19 липня 1952 року на Олімпійському стадіоні Хельсінкі відбулася урочиста церемонія відкриття XV Літніх Олімпійських ігор. Прапор збірної СРСР, яка вперше взяла участь в Олімпіадах, проніс український важкоатлет Яків Куценко.
У складі збірної СРСР на ОІ-1952 було 295 атлетів, серед них – 26 представників УРСР. Яків Куценко не входив до числа атлетів і вже перебував у статусі тренера, але честь стати прапороносцем довірили саме йому – адже він багато років був чемпіоном СРСР у важкій вазі, тому вважався найсильнішою людиною країни.
Свій останній, 14-й титул чемпіона СРСР Куценко здобув у березні 1952 року в Іваново, показавши 427 кг у сумі триборства. У свої 37 років, після важкої травми, він не міг скласти конкуренції американцеві Джону Девісу (чий світовий рекорд складав 481 кг). Його включили до тренерського штабу збірної СРСР (загалом 5 осіб), а за два роки він очолив збірну в якості головного тренера і пропрацював до 1963 року.
Яків Куценко досить детально описав свій життєвий шлях у книгах "У великому триборстві" (1968) та "У житті та спорті" (1971), чим значно полегшив роботу істориків та біографів. Відкинувши певні ідеологічні моменти, ми пройдемо по головних фактах його долі, базуючись саме на цих книгах.
Яків Григорович Куценко народився 22 листопада 1915 року в Києві. Він був тринадцятою дитиною в бідній робітничій родині. У 15 років хлопець вступив до ФЗУ (фабрично-заводського училища), де вчився на слюсаря. В училищі Яків зайнявся спортом: до зайнять його залучив фізрук Федір Кондратьєв, чемпіон СРСР з важкої атлетики 1924 року. Юний Куценко займався гімнастикою, акробатикою, гирьовим спортом. Він захопився цирком, особливо приваблювали силові жонглери та борці. Бачив Івана Піддубного, тренувався у старого циркового акробата Гоберца та у борця Данила Посунька, який колись на рівних змагався з самим Піддубним.
По закінченні ФЗУ Яків попрацював слюсарем-монтажником на будівництві електростанції, а потім виїхав на Урал – працювати на будівництві Кізеловської ГЕС. Повернувшись за рік до Києва, юнак вступив до фізкультурного технікуму. Спеціалізувався він на гімнастиці та боксі – про важку атлетику не йшлося. Цим видом спорту Куценко зацікавився, коли 1934 року побачив у спортклубі "Харчовик" тренування Олександра Донського, віцечемпіон СРСР у найменшій вазі (до 54 кг). Якова вразило як маленький атлет технічно підіймає над головою штангу, набагато важчу за вагу його власного тіла.
Сам Яків Куценко від природи не був заточений на важкоатлета: був занадто високим (180 см), з довгими кінцівками, не мав великої сили. Тому свій шлях до найбільших висот він торував через важку працю на тренуваннях, самовіддачу, цілеспрямованість, дисциплінованість.
Під керівництвом Олександра Донського та Якова Шепелянського працелюбний Куценко швидко досяг значних успіхів. У 1936 році в Кадіївці він став чемпіоном України в напівважкій вазі (до 82,5 кг), завдавши поразки чемпіону СРСР, харків’янину Аркадію Касперовичу. За рік (березень 1937) Яків перемагає на чемпіонаті України в Києві – вже у важкій вазі (понад 82,5 кг) з сумою триборства 363 кг. А у квітні того ж року у Тбілісі 21-річний Куценко з сумою 380 кг виграє чемпіонат СРСР, випередивши легендарного Серго Амбарцумяна з Єревана, триразового чемпіона СРСР (1933, 1934, 1935).
Суперечка Якова Куценка і Серго Амбарцумяна стала головною окрасою радянської важкої атлетики довоєнного часу. На відміну від українця вірменський атлет мав надзвичайну фізичну силу – навіть ламав вимірювальні прибори. Стратегічне завдання, яке на той час стояло перед радянськими важковаговиками було перевершити олімпійського чемпіона Берліна-1936 німця Йозефа Мангера, котрий на чемпіонаті світу 1937 показав у сумі 422 кг. Радянська влада, навіть перебуваючи поза офіційним спортивним життям світу, прагнула довести свої переваги та заохочувала спортсменів перевищувати світові рекорди. Хоча ці рекорди офіційно не реєструвалися міжнародними федераціями, за них платили високі премії.
Спочатку Куценко вирвався уперед у суперечці з Амбарцумяном. Вигравши відбір, він увійшов до складу збірної СРСР на ІІІ Робітничу Олімпіаду в Антверпені. Там всі радянські штангісти, приховані професіонали, виграли в усіх категоріях у реальних пролетарів.
Все ж задля заочної боротьби з Мангером керівництво обрало Амбарцумяна, улюбленця Сталіна. До Єревану поїхав знаний тренер Ян Спарре, який готував Серго. Вірменський богатир не виступав на першості СРСР у Києві (квітень 1938), де знову переміг Куценко, вперше серед радянських важкоатлетів подолавши рубіж 400 кг у сумі (показав 410 кг). Проте в грудні 38 року в Єревані Амбарцумян показав приголомшливу суму – 433 кг. Його запросили до Кремля на зустріч зі Сталіним та нагородили орденом "Знак пошани".
Але Яків Куценко виграв чемпіонат СРСР 1939 року в Харкові, а 1940 року на першості Союзу в Мінську здолав Амбарцумяна в очному протистоянні (417,5 кг проти 405 кг відповідно). У поштовху киянин перевершив світовий рекорд, піднявши 167,5 кг.
Йозеф Мангер ще встиг перед війною поставити новий рекорд в сумі – 447 кг. Але війна закінчила його кар’єру…
22 червня 1941 року Яків Куценко мав виступити на відкритті нового Республіканського стадіону в Києві – разом із Григорієм Новаком, спеціально задля побиття рекордів світу. Але саме у той день країна Йозефа Мангера першою напала на Радянський Союз…
Куценка відправили до танкового училища, а по закінченню – на Уральський танковий завод у Нижньому Тагілі, де він важко працював над ремонтом танків.
Повернувшись до звільненого Києва, Яків Куценко спочатку зміг набрати в сумі триборства лише 390 кг – з такою сумою він виграв чемпіонат СРСР 1943 у Горькому. Але, трохи відновившись, він переміг на першості СРСР 1944 (Київ, червень) з результатом 407,5 кг. А у грудні 44-го на показовому турнірі в Києві знову побив світовий рекорд у поштовху – 171 кг. Саме поштовх був коронною справою високого та технічного, але не надто сильного Куценка – на відміну від маленького дужого Мангера, який більшість своїх рекордів установив у жимі.
У 1946 році Радянський Союз, як союзника по коаліції переможців у Другій світовій війні, прийняли до міжнародних структур, у тому числі – спортивних федерацій. У жовтні того року збірна СРСР взяла участь у першому для країни чемпіонаті світу, яким стала першість з важкої атлетики у Парижі. Саме там уродженець Чорнобиля Григорій Новак став першим радянським чемпіоном світу.
А першим радянським призером став інший український єврей – уродженець Херсонщини Мойсей Касьяник (бронза у вазі до 60 кг). Загалом п’ятеро радянських учасників здобули у Парижі медалі. Окрім чемпіона Новака (до 82,5 кг) та Касьяника, дві срібні нагороди вибороли Володимир Світилко (до 67,5 кг) та Яків Куценко (понад 82,5 кг) та ще одну бронзу – киянин Георгій Попов (до 67,5 кг), який тоді працював з Куценком як тренер. А ось Серго Амбарцумян, який виступав разом із Куценком, завершив змагання лише п’ятим.
Яків Куценко з сумою 415 кг відстав від чемпіона, американця Джона Девіса, на 20 кг. "Чорний Аполлон" об’єктивно був значно сильніший за українця, та взагалі до 1953 року він був сильніший за всіх, вигравши дві Олімпіади та п’ять чемпіонатів світу. Але після чемпіонату в Парижі в Пале де Спорт на зимовому велодромі пройшов вечір рекордів, де Куценко показав 171 кг у поштовху, і то вже був офіційний світовий рекорд: попередній рекорд (170,5 кг) належав єгиптянину Мохамеду Гейса, бронзовому призеру Парижу-1946.
Утім, на європейській арені Куценкові не було рівних. У липні 1947 року на першому для радянських важкоатлетів чемпіонаті Європи у Гельсінкі Яків упевнено переміг з результатом 433,5 кг. Щоправда, йому тоді не вдалося поставити новий рекорд у поштовху – 174 кг. Але це досягнення українець здійснив вже у серпні – у Москві на День фізкультурника. Тепер вже його запросили до Кремля, де Сталін потиснув йому руку.
На жаль, політика сильно та дуже негативно впливала на розвиток радянського спорту. Влада жадала лише перемог, які мали доводити переваги соціалізму, а також не бажала, щоби радянські спортсмени зайвий раз бачили закордонне життя, з потенційним ризиком неповернення. Через ці ідеологічні мотиви радянські спортсмени пропустили велику низку змагань, в тому числі – Олімпійські ігри 1948 року в Лондоні. Червоних також не побачили на чемпіонатах світу 1947 (Філадельфія, США) та 1949 (Шевенінген, Нідерланди), на чемпіонатах Європи 1948 (Лондон, у рамках ОІ) та 1949 (Гаага).
Тож єдиним великим міжнародним стартом для Якова Куценка після Хельсінкі-1947 виявився чемпіонат світу 1950 у Парижі. Там український важковаговик з сумою 422 кг знову фінішував другим після Джона Девіса, відставши від «Чорного Аполлона» на 40 кг. Проте він став чемпіоном Європи, адже континентальну першість визначили за підсумками чемпіонату світу.
У Парижі радянська збірна з 4 срібними та 2 бронзовими медалями посіла 4-е місце у загальному заліку (після США, Єгипту та Ірану, в якого була єдина медаль – золото Махмуда Намдью). Після такої відносної невдачі команду не пустили на чемпіонат світу 1951 до Мілану. А наступного року на Олімпіаду в Хельсінкі Яків Куценко, як було зазначено вище, поїхав вже як тренер. Свою активну кар’єру спортсмена він завершив, ставши 14-разовим чемпіоном СРСР, 11-разовим чемпіоном УРСР, володарем 29 рекордів УРСР, 53 рекордів СРСР (13 з яких були вищі за світові) та 4 офіційних світових рекордів.
Заслужений майстер спорту СРСР (1940) Яків Куценко став першим радянським прапороносцем на відкритті Олімпійських ігор. Через 16 років, на Іграх-1968 у Мехіко його наступником виступив інший український богатир – Леонід Жаботинський.
З 1954 по 1963 роки Яків Григорович Куценко працював головним тренером збірної СРСР. За цей період радянська команда здолала гегемонію важкоатлетів США та міцно зайняла провідні позиції. На всіх чемпіонатах світу червоні були першими, і лише на Олімпіаді-1956 у Мельбурні поступились американцям. Втім, на саме на тих Іграх одним з трьох радянських чемпіонів став вихованець Куценка Ігор Рибак (до 67,5 кг), і за це досягнення тренера нагородили орденом Трудового Червоного прапору та надали звання "Заслужений тренер СРСР". А за тріумфальну перемогу збірної СРСР на ОІ-1960 у Римі (6 золотих медалей у 7 категоріях) Куценко отримав медаль "За трудову доблесть".
Як персональний тренер Яків Куценко підготував багаторазового чемпіона УРСР у важкій вазі Цезаря Весловуцького, якого потім з республіканської вершини потіснив Леонід Жаботинський.
Попри чудові результати, у 1963 році Якова Григоровича позбавили посади головного тренера збірної СРСР: його підсидів дворазовий олімпійський чемпіон Аркадій Воробйов, який щойно захистив докторську дисертацію. А Куценко тільки 1959 року отримав диплом про вищу освіту від Київського інфізу. Москва, Київ, інтриги, ревнощі, радянські спортивні реалії…
Яків Куценко написав чотири книги, у яких згадував своє цікаве життя. Його донька Світлана (1940-2017) була кіноредакторкою та сценаристкою, головною редакторкою студії "Укранімафільм".
Помер Яків Григорович Куценко у Києві 13 серпня 1988 року. Похований на Байковому кладовищі.
З 1987 року в Україні проводився Міжнародний турнір пам’яті Якова Куценка. Він – людина, по-справжньому варта нашої пам’яті.
