Головною подією минулого Гран-прі Великої Британії став несподіваний, довгоочікуваний подіум у кар'єрі німецького гонщика Заубер Ніко Хюлькенберга.
Цим результатом німець буквально затьмарив претендентів на титул, у яких в цей час йшла своя боротьба.
І на честь цієї події ми пропонуємо згадати довгі "страждання" ветерана Формули-1, а також інші випадки, коли володар третього місця ставав головним героєм вікенду.
У 2010 році Хюлькенберг, у статусі чемпіона молодшої серії GP2, перейшов у "королівські автоперегони" – до команди Вільямс, де його напарником став досвідчений Рубенс Баррікелло. Саме з цього моменту розпочався довгий шлях Ніко до подіуму – завдовжки в 16 років і 239 стартів.
Загалом дебютний сезон проходив цілком типово для пілота "другого ешелону": непомітно, десь позаду топгрупи, з періодичним "збиранням" невеликих очок.
Однак на Гран-прі Бразилії дощова кваліфікація, як це часто буває, перетворилася на справжню лотерею. І саме Хюлькенберг став тим, хто вирушив на свою швидку спробу ідеально вчасно - це принесло йому несподівану поул-позицію.
Щоправда, вже на перших колах сухих перегонів один за одним уперед прорвалися всі п'ять претендентів на титул.
Перший реальний шанс показати високий результат в основному заїзді випав на Гран-прі Бельгії 2012 року. Уже на старті Ромен Грожан спровокував масову аварію, що призвело до сходження кількох пілотів, включно з Льюїсом Гамільтоном та Фернандо Алонсо. А Хюлькенберг, який виступав тоді за Форс Індія, прорвався одразу на другу позицію.
Однак під час першої хвилі піт-стопів уперед вийшов Кімі Райкконен, а під час другої обох обійшов Себастьян Феттель. У підсумку Ніко фінішував четвертим – лише за дві секунди від заповітного подіуму.
А завершувався сезон 2012 року дощовим трилером – знову в Бразилії. У тих перегонах вирішувалася доля чемпіонського титулу між Феттелем та Алонсо, і саме цей драматичний фінал увійшов в історію Формули-1. Однак мало хто тепер пам'ятає, що Хюлькенберг тоді претендував не тільки на подіум, а й навіть на перемогу.
На 19-му колі наш герой вирвався в лідери і довго утримував першу позицію – аж до 48-го кола, коли його невеликою помилкою скористався Гамільтон.
Незабаром Ніко пішов у контратаку на британця, але ця спроба закінчилася зіткненням. Після проїзду по піт-лейну через штраф Хюлькенберг відкотився на п'яте місце, виграв заїзд Дженсон Баттон.
Подальша кар'єра Ніко проходила більш "сіро". На Гран-прі Кореї 2013 року та Гран-прі Бельгії 2016 року він фінішував четвертим, проте реальних шансів на подіум у тих перегонах практично не мав.
Один справді яскравий момент все ж таки трапився: у 2015 році Хюлькенберг здобув перемогу в легендарних перегонах "24 години Ле-Мана".
А у 2017 році він став першим у списку пілотів Формули-1 з найбільшим числом стартів без подіуму, "перевершивши" колишнього "рекордсмена" – Адріана Сутіля. Згодом саме до Сутіля повернувся цей антирекорд.
Знову про шанси на подіум заговорили після кваліфікації до Гран-прі 70-річчя – другої гонки на Сільверстоуні, що проходила в "ковідному" сезоні 2020 року. Тоді Ніко, чия кар'єра вже здавалася завершеною, заміняв Серхіо Переса, який перебував на лікарняному.
Одним зі скандалів того чемпіонату стали боліди Racing Point, прозвані вболівальниками "рожевими Мерседесами" – машини були точною копією торішніх чемпіонських "Срібних стріл".
Такий, м'яко кажучи, спірний хід зробив цю техніку "найкращою серед інших" – після "нових" Мерседес і Ред Булл. Причому "биків" повноцінно представляв лише один гонщик – Макс Ферстаппен.
Оскільки топгрупа фактично обмежувалася лише трьома пілотами, шанси потрапити на подіум у разі проблем в одного з них були доволі високі. Тим паче що у кваліфікації Хюлькенберг посів третє місце. Однак в основному заїзді Ніко не зумів утримати потрібний темп і фінішував лише сьомим.
Йшли роки, і антирекорд Ніко дедалі частіше ставав приводом для жартів і насмішок. З огляду на те, що сезони 2023-2025 він, як і раніше, проводив за кермом не найбільш конкурентоспроможних машин, надій на довгоочікуване шампанське було вкрай мало.
Тим паче ніхто не очікував подіуму після старту з 19-ї позиції на нещодавньому Гран-прі Великої Британії. Але у Формулі-1 іноді все ж трапляються дива.
Попри те, що в перегонах на Сільверстоуні і Ландо Норріс, і Оскар Піастрі, і Макс Ферстаппен кожен по-своєму відзначився, що відобразилося на турнірній таблиці чемпіонату, центром загальної уваги все ж таки став Ніко Хюлькенберг, який фінішував на третій позиції.
Пілоти з Японії дуже часто вирізнялися неймовірною відвагою в боротьбі на трасі. Часом на межі божевілля, за що часто ставали улюбленцями публіки. І Камуї Кобаясі знайшов свою фан-базу ще після дебюту у 2009 році.
Проте, як і більшість героїв цього топу, він ніколи не мав по-справжньому швидкої машини. Тож перший і, як пізніше виявилося, єдиний подіум у його кар'єрі став джерелом величезної радості. Тим паче що сталося це не де-небудь, а на домашньому етапі в Японії.
Під час церемонії нагородження для місцевих уболівальників існувала лише одна людина – їхній новий національний герой. А про Себастьяна Феттеля та Феліпе Массу, які посіли перше та друге місця відповідно, в той момент нібито всі забули.
Найгучнішою подією міжсезоння 2009-2010 років стало повернення у Формулу-1 легендарного "Червоного Барона" – Міхаеля Шумахера. Щоправда, від "червоного" у нього до того моменту залишився хіба що шолом – адже повертався він за кермом Мерседес.
Однак всупереч очікуванням дива не сталося. Усі три роки "Срібні стріли" безнадійно поступалися Рел Буллу, Феррарі та Макларену. Це була машина "другого ешелону", з якою не міг впоратися навіть настільки великий гонщик.
Кожен сезон починався з мрій про нові перемоги, але після кількох етапів наставало розчарування: недосяжним виявлялося навіть разове потрапляння до трійки найкращих.
Де вже точно ніхто не очікував успіху, так це на Гран-прі Європи – на вуличній трасі у Валенсії, де Шумахер стартував лише 12-м. Проте вірна стратегія з початком перегонів на жорсткішій гумі, виїзд автомобіля безпеки, технічні сходи Себастьяна Феттеля та Ромена Грожана, а також сутичка між Льюїсом Гамільтоном і Пастором Мальдонадо зробили свою справу – "Червоний Барон" нарешті піднявся на подіум, уперше у сріблястому комбінезоні.
І хоча Фернандо Алонсо теж провів блискучу гонку і переміг після старту з 11-ї позиції, головним героєм церемонії нагородження став бронзовий призер – Міхаель Шумахер. І до самого наступного етапу у Формулі-1 обговорювали тільки його.
Гран-прі США 2005 року увійшов в історію Формули-1 як одна з найскандальніших гонок – на старт вийшли лише шість болідів.
Того сезону федерація автоспорту пішла на крайні заходи, щоб зупинити п'ятикратне домінування Міхаеля Шумахера – було заборонено міняти шини під час перегонів.
І потрібного ефекту було досягнуто: покришки Bridgestone, якими користувалася Феррарі, виявилися набагато менш надійними на довгій дистанції, ніж продукція конкурентів із Michelin. У результаті на передній план вийшли команди Рено і Макларен.
Однак незабаром "карма" наздогнала організаторів чемпіонату і вони зазнали колосальних збитків. Вся річ у тім, що між перегонами 2004 і 2005 років траса в Індіанаполісі пройшла через процедуру алмазного шліфування асфальту, що значно збільшило навантаження на шини.
Компанія Bridgestone, чия дочірня марка Firestone постачає гуму для американських перегонових серій, знала про ці зміни і встигла підготуватися. А от для Michelin це стало неприємним сюрпризом.
З метою безпеки всі клієнти французького виробника були змушені знятися з перегонів ще до старту.
Пілоти Феррарі забрали командний дубль, що раптово звалився на них, проте з церемонії нагородження вони пішли майже одразу після завершення формальної частини – "успіх", здобутий за відсутності основних суперників, не приніс їм жодних емоцій.
А от хто справді радів найгучніше – так це володар третього місця, португалець Тьягу Монтейру. Для гонщика Джордан Гран-прі США 2005 став єдиним подіумом у кар'єрі та першим з усього двох фінішів в очках. Той день став для нього свого роду зоряною годиною.
Фанати Формули-1 другої половини 90-х пам'ятають Едді Ірвайна як "зброєносця" за Шумахера і те, як у 1999 році "другий номер" отримав реальні шанси поборотися за чемпіонський титул, поки лідер команди був "на лікарняному".
У 2000 році ірландець перейшов у команду Ягуар, де йому запропонували контракт першого пілота, вищий гонорар, а також пообіцяли "золоті гори" з переможних кубків.
На папері проєкт заводської команди концерну Форд справді виглядав амбітно, проте на практиці ці машини їхали навіть гірше, ніж боліди Stewart Grand Prix – колективу, викупленого наприкінці 1999 року.
Великі мрії обернулися грандіозним провалом. За три роки співпраці ірландського пілота з британською командою Ірвайн лише сім разів фінішував в очках.
Невелике диво трапилося на Гран-прі Монако – скориставшись проблемами у суперників, Едді зумів фінішувати третім. Однак найяскравішим моментом того періоду стало Гран-прі Італії 2002 року.
Хоча початок перегонів проходив у запеклій боротьбі між представниками Феррарі та Вільямса, після сходження обох машин із моторами BMW заїзд перейшов під повний контроль Скудерії. І навіть попри те, що перегони відбувалися в Італії – на батьківщині легендарної команди – глядачі вже сприймали черговий дубль червоних болідів як щось само собою зрозуміле.
А ось Едді Ірвайн, який посів третю сходинку подіуму, став справжньою окрасою церемонії нагородження.
Фернандо Алонсо, Гран-прі Катару 2021: несподіваний подіум ветерана Формули-1. Однак у той момент напруга в боротьбі за титул між Максом Ферстаппеном і Льюїсом Гамільтоном наближалася до межі – іспанець не зміг їх затьмарити.
Джордж Рассел, Гран-прі Бельгії 2021: заїзд, що обмежився лише трьома колами за машиною безпеки, несподівано приніс юному британцеві перший подіум у кар'єрі. Проте в центрі уваги опинилася сама ситуація: глядачі заплатили за квитки на перегони, які відбулися лише юридично.
До того ж Джордж фінішував не третім, а навіть другим – що, звісно, краще за позицію, але в цьому рейтингу йдеться саме про треті місця.
Ленс Стролл, Гран-прі Азербайджану 2017: перший подіум канадського пілота справді став великою несподіванкою для всіх. Однак головну увагу публіки привернуло скандальне зіткнення Себастьяна Феттеля та Льюїса Гамільтона під машиною безпеки.
Серхіо Перес, Гран-прі Бахрейну 2014: цей подіум став для мексиканця справжньою реабілітацією після провального сезону 2013 року. Він цілком міг би стати головною історією вікенду, якби не запекла боротьба за перемогу у фінальній частині перегонів – Гамільтон стримував атаки свого напарника Ніко Росберга, попри перевагу німця за м'якістю шин.
Девід Култхард, Гран-прі Монако 2006: на вулицях князівства шотландець приніс перший подіум команді Ред Булл, яка тоді ще була звичайним середняком. На подіум він вийшов у святковому червоному плащі, але в центрі уваги опинився зовсім не він, а скандальна дискваліфікація Міхаеля Шумахера у кваліфікації та його прорив з останнього місця на п'яте в самій гонці.
Також у XX столітті було чимало перегонів, де на подіумі опинялися вельми неочікувані обличчя - наприклад, новачок сезону Штефан Беллоф на Гран-прі Монако 1984 року, яке закінчилося скандальною перемогою Алена Проста.
Однак варто пам'ятати, що в ті часи навіть найкращі боліди часто страждали від проблем із надійністю, і внаслідок сходів лідерів на подіумі нерідко опинявся хтось із команд другого ешелону.
