На великі екрани повертається шедевр Сергія Параджанова – "Тіні забутих предків". Нарешті українці зможуть побачити нову відреставровану копію фільму про трагічну історію кохання Марічки та Івана.
У цьому матеріалі кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська розповідає відомі й не дуже факти про створення, інтерпретації та вплив цього канонічного українського поетичного кіно.
Гучне міжнародне переродження відомої кінокартини почалося в 2023 році на Венеційському кінофестивалі. "Тіні забутих предків" показали в секції "Venice Classic", яка складається з реставрованих стрічок. Утім, цього разу зробили виняток. Серед двох існуючих реставрованих копій обрали саме ту, що зразка 2012 року, адже вона "зберегла автентичну колористику та м’якість тону еталонної позитивної копії фільму, що зберігається в Довженко-Центрі", – зазначав дослідник кіно Іван Козленко.
Водночас тривала довгоочікувана реставрація в новому форматі 4К. Цей непростий процес зайняв рік – від літа 2023-го до літа 2024-го. Для реставрації обрали позитивну 35-мм копію, яку знайшли в приватній колекції у Великій Британії.
Реставрацією зайнялися одні з найпрофесійніших інституцій світу – The Film Foundation’s World Cinema Project та Cineteca di Bologna at L’Immagine Ritrovata laboratory у тісній співпраці з Довженко-Центром. Разом вони прагнули зберегти особливі кольори Параджанова, а також приділили окрему увагу звуку.
Премʼєра відреставрованої версії була представлена в 2024 році на "Il Cinema Ritrovato" – найважливішому фестивалі старого кіно в світі, у межах спеціальної ретроспективи до 100-річчя режисера. Після цього фільм показували в найбільших кіномузеях світу, як-от Нью-Йоркський Лінкольн Центр чи Амстердамський EYE. Нарешті фільм дістається до України.
Роль у фільмі "Тіні забутих предків" стала першою головною роллю в кіно для Івана Миколайчука. Еталонна персона українського поетичного кіно, актор і режисер, він здобув цей дебют не так просто – на відміну від Лариси Кадочникової, яку Параджанов затвердив з першого погляду і без жодного кастингу.
За легендою, Параджанову спочатку не сподобався Миколайчук, буцімто в ньому було недостатньо ліричності. На роль був затверджений актор Геннадій Юхтін. Утім, другий режисер фільму, Володимир Луговський, зміг переконати голову.
Саме він влаштував другі проби для Миколайчука, і Параджанов затвердив його попри те, що зйомки вже розпочались, а Юхтін був готовий до ролі. "Така чистота, така емоційність вихлюпувалася з нього, що ми були вражені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор", – згадував потім Параджанов.
Водночас режисер мав творчі конфлікти зі своїм оператором Юрієм Іллєнком. У певний момент Параджанову це настільки набридло, що він написав телеграму директору кіностудії імені Олександра Довженка з вимогою прибрати цю "сволочь-яничара". Іллєнко, своєю чергою, образився і викликав режисера на дуель.
Дуель, на щастя, не відбулася, адже до призначеного місця поєдинку треба було перейти річку, а напередодні через зливу обірвався місток через Черемош. Натомість конфлікти між двома творчими особистостями владналися. Зрештою співпраця Іллєнка з Параджановим стала приводом гордитися для кожного з них – операторську роботу над стрічкою до сьогодні називають шедевральною.
Кіностудія імені Довженка замовила екранізацію твору Михайла Коцюбинського напередодні сторіччя письменника. Академік Богдан Небесьо написав статтю про зв’язок літературного оригіналу та кінокартини, в якій ще на початку стверджує, що фільм є екранізацією Коцюбинського в "широкому сенсі", і називає це радше кінематографічною інтерпретацією.
У Коцюбинського читача веде послідовний та всезнаючий оповідач, який розповідає епічну історію кохання Івана та Марічки, презентуючи психологічний портрет протагоніста за допомогою детальних описів природи та звичаїв. У Параджанова наратором стає саме візуальне оповідання фільму, яке засобами кольору, камери, символічних образів і сюрреалістичного монтажу замінило літературного оповідача, що заглиблює в психологію культурного середовища не гірше.
Небесьо також підкреслює, що новела Коцюбинського не є комплексною роботою, адже його наративна техніка укорінена в традиції ХІХ століття – з хронологічною презентацією подій та розміреною драматичною ескалацією.
У фільмі ж, хоча Параджанов розвиває фабулу послідовно, події розгортаються в теперішньому часі, але, як стверджує автор, мають два джерела: свідоме та підсвідоме, і зйомки останнього характеризуються повільнішим темпом. І хоча Параджанов використовує інтертитри для пояснень, фільм часто сприймається як плутаний та непослідовний – хай і в позитивному сенсі.
Прибувши на локацію зйомок, Параджанов був розчарований гуцулами середини ХХ століття, вони не виправдали його очікувань. Режисера засмутило дивне поєднання архаїчного й сучасного, вплив сьогодення та європейського – їхній одяг, взуття, асфальт на дорогах та високовольтні вишки тощо.
Та це стало серйозним поштовхом для Параджанова, щоб вирушити на пошуки справжніх етнічних традицій, які описував Коцюбинський. Тому режисер відмовився жити в готелі й, доки тривали зйомки, мешкав у будинку звичайних селян (там, де розташовано дім-музей фільму). До того ж за кожної ліпшої нагоди команда фільму відвідувала справжні весілля й похорони.
Американський історик кіно Джеймс Стеффен, автор відомої за кордоном книги "Кіно Сергія Параджанова", стверджував, що саме "Тіні" стали фільмом, який по-справжньому відкрив мистецьку місію режисера. Кінодослідник зазначає, що ця стрічка знаменує відродження художньої ідентичності Параджанова, який визволився з обмежень радянського соціалістичного реалізму та знайшов себе в поетичному, фольклорному кіно як антрополог з мистецькою місією.
На думку Стеффена, робота над "Тінями" стала поштовхом для Параджанова досліджувати комплексну мозаїку культурних ідентичностей СРСР. Тож замість того, щоб відображати національні культури як щось фіксоване та пригнічене, режисер прагнув заглибитись у глибокі текстури регіональних традицій. І приходив він до цих культур не як аутсайдер, а радше як відданий шанувальник та вічний учень.
Врешті "Тіні" та низка його інших стрічок стали певним протестом проти маргіналізації етнічних традицій – шляхом вшанування міфів і культури кінематографічною мовою.
Ефект автентичності, яким просякнутий фільм, став результатом покращеної поетики кіновиробництва, якою так майстерно оперував Юрій Іллєнко.
Дослідниця кіно Елізабет Папазіан у своїй книзі "Ethnography, Incongruity, History: Soviet Poetic Cinema" стверджувала, що "Тіні" мають унікальний ефект етнографічного документального запису. Він обґрунтовується передусім неабиякою залученістю Параджанова в культуру з його прискіпливою увагою до деталей одягу й інтер’єрів.
Але перенести це на екран з ефектом задокументованої реальності допомогла новаторська операторська робота. Іллєнко поєднував імітацію документальної зйомки ручною чи спостережливою камерою, а також кадри, які створюють ефект запаморочення та представляють точку зору героя (POV, "point of view").
Поєднання цих двох методів було спрямоване на те, щоб віддалити глядача від традиційного кінематографічного занурення, поставивши його в позицію стороннього спостерігача з майже магічними ефектами, які порушують просторові очікування. Автор називає це ефектом переживаної реальності, яка не обов’язково є реальною, але відчувається саме такою.
Після виробництва "Тіні забутих предків" вирушили у велику подорож — від Аргентини до Італії, зібравши щонайменше 39 нагород. Критики з усього світу хором визнавали, що Параджанов створив щось унікальне, а великі режисери надсилали йому листи подяки за побачене.
У Франції фільм вийшов у прокат під назвою "Les chevaux de feu" — у перекладі "Вогняні коні". Поетично-меланхолійна назва "Тіні забутих предків" була надто складною для перекладу, однак це не завадило сприйняттю.
"Скромні українські кінематографісти навіть і не уявляють, що на їхній фільм «Вогняні коні» в Парижі стоять у чергах усю ніч", – згадуватиме фразу з газети "Правда" Юрій Іллєнко у власній книзі.
І хоча Параджанова не випускали за кордон, саме велика міжнародна популярність врятувала фільм від заборони. Після такого колективного захоплення його просто не могли покласти "на полицю". Це також додавало режисерові авторитету в його наполегливій відмові від дубляжу на російську мову – йому було конче необхідно зберегти гуцульський діалект у фільмі як провідну частину етнографічної автентичності.
У Києві ж вихід стрічки набув політичного забарвлення. В національний прокат "Тіні" вийшли 4 вересня 1965 року з гала-прем’єрою в кінотеатрі "Україна". Українські інтелектуали, серед яких Іван Дзюба та Василь Стус, підвелися з місць, висловивши протест. Це був перший публічний протест проти хвилі політичних репресій серед інтелігенції в постсталінський період.
Утім, ніхто не розповість про фільм "Тіні забутих предків" краще, ніж його режисер. На сайті одного з провідних журналів про кіно у світі Film Comment в архівах збережено діджитальну версію нотаток Параджанова до фільму.
Це великий есей, у якому режисер хаотично рефлексує щодо кіномистецтва, свого шляху як студента кіношколи, складнощів на попередніх проєктах та особливостей роботи над "Тінями".
Ось як красиво він пише про емоцію та колір:
"Ми хотіли зробити фільм про пристрасті, зрозумілий кожній людині, й намагалися передати ці пристрасті словом, мелодією, кожною відчутною річчю. І, звісно, кольором. І тут я справді спирався на живопис, бо живопис давно й досконало оволодів драматургією кольору – його організацією, можливостями його вираження. Мені здається, що відмовлятися від кольору зараз — означає свідомо визнати власну слабкість.
Буквальна безбарвність певною мірою означає й образну безбарвність. Нам, кінематографістам, сьогодні варто вчитися у таких наставників, як Брейгель, Архипов, Нестеров, Корін, Леже, Рівера, у примітивістів – для них колір був не лише настроєм, додатковою емоцією, а й частиною змісту. По суті, це питання всієї візуальної культури, яку нерозумно вважати лише переодяганням чи прикрасою, адже вона сама по собі має зміст і ідеологію".
