Майже третину свого життя 35-річний Віталій Марків чинить спротив. У двадцять чотири роки він повернувся з Італії, з якою пов'язував своє безжурне майбтунє, щоб взяти участь у Революції Гідності. 2014-го пішов з Майдану на фронт. Звільняв Донбас у складі батальйону Національної гвардії імені генерал-майора Сергія Кульчицького.
Віталій став відомим у 2017-му, коли його заарештували в Італії. Результатом політично вмотивованої справи, за якою стояли інтереси РФ, був судовий вирок нацгвардійцю – 24 роки колонії суворого режиму. Його звинуватили в загибелі фотокореспондента Андреа Роккеллі під час бойових дій на Донбасі. Але Україна довела невинуватість Марківа, і 2020 року він повернувся на батьківщину.
Сьогодні Віталій – офіцер Першого батальйону оперативного призначення "Форпост", який входить до складу Першої бригади Національної гвардії "Буревій". На момент повномасштабного вторгнення Марків перевівся з Головного управління Нацгвардії в бойовий підрозділ. Боронив Київщину, звільняв Святогірськ і Лиман.
В інтерв'ю УП офіцер розповідає, чому проміняв життя в Італії на вічну боротьбу в Україні. Згадує про дух добровольців, про найяскравіші емоції після 24 лютого 2022 року. Та про найтемніші часи в колонії "Milano Opera", де тримали представників наркокартелів та мафіозних кланів.
До початку Майдану в 2013 році я не бачив себе в Україні й точно не думав, що буду військовим, служитиму в Національній гвардії. На той момент я жив в Італії, планував зовсім інше майбутнє: хотів жити саме в Європі, багато подорожувати.
Я займався параглайдингом – спускався на парашуті з гір. Працював у курортному Ріміні на березі Адріатичного моря на фірмі, яка виробляла дерев'яні конструкції. На вихідних підробляв діджеєм. Ще був тренером у спортзалі.
Те, що я опинився на Майдані наприкінці 2013 року, було, можна сказати, моїм особистим реваншем. В Італію 2003 року мене забрала мама, коли я закінчив в Україні дев'ятий клас. І потім була Помаранчева революція, на яку поїхали мої однокласники, але не я.
Тоді у нас ще не було поширене спілкування мобільними телефонами, тому ми переважно обмінювалися листами, які передавали "бусиками". Іноді я купував спеціальні картки, щоб поговорити по стільниковому зв'язку. Друзі казали: "Давай до нас!". Я тоді був юний, і мама мене, звісно ж, не пустила.
Одного разу, в листопаді 2013-го, я прийшов додому зі спортзалу і побачив у стрічці Фейсбуку кадри, де силовики розганяли студентів під стелою. В один момент вони зірвали з руки мітингувальника український стяг, і це був справжній момент пробудження моєї ідентичності.
Три дні я спостерігав за трансляціями з Майдану онлайн, писав у чаті слова підтримки: "Італія з вами, тримайтесь!". Але потім зрозумів, що сидіти за кордоном, підтримувати протестувальників на дивані недостатньо.
Моє повернення в Україну було покликом душі. Я бачив, що українці вийшли на вулиці боротися за те майбутнє, те життя, яке в мене вже було в Італії. В мене було відчуття, що доля України вирішується саме зараз і саме в Києві. Кожний голос, кожна дія були важливі, тому я мусив бути на Майдані.
Туди я потрапив, можна сказати, обманом. Я не казав мамі, що їду на Майдан. Так склалося, що тоді протягом десяти років я жодного разу не приїжджав на Різдво додому, у Хоростків на Тернопільщину. Зазвичай попадав туди в серпні, коли була відпустка. Але цього разу сказав мамі, що їду на Різдво та Новий рік.
Я хотів власними очима подивитися, що відбувається в Києві.
У Маріїнському парку я вперше зустрівся з тими, кого називали "тітушками". До приїзду в Київ я взагалі не знав такого слова і що воно означає. Мене самого спочатку прийняли за тітушку через коротку стрижку та спортивну тілобудову (посміхається). Питали: "Ти – тітушка?". "Та ні! – відповідав я. – А хто це такий?".
На Антимайдані я побачив, як людям видавали гроші, розповідали, хто і з яким плакатом має стояти, що вигукувати. Там працювали військові польові кухні. І для мене було очевидно, на чиєму я боці.
На Майдані я питав, чим можу допомогти, пропонував волонтерити. Один дідусь із величезними козацькими вусами подивився на мене і сказав: "Ти себе у дзеркало бачив? Мужик зі ста кілограмами ваги буде сидіти і робити бутерброди з чаєм? Йди краще у самооборону запишись!". Так я потрапив у П'яту сотню, стояв на Городецького, на п'ятій барикаді.
Коли Росія почала агресію після Майдану, лозунги закінчились. Прийшов час діяти. Моє перше бойове хрещення сталося 2 травня 2014 року біля гори Карачун під Слов'янськом. Були неймовірні напруга, страх. Але й була витримка, яка показала, наскільки ми сильні, якщо об'єднані у розумінні, що за свободу треба боротися до останнього. Не маючи фактично нічого, ми довели: якщо ми разом, то не розгублюємося, власноруч розбираємося з проблемами.
Визволення Слов'янська було першим свідченням того, що Україна здатна захищати себе. Тоді ми тільки з кіно на кшталт "Падіння "Чорного яструба" знали, що таке – заходити з боями у місто. Не знаючи добре місцевості, доріг. Не знаючи, де саме ворог.
Наш перший стрілецький батальйон Нацгвардії сформували з п'ятиста добровольців з Майдану. Всі ми вчилися по ходу, на полі бою. Рівень мотивації зашкалював. Професійні військові, десантники з 95-ої бригади не розуміли, чого ми тут, і взагалі, хто такі добровольці. Але ми горіли бажанням швидше все закінчити і повернутися до свого звичайного життя.
Нам пощастило з 95-кою. В цілому армія на той момент була, як то кажуть, нижче плінтуса. Професійної армії як такої не було. Але 95 бригада брала участь у міжнародних навчаннях, місіях. Мені пощастило познайомитися з Героєм України, полковником Тарасом Сенюком, який загинув під час звільнення Слов'янська. Командир, справжній офіцер із мотивацією – він багато на що надихнув.
Судова епопея в Італії була неймовірною школою життя, яку б я не хотів повторювати. Це було, мабуть, найважчим випробуванням. Це був той страшний сон, який відбувався наяву. Але він показав, наскільки людина може бути сильною, якщо вірить у свою справу, у свою правоту та в підтримку рідних, друзів.
Ті часи загартували, навчили по-справжньому цінувати особисту свободу, яку в мене намагалися забрати. І зараз я знаю, що станеться з усіма нами, якщо ми зупинимося, перестанемо воювати, капітулюємо. Ті, хто "за поребриком", заберуть все, не тільки нашу свободу. Ми боремося за те, ким ми є, ким хочемо далі бути – вільним народом з власною ідентичністю, культурою.
Знаходячись в Італії за ґратами я також зрозумів, що таке гібридна війна та якою є російська брехня. Не на камеру прокурор радив піти на угоду, визнати вину. Мене хотіли налякати, щоб я підписав усі папери. Але якби я це зробив, то це стало б дуже серйозним юридичним прецедентом, якого домагалася Росія – через мене засудити державу Україна за нібито воєнний злочин.
Контекст, який створював Кремль, був зрозумілий – вони прийшли не просто окупувати українські землі, а "захищати" російськомовне населення від "озвірілих бандформувань". Саме цей наратив домінував тоді в ЗМІ Італії, і він загрожував подальшій підтримці України.
Мабуть, ще на першому допиті прокурор певною мірою проговорився. Я зрозумів, звідки ноги ростуть, коли він сказав щось таке: "Одумайся, ти ще молодий. Ти не маєш більше брати участь у цій братовбивчій війні". Стало ясно, що за всім стоїть Росія. Що звинуваченню байдуже на всі мої докази. На те, що я – військовослужбовець Нацгвардії, а не якийсь "бойовик".
Я був у СІЗО двадцять днів, а потім мене перемістили в колонію суворого режиму, так звану "Milano Opera". Це був перший блок, четвертий поверх, секція "Б", де відбували покарання особливо небезпечні злочинці. Секція складалась з двадцяти п'яти камер. У кожній по двоє людей, хоча вона призначена на одного. Чотири квадратних метри, без душу, холодильника та Playstation – умови зовсім не такі, як у тюрмах Данії чи Норвегії (посміхається).
Моя стаття передбачала двадцять років ув'язнення. За весь час, що я там провів, жодного разу не бачив зелень чи якесь дерево. Тільки бетон. Там був окремий блок для босів мафії різного калібру. З ними я особисто не перетинався, але там було небезпечно. На моєму поверсі сиділи представники одного з найкривавіших мексиканських наркокартелів, яким керував Ель Чапо. Були серйозні дядьки з різних мафій: сербської, албанської, представники румунського рекету.
Один мій хороший друг, колишній командир по батальйону імені Сергія Кульчицького, Герой України Сергій Ткаченко, який, на жаль, загинув, написав мені тоді листа. Я завжди пам'ятав ті слова: "Італієць (позивний Віталія – УП), це твоя особиста битва. Дивись, не зганьби мене!".
Одного разу мені з одним листом передали маленьку фотографію Сергія Кульчицького. Так вона і висіла в мене у камері, разом із фото дружини та побратимів. Це те, що надавло мені сили. Те, за що я боровся.
Мені дуже пощастило зустріти в житті Сергія Кульчицького. Справжнього лідера, який доклав величезних зусиль у формуванні перших наших добровольчих батальйонів. Він вмів мотивувати, вселяти впевненість. У найскладніші моменти показував власним прикладом, що треба робити.
Кульчицкий – патріот, абсолютно відданий Україні. Він загинув, можна сказати, на моїх очах. Я бачив, як цей вертоліт підірвали. Я теж мав летіти в ньому, але Кульчицький в останній момент сказав мені: "Залишайся".
Я – людина послідовна. Коли ухвалював рішення їхати на Майдан наприкінці 2013 року, вирішив залишатися там до кінцевого результату. Повалення режиму Януковича було перемогою, але не в глобальному сенсі. Ми пробудили справжнього звіра, який стояв за цим режимом. Тому я пішов у 2014 добровольцем у Нацгвардію. Тому я продовжив служити, коли повернувся з Італії після виправдання та звільнення.
Повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року зустрів звуками ракет та вибухами поряд зі своїм будинком. Я був готовий: за тиждень до того зібрав все спорядження, яке стояло біля дверей. Я розумів, що ворог до чогось готується, що ця порохова діжка ось-ось вибухне.
То були дні максимальної напруги, всі розуміли, що Україна впаде, якщо впаде Київ. Були перші розчарування, втрати, біль. Ми приїжджали у київський морг шукати побратимів. Бачили там людей, які не могли знайти рідних.
Коли я повернувся на Донбас у 2022 році, емоція була одна: "Here we go again" ("і знов те саме", "все починається знов" – УП). Я звільняв Слов'янськ у 2014-му, а тепер, у 2022-му брав участь у його обороні (посміхається).
На момент повномасштабного вторгнення я мав доволі престижну посаду в Головному управлінні (Нацгвардії – УП). Спочатку мене не хотіли відпускати в бойовий підрозділ до побратимів, з якими я служив у батальйоні імені Кульчицького. Але я написав рапорт на переведення, і мене відпустили.
З побратимами, з якими воювали в 2014 році, ми брали участь у першій кампанії контрнаступу 2022-го. Я заходив у Святогірськ, це була дуже складна операція, така, про яку військові кажуть: "Задача 200" – коли мало шансів вижити. Але наша нахабність, дух добровольців зробили свою справу.
Ми складно і дуже швидко форсували річку Сіверський Донець. На надувних човнах, у неділю під ранок, просочились у різні місця, застали ворога зненацька. Я навіть не знав, скільки нас. І як потім з'ясувалось, ми неодноразово були в самому лігві противника, не знаючи, що він там є. Потім по перехопленнях ми дізналися, що їхні окопи у нас у дворі (посміхається). Це було круто. Вони бачили, наскільки впевнено ми поводились, і думали, що нас зайшло тисяча. Насправді на 90% менше.
Ми робили свою роботу так, як нас колись вчив Кульчицький, як потім підготувала нас вся ця довга війна. Кістяком операції були саме ті ветерани 2014 року. Бої були запеклі, але коли ти знаєш, що повертаєш рідну землю, коли відчуваєш, що люди там чекають тебе, це додає сил в обставинах, коли дві–три години на сон – вже "лакшері".
Найпотужніша емоція – коли ти підіймаєш український прапор у звільненому населеному пункті. Коли заходиш, бачиш очі людей, які обіймають тебе. Коли бачать маленький прапорець на твоєму плечі й розтоплюються у сльозах. Коли ти зустрічаєш цих людей, розумієш, заради кого й чого воюєш.
Потім були доволі складні бої на Луганщині. Ми почали рухатися у бік селищ Соснове, Новоселівка, потім на Дробишеве. Бій за Лиман був дуже виснажливим. Противник почав збирати раму докупи, мав значну перевагу в артилерії, і це було великим випробуванням на нашу міць. Я знов побачив там, як росіяни нищать все на своєму шляху. Своїх чи чужих – їм байдуже. "Русскій мір" залишає по собі суцільні руїни.
Я прийшов в армію в 24 роки, майже всю свою молодість віддав війську. Я міг би розважатися, ходити на дискотеки, але майже всі свої дні народження зустрічав на фронті, в посадках і окопах. Чи шкодую я? Абсолютно ні. Якби тоді, одинадцять років тому, мені сказали, що війна триватиме так довго, і що їй не буде видно кінця, я б все одно не відмовився від своїх вчинків.
Звісно, я втомився. Як і всі, хто воює з 2014-го або 2022-го. Але ми тримались і будемо триматися, бо це – наш обов'язок.
Іноді я відчуваю певні флешбеки. Коли все починалось у 2014-му, коли ми їхали на схід, люди стояли із прапорами на узбіччях, зупиняли, дякували за захист. А потім, у 2017–2020 роках пішов певний спад, більшості стало байдуже: "Це не наша війна".
Те саме було в 2022-му: "Ви – наші котики". А тепер ми все частіше чуємо: "Я не народжений для війни". Але ж і нам у пологовому штамп на лоба не ставили, не надівали MultiCam чи піксель замість білої пелюшки.
Люди не усвідомлюють, що їх чекатиме, якщо ворог прийде в їхній дім. Так, не всі народжені для війни в тому сенсі, що не кожний може бути справжнім воїном. Але треба бути корисним, робити все, щоб підтримувати військо.
Мене часто запрошують на різні зустрічі з молоддю, семінари у військові виші. Якщо є можливість, я ніколи не відмовляю. Я бачу азарт, вогонь в очах покоління, яке, по суті, виросло у війні. Є дуже багато вмотивованих, патріотичних людей, яким у 2014 році було всього десять.
Вони підковані в нових технологіях, швидко всьому навчаються. Я загалом вражений рішучістю тих молодих, хто пішов воювати з 2022-го. Це те покоління, яке точно знає, що хоче для своєї країни, і воно готове за це боротися.
Звісно, є ті, кому байдуже. Хто живе своїм життям. Хто вважає, що немає різниці, під яким прапором жити та якою мовою говорити. Але головне завдання тих, хто пройшов війну з перших днів, дати тим, кому не байдуже, можливість підготуватись, щоб утримати все те, що потім українці розбудують.
Нам всім потрібно постійно навчатися, нам потрібні новітні технології та адаптація. Це – війна розуму. Вона виснажлива, надскладна для психологічної стійкості бійців та народу, але це виклик, який ми маємо витримати.
Я вірю, що ми обов'язково переможемо, з часом зможемо звільнити всі наші території. Я бачу майбутню Україну в ЄС, в усіх провідних західних структурах. Хочу, щоб Україна стала сучасною державою з сильною економікою й армією, високим рівнем життя, верховенством права. Зі своїми унікальними ідентичністю і культурою.
Але щоб так сталося, треба працювати кожного дня, кожний на своєму напрямку. Треба нести відповідальність за власні вчинки.
Нам потрібно зберігати єдність і не вірити в брехню ворога.
