверен, якого можна називати царем, імператором, базилевсом або просто "першим серед рівних" (primus inter pares), сам є законом, вищим за всі писані закони.
Таку ідею суверенітету запозичив з античності і застосував до сучасності німецький дослідник римського права Карл Шмітт (1888–1985). Коли Адольф Гітлер у 1933 році переміг на демократичних виборах, відповідно до Конституції Веймарської республіки він був призначений президентом Паулем фон Гінденбургом канцлером. Він одразу зіткнувся з обмеженнями як з боку Конституції, так і з боку президентської посади.
Карл Шмітт наводив юридичні, історичні та богословські аргументи, чому Гітлер повинен був бути звільнений від цих обмежень. Аргументи Шмітта найкраще можна підсумувати висловом Дональда Трампа: "Той, хто рятує свою країну, не порушує жодного закону".
Між Шміттом і Трампом існує не просто гіпотетичний, але й реальний місточок. Єльський дослідник конституційного права Пол Кан та його асистент Джей Ді Венс – це дві опори цього мосту. Кан реабілітував деякі ідеї Шмітта в американських інтелектуальних колах.
Він очевидно не мав наміру реабілітувати самого Шмітта, який був членом НСДАП і ніколи не каявся у підтримці нацизму, але Кан вважає, що деякі ідеї Шмітта можуть допомогти скорегувати американський лібералізм.
Як бачимо, ці ідеї зараз набирають обертів, сприяючи демонтажу не лише американського лібералізму, але й американської республіки.
Помічник Кана, який був обраний віцепрезидентом США, доносить ці та інші подібні ідеї до Овального кабінету.
На відміну від господаря цього кабінету Джей Ді Венс – затятий ідеолог. Він розуміє ідеї, зачаровується ними і вміє перетворювати їх на політику. Це не обов'язково означає, що він може продукувати власні ідеї. У Стародавній Греції існували дві найважливіші інтелектуальні ролі: філософа і ритора. Венс – ритор, а не філософ. Трамп – ані той, ані інший.
У Стародавній Греції філософія, включно з її політичним аспектом, ніколи не була відокремлена від богослов'я. За словами Августина, римський філософ Варрон (116–27 рр. до н.е.) навіть увів у вжиток вираз "політична теологія". Прийнявши римо-католицизм, Джей Ді Венс оголосив Августина своїм ментором.
Августин вважається батьком класичної християнської політичної теології. Однак "політичне богослов'я" самого Венса ближче до Шмітта, аніж до Августина. Те саме стосується й інших політичних філософів / теологів, чиї ідеї сприяють виникненню трампізму. Вони стверджують, що представляють католицьку, протестантську чи православну богословську традицію, але насправді вони пропагують те, що можна назвати "політичним католицизмом", "політичним протестантизмом" і "політичним православ'ям".
Я досить довго вивчав "політичне православ'я" та його внесок у формування путінізму. Тепер я бачу подібну картину: як різні форми політичного християнства сприяють зростанню трампізму. Всі вони пристосовують богословські ідеї під авторитарні моделі влади.
Наприклад, біблійний образ катехона (2 Фес. 2:6-7) став центральним в інтерпретації влади Путіна в Росії. Цей термін буквально означає "той, хто тримає". Його застосовували візантійські придворні богослови, щоб підкреслити абсолютний авторитет базилевсів як "одухотворених законів". Придворні богослови Путіна застосовують цей термін до свого шефа, представляючи його як глобального суверена, звільненого від загального права, який покликаний відновити світовий порядок таким, яким він був задуманий самим Богом.
Карл Шмітт використовував цей термін у своїй політичній теології у схожому значенні. Не здивуюся, коли придворні богослови Трампа з часом застосують його до свого шефа. Я вже читав у деяких російських Z-пабліках, як там переживають, щоби "США не перехопили російський порядок денний Катехона".
Ще одна путінська ідея з візантійським корінням, а саме симфонія між церквою і державою, набирає популярності в новому американському істеблішменті. Класична візантійська симфонія передбачала привілейоване положення християнської церкви в Римській імперії. В обмін на привілеї церква підсилювала легітимність імператорів. Таку саму послугу Російська православна церква надає Володимиру Путіну.
Американські християни, які підтримують Трампа, також сподіваються на своєрідну симфонію, хоча вони поки що не називають її так. Вони прагнуть десекуляризації американської держави і перетворення її на теократію. Це одна з цілей їхніх "культурних війн", про які ми згадували раніше.
Путін також веде свої культурні війни. Російська агресія проти України – це, по суті, культурна війна, яка переросла у справжню війну. Виправдання цієї війни в російських наративах постійно змінюється, але їхні більш-менш стабільні елементи характерні і для американських культурних війн: ідеологія та ідентичність.
Російські пропагандисти війни стверджують, що вони вторглися в Україну, щоб боротися із західним лібералізмом та українською ідентичністю. Тому, до речі, Путін просуває на ключові посади етнічних українців з російською ідентичністю – від переговірників до генералів. Тим самим він хоче показати, що ті, хто, на його думку, є "справжніми" українцями, не можуть мати власної ідентичності, відмінної від російської. Путін і його пропагандисти ототожнюють українську ідентичність із русофобією.
Для нас, українців, ідентичність важлива, і ми не хочемо від неї відмовлятися. Але це не все, за що ми боремося. Ми також боремося за свободу і гідність – те, чого не розуміють ані Путін, ані Трамп.
Те, що ми сприймаємо свободу і гідність настільки серйозно, що готові за них померти, дратує їх обох ще більше, адже самі вони їх у гріш не ставлять. Ми бачили це роздратування в Овальному кабінеті, коли президент і віцепрезидент США намагалися принизити президента України.
Трамп хоче зупинити війну не стільки тому, що хоче, щоб люди перестали вмирати, скільки тому, що хоче, щоб вони перестали вмирати за свободу і гідність.
Війна Путіна – це кривава форма американських культурних війн із їхньою дихотомізацією між "ліберальною" та "консервативною" ідеологіями. Це не перший випадок, коли Росія запозичує західні ідеологічні схеми і перетворює їх на зброю.
Краще навіть сказати, що кожен епізод масового насильства у російській історії базувався на запозичених ідеях. Найяскравіший приклад – радянський комунізм. Взявши за основу ідеї Карла Маркса та їх інтерпретацію західними теоретиками соціалізму, він створив тоталітарний режим, який влаштував криваву баню для власного та сусідніх народів.
Як колись Ленін і Сталін, Путін запозичив західні ідеї та тренди і перетворив їх на надзвичайну форму насильства. Так само Гітлер взяв був ідеї націоналізму, популярні в Європі з середини 19-го століття, і перетворив їх на Голокост.
Україна неодноразово ставала жертвою західних ідей, які російські правителі брали собі на озброєння. За часів правління Леніна вона була окупована на основі соціалістичного інтернаціоналізму. Сталін влаштував Голодомор, керуючись марксистськими ідеями про контрреволюційну природу селянства.
Зараз Путін веде війну на знищення України, натхненний американськими "культурними війнами". Саме тому багато американців, які перебувають на передовій своїх "культурних війн", мають такі непереборні симпатії до путінізму. Так само велика кількість західних лівих інтелектуалів колись непереборно симпатизувала Троцькому, Сталіну і Мао – навіть знаючи про ГУЛАГ та перебіг китайської культурної революції.
Путінізм і трампізм будуються з матеріалів, так би мовити, з різних кар'єрів. Але будуються за подібними кресленнями. Що це за кар'єри? Кожен з них має свою окрему релігійну локацію. Для путінізму це православ'я, а для трампізму – протестантизм. В обох випадках йдеться про політизовані форми релігійних традицій – "політичне православ'я" та "політичний протестантизм".
"Політичне православ'я" відіграє важливу роль у виправданні та навіть формуванні політики Володимира Путіна, включаючи його війни. Його можна визначити як політичний паразитизм на богослов'ї, літургії та етиці, як вони склалися на християнському Сході.
Під впливом політичного православ'я православна ідея незіпсованої віри змутувала в зіпсований ексклюзивізм і месіанізм. Територіальна організація православних церков за принципом помісності спричиняє змішання релігійної та етнічної ідентичності, яке ще називають філетизмом. Симфонія підпорядковує церкву політичним порядкам денним, часто диктаторським, тощо.
У путінській Росії патріарх Кирило став протагоністом політичного православ'я, перетворивши його на нову норму церковного життя. Він називає це "русским миром". Я б назвав це російською версією фашизму.
Існують і інші постачальники ідеології, заснованої на політичному православ'ї, до "двору" Володимира Путіна. Його близький соратник, митрополит Тихон Шевкунов, є одним із них. Є ще Олександр Дугін, якого багато хто на Заході вважає філософом, що впливає на Путіна. Це явне перебільшення.
Дугін працює у вузькій елітарній ніші. Він занадто непослідовний і складний, щоб служити генератором масової ідеології. Патріарх Кирило в цьому плані набагато ефективніший. Дугін ідентифікує себе з неофіційною гілкою російського православ'я, відомою як старообрядництво, для якого характерний дуалізм – поляризований погляд на світ як розділений на чорне і біле. Він сприймає Захід як онтологічне зло, а Росію – як онтологічне добро.
Дугін захоплюється Дональдом Трампом і Джей Ді Венсом саме як ідеологами. Сам талановитий ідеолог, Дугін підтверджує, що існує така річ, як трампізм, і вона є ідеологією.
У своїй нещодавній книзі "Революція Дональда Трампа" він стверджує, що під час першого президентства Трампу не вистачало послідовної ідеології. Його прихильниками були "люди з божевільними ідеями", наприклад, з конспірологічного руху QAnon. Однак це змінилося під час його другого терміну, коли Трамп ідеологічно кинув виклик "глобальному лібералізму". Таким чином, трампізм тепер виступає як ідеологічна антитеза ліберальній ідеологічній тезі.
Хоча Дугін пише російською мовою і для росіян, він має більший ідеологічний вплив на Заході, ніж у Росії. Зокрема, він вплинув на західне політичне християнство і його відгалуження – західне політичне православ'я.
Найвизначнішою фігурою в цій гілці є Род Дреєр, навернений у православ'я з римо-католицизму. Зараз він мешкає у Будапешті та консультує ідеологів Віктора Орбана. Дреєр став свого роду хрещеним батьком Джей Ді Венса після того, як той навернувся до католицизму, а також є одним із тих, хто навернув був майбутнього віцепрезидента до політичного католицизму.
Політичний католицизм подібний до політичного православ'я. Він використовує традицію, з якої черпає свою легітимність, і мімікрує під неї. Однак він розходиться з цією традицією у своєму погляді на горизонт, який розділяє видиме і невидиме.
Нормативні християнські традиції намагаються утримувати фокус уваги своїх послідовників поза видимими горизонтами політичного порядку денного.
Політичні ж християнства, хоча й посилаються на те, що лежить за емпіричними межами, залишаються зосередженими на іманентному політичному порядку денному. Вони вмотивовані політичним порядком денним так само, якщо не більше ніж богословськими концепціями.
Часом політичний католицизм, як і політичне православ'я, суперечить своїй початковій традиції. Тоді він не вагається переглядати цю традицію. Це є першопричиною численних конфліктів між консервативними американськими католиками, які часто ідентифікують себе як політичні католики, і Святим Престолом, який прагне уникнути участі в американських "культурних війнах".
Новообраний Папа Лев XIV, хоча і є американцем та схильний до консерватизму, вже дав зрозуміти про свою незгоду з американським політичним католицизмом, зокрема у версії Джей Ді Венса. Відкритий конфлікт між папою і проповідниками цього католицизму – це лише питання часу.
Так само, як ідеологічні конструкції трампізму та путінізму побудовані не без участі політизованих форм релігійних традицій, розбирати ці конструкції також необхідно, залучаючи теологію.
І тут своє слово можуть сказати й українські богослови. Зокрема, своєрідним антидотом політичному християнству може стати те, що було названо "теологією Майдану".
Хоча ця теологія теж сфокусована на політичних питаннях, вона відрізняється від політичного православ'я та політичного католицизму увагою до свободи і гідності людини. Неувага або навіть відверте нехтування цими категоріями – ще одна спільна риса трампізму і путінізму.
Наше спільне завдання – перемогти не лише на полі бою, але й на полі ідей.
