— Від вибуху в «бараці 200» мене поранило в голову, спину, ліву руку, ноги, поперек, — розповів «ФАКТАМ» Олександр Гришин. — Цілою лишилася тільки права рука. Співробітники колонії усіляко затягували надання медичної допомоги. Машин «швидкої» не було. Лише коли почало світати, нас, поранених стали вантажити в кузови вантажівок. В донецькій лікарні невідкладно оперували тільки найважчих поранених. Це було в п’ятницю. Мені операцію зробили тільки аж у вівторок — тобто через три дні. Причому оперували без наркозу. Лікарі сказали: «Ты же „азовец“ — терпи». З мого тіла тоді витягли тільки частину уламків. Рани не зашивали. Решту шматків металу видалили вже у вільній Україні, коли мене обміняли. Загалом я знаходився в полоні чотири місяці.

— Як окупанти збирали «азовців» в «барак 200»?

— Десь о 10 ранку 27 липня 2022 року в бараки колонії в Оленівці почали приходити вивідні (працівники федеральної служби виконання покарані рф) зі списками. Вигукували прізвища, що були в тих папірцях, і давали команду: «С вещами на выход!» Вивідні не казали, навіщо викликають. Але, враховуючи наші очікування на новий обмін, жевріло сподівання, що то списки на звільнення.

Тут слід сказати, що тоді багато хто з нас сподівалися, що незабаром будемо на волі. Я також мав таку надію. Річ у тім, що за місяць до тих подій відбувся перший обмін полоненими з Оленівки (27 червня вдалося повернути важкопоранених українських захисників). Тому ми й чекали наступного обміну. До речі, майже всі, з ким я обговорював таку перспективу, казали про свої плани після звільнення: один, максимум два тижні на спілкування з рідними та придбання військового спорядження, а потім — знову в стрій захищати Україну.

Я був тоді в 910-му бараці. Звідти 27 липня забрали 35 полонених «азовців». Нас вишикували в одну колону разом з п’ятнадцятьма побратимами з іншого бараку. Я тоді спитав у хлопців: «Котра зараз година?» Хтось відповів: «Одинадцята тридцять». Мені подумалось: можливо, сьогодні зміниться наше життя — нас повезуть на обмін. Тож сказав: «Хлопці, запам’ятайте цей день і час — вони вплинуть на ваше майбутнє». І дійсно, вплинули — тільки, на жаль, не так, як сподівався.

Коли нас привели в «барак 200» (цехове приміщення в промзоні), ми побачили, що там ще тільки закінчувалися роботи з впорядкування. Навкруги будівлі — зовсім недавно перекопана земля, у дворі — тільки, но збита з дощок вбиральня і діжки, в які ще не налили води. В самому приміщення вже стояли ліжка, але без матраців і подушок.

У нас з побратимом, з яким я обговорював те, що ми побачили в тому бараці, з’явилось не надто хороше передчуття. Але я сказав для всіх: «Уявимо що це свого роду перевалковий хаб, в який збирають полонених з усієї колонії. А коли зберуть, почнуть підходити автобуси». Тобто ми самі себе заспокоювали, намагалися налаштувати на оптимістичний лад.

Наступного дня, 28 липня, я зустрівся в «бараці 200» з Дмитром Тищенком. Ми з ним разом брали участь в боях в Маріуполі. Тож були раді знову стрітися. Біля нас з хлопцями лишалося одне вільне місце. Тож запропонував Дмитру — гайда до нас.

— Наступної ночі, напередодні вибуху, в бараці відбувалось щось таке, що вказувало, що окупанти готуються вбити бранців, яких вони зібрали в цьому бараці?

— Було. Вони підігнали під паркан навпроти цього бараку реактивну установку залпового вогню і випустили аж дві касети реактивних снарядів в бік українських позицій. Було дуже гучно. Хлопці висловлювали припущення, що таким чином росіяни намагаються викликати вогонь у відповідь по нас. Але ми розуміли, що наші військові знають — в цьому місці колонія, в якій знаходяться українські полонені, тому вогню у відповідь не відкриватимуть.

— Незабаром хлопці почали засинати, — продовжує Олександр Гришин. - Аж раптом стався дуже потужний вибух. Вийшло так, що під час вибуху маленький «острівець», де ми знаходились з Дмитром Тищенком і ще декількома побратимами, вцілів. Ми вижили, а довкола нас, на жаль, всі «200-ті», загинули.

Я прийшов до тями не одразу, а коли відчув, що ще трішки й почну горіти. Попри поранення, я самостійно вибрався з барака. Потім мені допомагали хлопці. На вулиці я знову втратив свідомість. Але побратими мене не покинули. Взагалі всі, хто міг ходити, усіляко рятували важких поранених, йшли в охоплений полум'ям барак витягати побратимів. Врятували багатьом життя.

Я був при тямі, коли росіяни відкрили вогонь зі стрілецької зброї над нашими головами, не дозволяючи складати поранених. Кричали, що ще крок і вони почнуть стріляти на ураження. Вони попервах не пускали до нас полонених медиків, які максимум що мали — це таблетки парацетамолу. Уявіть: підходить до мене медик, каже: «Тримайся, братела!» — і малює мені на лобі цифру «1». Це означає, що я потребую першочергової евакуації. І дає мені три-чотири пігулки парацетамолу. Бо нічого іншого не було.

Медики (вони з маріупольського шпиталя. — Авт.) втовкмачували охороні, що слід викликати «швидкі», надати їм перев'язувальний матеріал. У відповідь — повний ігнор. Замість карет швидкої допомоги на світанку пригнали вантажівки. Нас закидали в кузови й так везли в лікарню. Один з хлопців, з яким я був в одному кузові, дорогою помер.

В понеділок (через два дні після теракту) до нас приїхали російські пропагандисти з телеканалу «Звезда» і почали розповідати, що це керівництво української держави організувало теракт, щоб «позбутися „азовців“». Пропагандисти пояснили для чого: «Чтобы вы не рассказали, как по приказу руководства уничтожали население Мариуполя». В нашій палаті лежало шестеро важких і середньої важкості поранених. Нам була потрібна невідкладна допомога лікарів. Замість цього заявилися пропагандисти, трясли перед нашими обличчями пакетиками з залізяччям і казали, що це уламки «Хаймерса». Ці особи, які називали себе журналістами, тикали нам мікрофон і питали: «Что вы думаете о вашем руководстве?» В палаті знаходився «особіст», який нас підганяв: «Чем быстрее вы скажите, что требуется, тем скорее вам помогут».

Олександр відповів на декілька запитань присутніх на презентації книги. Зокрема, про те, як рідним і друзям слід підтримували людей, що повертаються з полону:

— Я дуже вдячний своїй дружині за те, що перші пів року після мого повернення з полону вона постійно знаходилась зі мною. Незліченну кількість разів їй довелося почути від мене три історії про те, як моє життя висіло на волосині під час оборони Маріуполя. Вона терпляче слухала, не перебиваючи. Чим більше я про ці випадки говорив, тим менше душевного болю вони мені завдавали. Тож одне з універсальних правил для людей, які дочекались своїх рідних з російської неволі — терпляче слухати. Друге правило — просто знаходитись поруч.

Нагадаємо, ООН опублікувала доповідь про вбивство українських полонених у Оленівці, де назвала дії росіян «ретельно спланованим злочином».