Один із дослідників націй та націоналізму, знавець стародавніх мов і цивілізацій, історії раннього християнства, видатний французький мислитель Жозеф Ернест Ренан (Joseph Ernest Renan, 1823-1892) зазначив, що нація – це щоденний плебісцит. Заперечувати цю тезу складно, тому просто доповнимо – бо й повсякдення, нібито рутина, яка складається із звичних схем та комбінацій, теж є плебісцитом. Відмінність лиш у тому, що другий випадок – про індивідуальний вимір і внутрішній світ окремої людини. Тобто щоденні лавірування між поведінковими моделями, безперервні сумніви та зважування всіх за і проти.
Окреме питання, з огляду на сказане, у який спосіб відбувається діалог влади й суспільства. Є модель, назвемо її радянською, коли «правітєльство» зневажає «насєлєніє» і вважає всіх слухняною масою, покірними і безхребетними виконавцями своєї волі. Є модель, властива демократичним країнам, коли влада сприймає свою діяльність, каденцію як служіння суспільству. Коли політики розуміють, що ідуть в політику не власні амбіції реалізовувати, а дбати про благо громадян. Прописані моделі – ідеалістичний варіант. На практиці все складніше, є гібриди. Спробуймо відшукати в цій системі координат Україну.
Відповідальність влади і безпека людей
Часто дії чинної української влади вважають гідними. Принаймні дії президента Володимира Зеленського. Хоча б від початку російської агресії проти України. До того поведінка владної команди і президента була дивною. Ідеться не тільки про очі Путіна та бажання зійтися десь посередині. Також про нехтування багатьма принципами демократії й надбаннями цивілізаційного поступу, суспільними і громадськими інститутами, моральними й етичними нормами. Не скажеш, що відбулися кардинальні зміни, але час від 2019 і до лютого 2022 року показовий. Президент і його команда уникали діалогу зі суспільством, не комунікували свої рішення, ігнорували наявність у суспільстві різних точок зору, бачили себе ексклюзивним суб’єктом політичного процесу і просто пиляли корабельну сосну.
Складником такої політики стало ігнорування загрози російського нападу і закиди партнерам, що ті дестабілізують українське суспільство, сіють паніку. Важко звинувачувати когось у неналежній реакції на російську агресію, адже неможливо було передбачити хід подій, масштаби процесів. Якщо хтось очікував наступу, то максимум на локальному рівні. Представники влади не пророки і не могли знати, що буде завтра. З іншого боку, влада відповідальна за державу. Президент є гарантом її цілісності, безпеки громадян. Він має для цього інструменти. Знову ж – чинна владна команда претендує на ексклюзивність в інформуванні громадян, заперечує опозиційні точки зору й джерела інформації. Це передбачає повну відповідальність за безпеку і долі людей, які подібній оптиці довірились.
Міністерство гусей – одна надія на випадок
Хто цікавиться футболом і керується у цьому не емоціями, а аналізом, чудово розуміє, що за успіхи й невдачі його улюбленої команди відповідає передусім тренер. Не футболіст-невдаха, якого купили за великі гроші, а він відбуває номер. Не суддя-«пі...ас», який упродовж сезону судив на користь суперників. За місце команди в загальному заліку і її досягнення, виконання поставлених завдань відповідає тренер. Він обирає стратегію, керує грою, вносить корективи. Подібний до тренера функціонал мають політичні лідери. Як і кожна аналогія, ця має недоліки, але й дає змогу оцінити процеси ширше, з різних ракурсів.
Тож який план на «гру» у владної команди України? З плином часу і продовженням війни це питання постає чимраз гостріше. Відсутність стратегії на початку президентської кампанії Володимира Зеленського чи навіть на момент російського вторгнення ще можна спробувати пояснити. Брак досвіду, небажання дестабілізувати – що завгодно. Відсутність стратегії на четвертому році війни вже не просто дивує, а дуже лякає. Не будемо заглиблюватися в роздуми про те, що означає перемога на нинішньому етапі. Запинімось на більш практичних питаннях. Україна просто тримається? Ми проходимо світоглядну й технологічну модернізацію? Відвойовуємо окуповані території? Повертаємо їх дипломатичним шляхом? Ставимо на паузу питання з втраченими землями? Що ми взагалі робимо і куди рухаємось? Де ми зараз?
Мабуть, окреслена вище тенденція, коли влада не спілкується зі суспільством і не бачить його партнером, опорою у збереженні держави, все ж зберігається. Представники чинної владної команди ніколи не вважали свідомих людей активним і дієвим учасником політичного процесу. Вони й далі не зважають на громадянське суспільство і не вірять у його силу. Між тим саме волонтерський рух був із 2014 року і далі є опорою армії у складних ситуаціях. Українське суспільство регулярно демонструє стійкість і зрілість. Чого не скажеш про чинну владу, яка так і не зуміла зв’язно пояснити, куди вона це суспільство спрямовує. Повертаючись до аналогій з футболом, ситуація зараз нагадує післяматчеві коментарі футболістів у дусі «м’яч круглий, поле пряме»: жодної стратегії і плану, уся надія на випадок.
Останнім часом люблять говорити про чорних лебедів. Проте можемо пригадати і гусей, які нібито врятували Рим від несподіваного нападу ворогів. Може, це і є наш план, стратегія?
Важка доля політика і його вузький кам’янистий шлях
У сучасних реаліях буття демократичних країн жодна влада не хоче мати справу з тривалими процесами і глибинними змінами. На такому неможливий піар та й наслідки, найімовірніше, пожинатимуть наступники. Тому й виходить, що кожну владну команду в Україні, переважно справедливо, підозрювали в неефективності й саботуванні реформ, імітації діяльності.
Чинна владна команда від початку власного шляху позиціонувала себе як позасистемна сила, яка мала «зробити всіх». Як наслідок, маємо гальмування реформ, що вже відзначають наші західні партнери, хаотичні й несистемні дії, що регулярно відчувають на собі українці, половинчасті рішення та пошук простих розв’язків складних проблем, бо представники владної команди не вміють інакше. Це все і за нормального плину подій не працюватиме довго. В умовах війни воно не працює взагалі.
Останні перестановки в Кабінеті Міністрів не свідчать, що влада розуміє глибину проблем України. Максимум – здогадується, що всі навколо, а партнери особливо, не надто задоволені станом справ. Тобто у випадку з рокіровками міністрів маємо ще один приклад не послідовного і продуманого курсу, а ситуативних дій, реакції на обставини. Зміну декорацій. Це в ситуації, коли на всіх можливих рівнях аж надто багато глибоких і системних проблем, які давно потребують вирішення і врегулювання, а не імітації.
Ворог наступає – нашкодь собі сам
Найгірше, що безсистемність і непрофесійність владної команди останнім часом дедалі більше поступаються місцем безглуздим суїцидальним діям. Саме в такому ключі можна розглядати відмову призначити керівником БЕБ кандидата, який переміг у відкритому конкурсі. Як і політично вмотивовані атаки на антикорупційні структури загалом. Одне й інше супроводжує стара хвороба – повернення до призабутої лінії відсутності діалогу зі суспільством. Ця тенденція вказує на безпідставно велику корону у представників влади. Закономірно, що цей дитячий садочок негативно впливає на відносини з партнерами і розхитує ситуацію в країні.
Проте чому дивуватися? По-перше, своєї відповідальності представники владної команди ніколи не відчували і зараз не відчувають – вони ж «нікому нічого не винні». По-друге, за логікою трансльованої ними інформації, війну ми вже майже виграли. Тобто можна бавитись у вибори, імітувати боротьбу з вигаданими шкідниками, ігнорувати наявність в Україні здорового суспільства. У сприйнятті владної команди, за російським чи білоруським сценарієм, українці повинні проковтнути будь-які протизаконні й антиконституційні дії.
Найкращий подарунок, який можна зробити ворогу у війні, – розсварити українців на рівному місці, тримати їх в інформаційній бульбашці, плекати неуцтво й необізнаність із тим, що відбувається насправді. Ще позбавити нас надійного плеча й опори в особі західних партнерів. Десь цим шляхом зараз влада рухає нас до «світлого» майбутнього. При цьому вона настільки захопилася політичними хороводами, що має всі шанси розвалити тил і позбутися західного фінансування. На щастя, не доводиться констатувати першого. Проте з другим певних «успіхів» уже досягнуто.
