Війна змінила багато речей у нашому житті. Вона переформатувала наші пріоритети, змусила переосмислити цінності, навчила по-новому дивитися на смерть і втрати. Вплинула вона й на те, як ми сприймаємо та проявляємо емоції. Особливо це стосується дітей – покоління, яке зростає в умовах постійного стресу й невизначеності.
Я проводила майстер-клас із нагоди святкування дня народження одного із полків. Серед учасників була восьмирічна дівчинка, яка виготовляла ляльку-мотанку з особливою ретельністю. Вона підбирала кольори, охайно та міцно намотувала нитки – настільки міцно, що я дивувалася, як нитка від такої напруги не рветься.
Коли настав час надягати хустку на ляльку, дівчинка підняла очі й тихо спитала: "Можете зробити вушка на хустці?". Я чесно зізналася, що не вмію, але готова спробувати. Тканина якось сама склалася трикутником з обох сторін, і ми зафіксували її нитками. Дівчинка взяла олівець і намалювала на обличчі ляльки мордочку кота з вусами і одним примруженим оком.
"У мене вчора померла моя кішка Карамелька, – тихо сказала вона, – а тато сказав, що плакати не можна, що це смішно – плакати через кішку, коли гинуть люди. Думаєте, так і є?".
Ми дивилися одна на одну. Боже, я не знаю, як описати цей біль в її очах...
"Плакати можна", – прошепотіла я і побачила, як горошини сліз посипалися на її сукню. Вона стала щось шукати в кишені, і я подумала, що носовичок, але вона витягла мотузочку рожевого кольору – в тон іграшки – і прив'язала її на рівні талії ляльки-кішки так, що один кінець звисав ззаду, нагадуючи хвостик.
"Із цією мотузкою любила гратись Карамелька", – пояснила дівчинка й міцно притисла ляльку до себе. А потім хвилин п'ять шепотіла їй щось на вушко.
Саме в цей час на сцені виступав її тато – кремезний чоловік, який пройшов полон, без однієї руки. Він ділився своїм болем... І ті, хто його слухали, плакали.
Цей епізод змусив мене замислитися, як війна змінила наше розуміння емоцій і "правильних" реакцій. Ми живемо в реальності, де щодня чуємо про загиблих, де діти знають, що таке "прильоти" й "повітряна тривога". У цьому контексті смерть домашнього улюбленця може здаватися несуттєвою.
Для восьмирічної дитини світ – це те, що безпосередньо її оточує. Її емоційна карта складається з конкретних стосунків, запахів, звуків, тактильних відчуттів. Карамелька була частиною цієї карти – можливо, найважливішою частиною після батьків.
Як психологиня, я щодня працюю з дітьми, які переживають різні види втрат. І можу з упевненістю сказати: плач – це природний і здоровий спосіб вивільнити емоційний біль. Забороняючи дитині плакати, ми блокуємо цей природний механізм, що може призвести до внутрішньої напруги та хронічного стресу.
Для дитини її домашній улюбленець є не просто твариною, а часто – другом, компаньйоном, членом родини. Знецінюючи її горе, ми ніби кажемо, що її почуття неважливі. Це може призвести до того, що дитина навчиться приховувати свої емоції, вважати їх неправильними або соромитися їх.
Уявіть собі, що відбувається в голові дитини, коли вона чує: "Не плач, бо це смішно". Дитина робить висновок: "Мої почуття неправильні. Я неправильна. Я повинна бути сильнішою". Але сила не в тому, щоб не відчувати біль. Сила в тому, щоб уміти його прожити і вийти з нього цілою.
Діти сприймають світ інакше, ніж дорослі. Їхній емоційний світ може бути дуже зосереджений на безпосередньому оточенні. Втрата улюбленої тварини може бути для них першою серйозною втратою, яка викликає глибокий смуток.
Порівняння з війною та смертями людей, хоч і є об'єктивно трагічнішим, може бути занадто абстрактним і незрозумілим для дитини. А її особистий біль – цілком реальний, відчутний, болючий.
Дозволяючи дитині сумувати, ми допомагаємо їй навчитися здорових способів проживання втрати. Це важлива життєва навичка, який їй знадобиться і в подальшому житті.
Придушення емоцій може призвести до того, що непрожите горе пізніше проявиться тривожністю, депресією, проблемами зі стосунками, нездатності довіряти.
Якщо дитина відчуває, що її почуття не сприймаються серйозно, це може підірвати її довіру до батьків. Вона може почати думати, що батьки не розуміють її або не співчувають їй. Це створює емоційну дистанцію, яку потім буде важко подолати.
Скажіть: "Я бачу, що ти дуже засмучена. Я розумію, як сильно ти любила Карамельку". Це просто, але дуже важливо – дитина повинна знати, що її почуття бачать і визнають.
Будьте поруч, обійміть її, дайте їй відчути вашу підтримку. Не кажіть "не плач", а краще скажіть: "Коли тобі сумно, плакати – це нормально".
Розкажіть свої спогади про тваринку, покажіть фотографії. Це допоможе дитині відчути, що її втрата є значущою і для вас також.
Процес горювання індивідуальний і може зайняти різний час. Не підганяйте дитину і будьте готові підтримувати її стільки, скільки їй буде потрібно.
Якщо ви бачите, що горе дитини є надмірно сильним і тривалим, або якщо ви самі відчуваєте труднощі з підтримкою дитини, зверніться до дитячого психолога.
Війна навчила нас багато чого про стійкість, про те, що таке справжні цінності, про важливість підтримки один одного. Але вона не повинна навчити нас знецінювати емоції – ні свої, ні дитячі.
Емпатія та розуміння є ключовими в підтримці дитини в непростий час. Дозвольте їй відчути свій біль і допоможіть їй навчитися з ним справлятися. Це не знецінить трагедії війни, а навпаки, навчить дитину бути співчутливою та емоційно стійкою.
Пам'ятайте: коли дитина плаче за своєю Карамелькою, вона не стає слабшою. Вона навчається любити, відпускати, цінувати життя. І це – найважливіші уроки, які ми можемо їй дати.
Наталія Чернякова, арттерапевтка, психологиня ГО "ЦПД "Конфіденс", спеціально для УП.Життя
