Вже в четвер Динамо Київ зіграє у Лізі Європи проти Маккабі Тель-Авів, який за географічною ознакою мав би виступати в азійських кубках.
Більше того, були часи, коли він там і грав – здобував трофеї, поки ізраїльська збірна відбиралась на Мундіаль.
Чемпіон розповідає сумну історію футболу Землі обітованої, що опинився в заручниках у політиків.
У це нині складно повірити, але Маккабі Тель-Авів – дворазовий чемпіон континенту.
Вони вигравали найпрестижніший клубний турнір у 1969 та 1971 роках.
Те ж, що відбулося далі, досі залишається плямою на репутації футболу і нагадуванням, що ніяких кордонів він не розмиває і нікого не мирить – все це просто популярна на Заході пропаганда.
Вмощуйтеся зручніше, якщо ви не чули раніше цієї історії.
Отже, на її початку був Ерец-Ісраель або ж Палестина, яку населяли євреї та араби, а керували нею британці.
Ще в 1930-х тут організували першу футбольну збірну, яка нібито мала представляти обидва народи, проте на ділі вони вже так один одного ненавиділи, що про спільну команду і мова не йшла.
Тому грали одні євреї – і не сильно добре.
Here is the Palestinian National Football team facing Australia in 1939. This PROVES PALESTINE existed.The problem: They had the Star of David on their uniforms and were Jewish players because at this time, "Palestine" referred to what is now Israel - the Jewish nation. pic.twitter.com/XR2XonuUp6
У відборі до ЧС-1934 їх переграв британський Єгипет (7:1, 4:1), а дорогу на ЧС-1938 закрила Греція (3:1, 1:0).
Помітили прогрес за 4 роки? Це тому, що потік євреїв з Європи посилювався. Адольф Гітлер вже очолив Німеччину – отже, настав час гетто, жовтих зірок на одязі й вогнищ із книг.
Євреї тікали до Палестини, часто кидаючи майно, статки – геть усе.
А вже потім, коли нацистів нарешті розбили, на Землю Обітовану відправилися ще й ті, хто пережив Голокост – і їх було навіть більше.
Вони не погодилися з рішенням ООН про поділ Палестини на єврейську та арабську держави, і наступного ж дня після проголошення Ізраїлем незалежності 14 травня 1948-го армії одразу п'яти держав напали, щоб з ним покінчити – це були Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван та Трансйорданія.
Нічого він не тямив ні у Близькому Сході, ні у прогнозах.
That ai slop is still better than your unverified source that you had to use way back machine for.The Israel border of 1948 in the British mandate is significantly bigger than current day Israel. pic.twitter.com/MrBMd32LTs
Менше ніж за рік Ізраїль розгромив усіх, вийшов до Червоного моря, і вже палестинські араби тікали зі своїх домівок. Вони й досі називають ті події "Аль-Накба" ("Катастрофа").
Тим часом Ізраїль утвердився, добився визнання світових держав, а в 1956-му став одним зі співзасновників Азійської конфедерації футболу (АФК).
Вже на Кубку Азії-1956 Ізраїль здобув срібло, поступившись Південній Кореї.
Але ось нюанс – крім них на турнірі грали лише Південний В'єтнам та Гонконг. Більше ніхто не приїхав.
Арабські держави бойкотували всі змагання, в яких приймав участь Ізраїль; до них приєдналися комуністи з Китаю та КНДР. У відборі до ЧС-1958 проти Ізраїлю послідовно не вийшли Туреччина, Судан, Єгипет та Індонезія! ФІФА довелося екстрено влаштувати матчі з Вельсом, щоб зберегти лице.
Це все десь кумедно, бо Ізраїль ніби й не помічав потуг сусідів.
Євреї стабільно додавали, вчилися і до домашнього Кубка Азії-1964 підготували свою найкращу збірну – і байдуже, що приїхати погодилися лише Індія, Південна Корея й Гонконг.
Їхній фланг випалював Йохай Ахероні, що родом з Ємена, а тренував Йосеф Меримович, який народився й виріс на Кіпрі – ось яка це була команда.
І коли вона нарешті перемогла корейців 2:1 на очах у 50,000 уболівальників, здобувши Кубок, для арабського світу це був удар нищівної сили – перший з багатьох.
Ви, певно, чули про Шестиденну війну – у 1967-му Ізраїль вдарив по усіх сусідах одразу, захопивши сектор Гази, Західний берег Йордану, Голанські висоти й навіть Синайський півострів.
Паралельно тель-авівські Хапоель та Маккабі підкорили собі азійський клубний чемпіонат. У 1967-71 роках вони виграли 3 з 4 розіграшів.
Араби й далі бойкотували ігри проти євреїв; у 1971-му іракський Аль-Шорта навіть з фіналу знявся, але отримав тільки технічну поразку 0:2.
Реальний же рівень ізраїльтян показав чемпіонат світу-1970, де вони поступилися Уругваю (0:2), але втримали дві нічиї з Швецією (1:1) та Італією (0:0).
Уявіть, команда Сандро Маццоли й Луїджи Ріви не змогла забити збірній Мордехая Шпіглера! До сьогодні це пік ізраїльського футболу.
А вже за 4 роки, у які вмістилася ще одна кровопролитна Війна Судного дня, яку євреї знову виграли, Шпіглер був коментатором на Азійських іграх у Тегерані.
Зараз у таке складно повірити, але шах Реза Пехлеві дружив зі США – отже, і з його союзниками теж. Ізраїльтян добре прийняла влада, організувала зустріч з єврейською діаспорою Тегерана.
А от вулиця вже помалу кипіла, ніби натякаючи на скору революцію.
Тим часом лідер збірної Ізраїлю Шиє Фейгенбаум пригадував значно загрозливіші речі:
Шпіглер та Яїр Штерн у ложі коментаторів аж побіліли, коли натовп під час гри почав скандувати "Смерть Голді Меїр!"
Це вже був не спорт – вони реально ризикували життям. І оскільки голи Ірану категорично не давалися, то довелося Іцхаку Шуму все робити за суперника. Його автогол свої зустріли обіймами, ніби він забив у чужі.
Далі так тривати не могло, інакше одного дня різанина б точно відбулася.
Вже на наступному конгресі АФК Кувейт запропонував виключити Ізраїль – і попри величезний резонанс, рішення прийняли простою більшістю голосів. "За" тоді проголосували Саудівська Аравія, Сирія, КНДР, Китай, Пакистан, ОАЕ, Кувейт, Бахрейн, Бруней, Ірак, Ліван, Непал та Афганістан.
Так-от Ізраїль і став по-футбольному бездомним.
Le plaisir de croiser et d’échanger avec un grand monsieur du football passé par le @PSG_inside : Mordechaï #Spiegler ❤️💙 pic.twitter.com/l4bxTqLYKb
Блукання – не нова історія для народу Мойсея, та все ж той конгрес сильно прибив їхній розвиток. Якщо у 70-х Шпіглер був зіркою ПСЖ з 10 голами в 13 матчах, а догравав у Нью-Йорк Космос із Пеле, то у наступному поколінні нікого хоч трохи схожого не було.
Відбір до ЧС-1978 Ізраїль провів у східній азійській групі, де знову поступився Кореї.
Перед ЧС-1982 євреїв разово приютив УЄФА; далі вони двічі грали відбори у Океанії. Паралельно ізраїльські клуби роками не виходили взагалі нікуди – аж до 1991-го, коли розпався СРСР, і вони змогли вже спокійно виступати в Європі.
Остаточно УЄФА прийняв Ізраїль у 1994-му – невдовзі після того, як Ронні Розенталь шокував Францію у відборі на Мундіаль.
З одного боку, ніби й логічно – євреї не були чужими європейському футболу. До прикладу, Арпад Вейс був тренером Інтера і геніальним теоретиком 30-х, перш ніж загинув в Освенцимі, а Арно Ербштейн, що вижив у будапештському гетто, зібрав Гранде Торіно, з яким і загинув на пагорбах Суперги в 1949-му.
З іншого – якось не по собі, коли АФК, святкуючи річницю організації у 2015-му, просто вирізала Ізраїль з числа переможців Кубка, не показала його голи, ніби й не було такого.
Попри всі бойкоти й війни; задовго до Бенаюна, Гранта й Захаві – було!
Мордехай Шпіглер досі живий і все пам'ятає, хоча й зізнається, що ніхто з тієї збірної не святкував 50-ту річницю головної перемоги ізраїльського футболу:
