Можливість мирних переговорів між Україною та Росією загострює питання про майбутнє УПЦ МП. Немає сумнівів у тому, що «захист канонічного православ’я» буде однією з умов мирної угоди. Тож якщо українська влада справді має намір як не ліквідувати цю церковну структуру, то хоча б максимально зменшити її вплив, це треба робити швидко.
Але швидко не вдається. Згідно з приписом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) і законом «про заборону УПЦ МП», ця церква мала усунути «ознаки афілійованості» зі своїм московським центром до 18 серпня. Проте в Київській митрополії одразу заявили, що нічого не робитимуть, бо ці приписи «їх не стосуються». У них, мовляв, і так усе гаразд — жодних ознак, жодної афілійованості. Тож усе йде до того, що питання вирішуватимуть у суді. А суд — це довго. А довго — це саме те, що потрібно УПЦ МП. У повітрі вже запахло переговорами. А отже, політика «пересидіти, перетоптатися» може ось-ось дати плоди.
У ДЕСС намагаються випромінювати оптимізм: ніщо, мовляв, не вічне, зокрема й суди. І взагалі, в нас законом передбачено відповідальність за затягування справ у судах. От тільки не знаю, «затягування» — це як довго? Скажімо, справа намісника Києво-Печерського монастиря митрополита Павла Лебедя перебуває на розгляді суду вже майже два роки. Звісно, це ще не «вічно». Але, боюся, на ліквідацію структур Моспатріархату в Україні ДЕСС не має не тільки вічності, а й навіть двох років.
Втрати УПЦ МП на сьогодні, звісно, досить значні. Але не фатальні. Вона все ще може почекати. І навіть за потреби чимось пожертвувати. Чи радше кимось.
Своїм предстоятелем, наприклад.
Останнім часом він підозріло часто потрапляє у стрічки новин і хайпи соцмереж. То російський паспорт у нього знайшли на третій рік повномасштабної війни — як сокирку під лавкою. То СБУ здійснює обшук у його рідній Чернівецько-Буковинській єпархії, після чого рапортує про вилучення компрометаційних документів. А також виставляє пікантні фото протеже митрополита Онуфрія з «юним хористом», якого нібито витягли просто з ліжка цього ж протеже. Якийсь час по тому, втім, суд визнав інформацію про «ліжко з хористом» наклепом. А судячи з відсутності будь-яких санкцій щодо співробітників і керівництва єпархії, «компрометаційні документи», які нібито вилучили під час обшуку, так нікого й не скомпрометували достатньою для правосуддя мірою. Але правосуддя — це неважливо. Головне — осад залишився.
Таке саме відчуття — «хайпу заради осаду» — залишається від недавньої історії з «нагородженням Додона». Колишній президент Молдови після відвідин монастиря в селі на кордоні між Україною та Молдовою виставив у своєму акаунті в соцмережах фотозвіт, у якому, крім парадних світлин зі священнослужителями й пасторальних пейзажів, з’явилося фото ордена Князя Володимира й грамота про нагородження, підписана митрополитом Київським Онуфрієм. Жодних підписів під фото, жодних коментарів і пафосних подяк на адресу митрополита Київського. Просто собі фотофакт. Але цього виявилося достатньо, аби в медіа прокотився вал обурення тим, що «головний московський піп України» Онуфрій нагородив прокремлівського молдовського політика. Київській митрополії УПЦ МП знову довелося відбиватися в тому розумінні, що все це, мовляв, підробка, митрополит Онуфрій Додона не нагороджував.
Ця історія могла б виглядати як непорозуміння. Причому не таке вже й серйозне: нагороди — це своєрідні розмінні монети. Але важливим є не сам факт нагородження, а місце й час. Час — дедлайн виконання приписів ДЕСС. Місце — знову Буковина, де митрополит Онуфрій протягом тривалого часу був керівним єпископом. І це не непорозуміння й не збіг: православна церква на Буковині має одну спільну проблему з церквою Молдови — претензію Румунської ПЦ на ці «історично румунські» (як наполягають у РумПЦ) території. Цей канонічно-територіальний конфлікт жевріє вже не перший десяток років — РумПЦ претендує, РПЦ заперечує, й залежно від того, хто при владі в Молдові, шанси кожної зі сторін або зростають, або зменшуються. На цьому тлі підтримувати зв’язок із промосковським політиком цілком логічно для представника Моспатріархату. Зокрема його українського відділення. І насамперед для людини з Буковини, яка не тільки солідарна зі «своїми» в Молдові, а й перебуває в тому самому становищі, оскільки Буковину в РумПЦ теж уважають своєю.
Отже, історія з нагородженням Ігоря Додона митрополитом Онуфрієм виглядає цілком правдоподібною. А цього вже достатньо, щоб осад не просто залишився, а й отримав неабияку питому вагу. Тобто навіть якщо цього нагородження насправді не було, історію сфабрикували та «вкинули» в інформаційний простір дуже грамотно. І знову вона б’є не стільки по УПЦ МП загалом і навіть не по Київській митрополії, скільки по одній людині — митрополиту Київському Онуфрію. Особисто.
Не те щоб він не заслуговував на громадський осуд. Заслуговує, звісно. Адже на тлі війни — коли багато людей постають перед важким, іноді фатальним вибором і все-таки роблять його, — митрополит Онуфрій так і не наважився ні на що. Не обрав однозначної «канонічної єдності» з Московським патріархом — митрополит фактично визнав готовність відокремитися на соборі у Феофанії, а також давав дозвіл (усний) священникам не згадувати патріарха Московського під час богослужінь, якщо таким є бажання парафіян. Але водночас так і не спромігся на чіткі й недвозначні дії та заяви, які б відокремили УПЦ від МП і де-юре, й де-факто. Тож його позиція і в Україні, й у Москві похитнулася. Похитнувся сам його образ «ідеального ченця», оскільки справжньому ченцеві варто було б діяти згідно з Євангелієм, де сказано: «Нехай ваше «так» означає «так», а «ні» — «ні». Спроба ж усидіти на двох стільцях — від лукавого.
А найсумнішим є те, що, плекаючи власну чернечу чистоту та вірність — не Москві, не Україні, а горішньому Єрусалиму — митрополит Онуфрій виявився досить сумнівним духовним лідером. Особливо для воєнного часу. Тоді як його паства як ніколи потребувала чітких і кардинальних визначень — добра і зла, праведної справи й неправедної, світла й пітьми — він усіляко підтримував неоднозначність, сіяв сумніви та вводив у спокусу не тільки й не стільки українську владу, скільки власних парафіян. «Ідеальний чернець» живе в окремій реальності, де «нема вже ні юдея, ні елліна». Але його паства живе в миру. І у війні. Проте максимум «мирського», що по-справжньому цікавить главу УПЦ МП, — інтереси довіреної йому церковної інституції, і це не потреби й інтереси пастви, а потреби й інтереси єпископської корпорації. А вона якраз зацікавлена у збереженні неоднозначності й у тому, щоби «перечекати».
Якщо українська влада сподівається, що такими «точковими ударами» особисто по митрополиту Київському зможе змусити цю людину ухвалити потрібні рішення, то вона помиляється. Все, чого можна домогтися врешті-решт, — занапастити одного митрополита й завдати втрат його партії в УПЦ МП — найменш промосковській. Нагадаю, що саме ця партія готувала рішення про відокремлення УПЦ від МП на соборі у Феофанії. На соборі, який цілком відверто показав, що від думки й рішення одного — нехай навіть найголовнішого — митрополита в УПЦ МП залежить не так багато. ДЕСС це відомо не гірше, ніж мені. Та, вочевидь, обидві (чи більше?) сторони намацують лінії можливих домовленостей і кандидатури на майбутній «розмін фігур». Однією з них, судячи з поточної медійної активності, стане митрополит Онуфрій, який стягне на себе максимум репутаційних втрат і буде відправлений разом із ними в політичне небуття.
З огляду на це у багатьох спостерігачів постає запитання щодо інших персоналій в УПЦ МП. Таких, наприклад, як митрополит Антоній Паканич, що обіймає «скромну» посаду керуючого справами Київської митрополії. Нагадаю, він був тією людиною, яку хотів поставити главою УПЦ МП Віктор Янукович. І головним суперником митрополита Онуфрія на виборах предстоятеля УПЦ МП 2014 року — багато єпископів тоді голосували за Онуфрія тільки для того, щоб перемога не дісталася митрополитові Антонію. До того ж митрополит Антоній має дуже тісні ділові відносини з «головним спонсором» УПЦ МП Вадимом Новинським. І все, на що досі спромоглася українська влада стосовно формально «другої особи» в Київській митрополії, — ввести проти неї санкції. Щось на кшталт жовтої картки. Яка зовсім не заважає людині, що завбачливо окопалася на лаві запасних, задумливо споглядати бурхливі води й терпляче очікувати, доки повз неї пропливе політичний труп митрополита Київського.
Для «нового життя» УПЦ МП зміна керівництва є неминучою. Її повинна буде очолити людина, яка не так сильно «підставилася» під критику в Україні, у відданості якої не сумніваються в Москві і яка влаштує «православних спонсорів», що візьмуть на себе основні витрати на відновлення структури УПЦ МП на територіях, які залишаться під контролем України після війни. Коштів на це не пошкодують, «почекуни» від УПЦ МП про це знають і саме на це й чекають — їхню вірність іще оцінять. «Православні спонсори» допоможуть усе відновити й відбудувати (навіть те, що не постраждало). Благодійні фонди РПЦ, які нині збирають пожертви на «СВО», після війни — от побачите! — почнуть збирати «на відновлення канонічної церкви в братній Україні». Тому що битва за Україну не припиниться з останнім пострілом на цій війні. І все, що вдасться зберегти, УПЦ МП використає в прийдешніх «мирних» битвах.
