Ви знаєте, як співають пташки о 5-й ранку після завершення "шахедного" обстрілу?
На контрасті з дзижчанням БПЛА і звуками ППО їхні трелі здаються особливо вітальними.
Раннє пробудження під звуки обстрілу – чи не єдиний момент для багатьох людей, коли вони звертають увагу на птахів.
Але в Україні є спільнота ентузіастів, які щоранку виходять слухати пернатих, спостерігати за ними та фотографувати. Це бьордвотчери.
Одна з них – 29-річна фотографка Олександра Осипова, яка живе в Києві і веде блог в Instagram про своє захоплення.
Саша виходить на птахоспоглядання майже щодня, незалежно від погоди, і вміє розпізнавати птахів не лише за виглядом, а й за співом.
Одного ранку "УП. Життя" вирішила долучитися до Олександри та поспостерігати за пернатими разом.
5 липня. Ніч, коли російські безпілотники вкотре атакували столицю. Але поганий сон – не привід відмовлятись від пригоди птахоспоглядання.
Ми з Олександрою прийшли на Троєщинські луки, мальовничу ділянку в Погребах і Сашине улюблене місце для "фотополювання" в Києві.
Шоста ранку, ще немає спеки. Навколо кружляють блакитні бабки, наче гелікоптери. Йдучи стежкою, помічаю шурхання ящірок у траві обіч.
Коли налаштовуєшся на режим "фотомисливця", вимикаєш сповіщення у телефоні й заземлюєшся, дійсно починаєш помічати найменші рухи навколо.
На гірці з сірих каменів неподалік від якогось підприємства сидить камʼянка. Оперення пташки зливається з ландшафтом, і я б ніколи не помітила її, якби не пильне око Саші.
"Не очікувала її тут побачити, – коментує Саша. – У Києві камʼянок не так багато, як у Миколаєві."
В якийсь момент притуляю камеру айфона до свого бінокля і починаю фотографувати. Тепер кожна "галочка" в небі, на яку я раніше не звертала уваги, має свій колір та імʼя.
Повертаю голову ліворуч – аж раптом боривітер робить піке просто переді мною так швидко, що Саша не встигає зафільмувати.
У небі над нами кружляють серпокрильці або стрижі – дуже голосисті пташки, яких можна впізнати за формою крил, що нагадують бумеранг.
Ми йдемо вглиб луків, розмовляючи про найкращі місця для бьордвотчингу в Києві.
"Усе залежить від сезону. Влітку – це Погреби. Восени відбувається міграція, тому навіть не треба нікуди виїжджати – просто стояти на місці і дивитися в небо, там що завгодно може пролетіти. А взимку – це парки. Звичайні парки в містах, тому що там скупчуються птахи на годівничках", – ділиться Саша.
Бьордвотчери зазвичай не сидять на місці, як на полюванні, а постійно пересуваються, щоб зустріти більше птахів. Так робимо і ми.
Проходимо повз поодинокі дерева, коли в небі пролітає якийсь великий птах, а потім сідає на гілку. Це чапля!
Саша поступово підходить ближче, налаштовуючи камеру. Велична птаха сидить на гілці дерева хвилин зо пʼять – наче спеціально позує для нашого фоторепортажу.
Коли ми йдемо далі, Саша бачить на стежці наближення знайомого силуету – це її подруга-бьордвотчерка, яка вже повертається з "фотополювання".
"Два бобри! Я бачила двох бобрів!" – каже жінка Олександрі. Але нам сьогодні так не пощастить – на бобрів треба виходити раніше.
За хвилин 15 ми зупиняємося біля ставка, вкритого лататтям і жовтими "глечиками". Видно й чути, як низько над водою ганяють чорні крячки – наче граються і літають наввипередки.
Щоб дізнатись про наближення чогось цікавого, Саші не потрібно здіймати очі до неба – вона вже впізнає птахів за голосом.
Наприклад, одразу визначає спів коловодників, чайок, серпокрильців, сорокопудів. А якщо чує незнайомий звук – це інтригує її ще більше. Тоді Саша вмикає пташиний "шазам" – застосунок для розпізнавання співів.
"Птахи постійно співають, бо хочуть спаритися, поспілкуватися або попередити про небезпеку. Це не просто "співи для релаксу", – пояснює вона.
Перепочивши біля ставка, рушаємо далі. Саша інструктує мене: щоб помітити пташок, треба дивитися не лише в небо, а й придивлятися до кущів і дерев, де можуть шурхати пернаті.
Раптом вона чує знайомий свист, і в очах спалахує цікавість. Здається, поруч із нами рідкісна "здобич" для фотомисливця – яскраво-жовта вивільга.
Вона дуже швидко перелітає з місця на місце і ховається.
"Вивільга – дуже "протівна" пташка. Вона робить усе, щоб її не побачили. Якщо ти побачив вивільгу, то це вже неймовірно крутий день – усі вотчери будуть тебе вітати!
О, а це лісовий голуб. Його ще називають припутнем", – захоплено розповідає Саша.
Ми йдемо далі, а жовта пташка слідує за нами, граючись у хованки. І раптом – успіх!
Вивільга сідає на дерево так, що я нарешті можу роздивитися її яскраво-жовте пірʼя і чорний "макіяж".
Саша радіє і хапається за камеру. Фото готове!
Після зустрічі з вивільгою ми з Сашею прямуємо далі через луки. Квітки ваточника сирійського тут майже досягають людського зросту, і виникає враження, наче ми у джунглях, а не біля Троєщини.
На гілці дерева раптом бачимо зеленяка, чимось схожого на папугу. А ось показалася травʼянка лучна – маленька пташка родини горобцеподібних, яку можна помітити на кінчиках рослин чи гілках. Саші вдається зафільмувати, як вона смакує жучком.
Поїдання комах або птахів іншими хижаками уже не дивують її. Спостерігаючи за пернатими, вона вже не раз заставала їхні трапези.
"Якось я фоткала маленьку пташку в ботанічному саду. Вона така мила, така хороша. Їла комашок, до неї можна було близько підійти. І тут при мені на неї нападає яструб. Прям перед моїм обличчям почав її сіпати, обскубувати пірʼя…
У такі моменти повністю відчуваєш, що ти в дикій природі", – розповідає жінка.
Бьордвотчерка бачила уже сотні видів, та найнезвичніший для неї – беркут.
"Беркут – це птах, якого не кожен бьордвотчер зі стажем 20 років зустрічав. Вони дуже рідко зустрічаються в Карпатах, а так їх майже ніде не побачиш", – розповідає жінка.
У небі пролітає біла птаха, яку здалеку можна прийняти за лелеку. Саша пояснює – це чепура велика, білий родич чаплі. Ще кілька кроків лугом, і, поглянувши на небо, я бачу сойку.
Повз нас із Сашею постійно пролітають серпокрильці – так близько, що ми чуємо тріпотіння крил.
А ось нам показуються луні – хижі птахи родини яструбових, які з розгону "пірнають" у траву, щоб схопити здобич.
Луні харчуються мишами, ящірками, маленькими птахами. Не дивно, що ці хижаки уподобали луки й невеличке озеро, де живе багато "страв".
Коли ми з Сашею проходимо повз ще одне невеличке болото, над нами скрикують чайки.
Думаєте, чайка – це така біла пташка з моря? А от і ні!
Насправді пташка, чий спів розпізнає кожен, хто бував на Чорному чи Азовському морі, називається мартин. Називати його "чайкою" – моветон серед бьордвотчерів.
А чайка чубата – це маленька чорно-біла птаха, наче вбрана у смокінг, з довгими кінчиками крил і чорним чубчиком.
"Її рідко можна побачити над водою. Вона більше любить луки і зовсім не любить людей", – каже Саша.
Чайка має зовсім інший голос, ніж мартин. Помітивши нас з висоти польоту, вона починає репетувати, проганяючи.
Чимось вона нагадала мені субантарктичних пінгвінів і за голосистістю, і за чорно-білим "вбранням".
Щоб не турбувати чайок, засідаємо в очереті біля озера. У заростях бачу красуню-плиску – вона пурхає крильцями так швидко, наче колібрі.
Але чайки продовжують кружляти над нами, тривожно скрикуючи. Імовірно, десь неподалік у них гніздо, тому вони ніяк не можуть змиритися з нашою присутністю.
Після 4 годин птахоспоглядання і 10 тисяч пройдених кроків ми прямуємо назад до бетонних джунглів. І на зворотному шляху знову бачимо на камінцях…Думаю, ви здогадалися, кого!
Маленька камʼянка майже зливається зі щебенистим сірим тлом, а потім кудись зникає, і ми не встигаємо її зафільмувати наостанок.
Саша Осипова виросла в Миколаєві. З дитинства багато мандрувала з батьками, ночувала в наметах на плавнях і бачила дикий південь, що нині окупований. Але захоплення природою прийшло до неї значно пізніше.
"До війни я взагалі не звертала уваги на птахів. Для мене вони наче не існували. Після школи я навчалась на графічному дизайні, працювала асистенткою фотографа, а потім стала знімати сама. Займалася стоковими фото", – розповідає жінка.
Сім років вона працювала в цій сфері, а потім переїхала до Києва, коли її компанія відкривала філію у столиці. Згодом фотографка почала знімати людей, але 2022-й рік приніс в її життя нове хобі.
Від початку повномасштабної війни Олександра з чоловіком переїхала до свекрів на Волинь. Втративши роботу, пара почала щодня виходити в ліс, щоб не набридати батькам. Там міське подружжя, звикле до урбанізованого простору, вперше помітило красу пташиного світу.
"В якийсь момент я зрозуміла, що найбільше кайфую, коли дивлюсь у бінокль і підглядаю за птахом", – ділиться Саша.
Відтоді Олександра не поверталася до своєї попередньої роботи, а вирішила розвиватись у бьордвотчингу. Спеціально придбала обʼєктив, почала продавати календарі й листівки з птахами.
Зараз Саша виходить на бьордвотчинг майже щодня, по 4-5 годин за раз. Олександра не має офіційної роботи, тому споглядає за птахами стільки, скільки захоче.
Після нічних обстрілів старається дбати про своє самопочуття, але часом навіть під час птахоспоглядання над головою Саші пролітають "Шахеди".
"Одного разу я сиділа у фотонаметі з камерою і спостерігала за косулями. Тут над головою пролітає дрон, і його збивають буквально за кілька десятків метрів від мене. Я дивлюся, куди він падає, і продовжую зйомку", – згадує Саша.
Ще одна складність бьордвотчингу – людину з камерою в зеленому одязі часто сприймають як диверсанта.
Олександра ніколи не наводить камеру на щось заборонене, як-от ППО, але військові часом підходять і уточнюють, чим вона займається.
"До мене підʼїжджали військові після того, як їхній дрон помічав підозрілу активність. Підходили й питали, хто я і що тут роблю. Але все було спокійно.
Наші військові – дуже позитивні. Я просто усміхалася й казала, що я бьордвотчер, показувала фото. І вони вже самі починали розказувати, яких тварин бачили на позиціях", – ділиться жінка.
Незручностей бьордвотчерам завдають погодні умови, палюче сонце, кусючі комахи та болото на взутті. Але Саша каже: воно того варте, навіть якщо доводиться сидіти біля озера й потерпати від комарів.
До того ж, у птахоспоглядання є прекрасний побічний ефект – близькість до всієї фауни.
Олександра бачила десятки диких, навіть червонокнижних тварин: косуль, зайців, бобрів, видр, ласку, змій. Якось її відеопастка навіть зняла сімʼю з чотирьох річкових видр.
"Один раз я кралася до сича і вже хотіла зробити крок, а там мідянка. Я так злякалась, що можу її поранити, що відскочила", – згадує жінка.
"Усі питають, як я бачу пташок. От просто бачу, – усміхається Олександра. – Фокус уваги треба перевести на літаючі обʼєкти. Люди, які ходять на рибалку, мені теж це казали. Коли довго тусуєшся на природі, починаєш усе помічати. Важливо ще ходити туди, де менше людей, і бажано, щоб була водойма".
Саша спостерігала за птахами на Волині й на рідному півдні, у Києві й Карпатах. Усюди – окремий пернатий світ.
Наприклад, у Карпатах дуже багато сов. Також літом можна побачити снігурів, бо вони там гніздяться.
"Може здатися, що по всій Україні живуть однакові птахи, але ні. Птахи з Миколаївської та Одеської областей дуже сильно відрізняються від київських. Там – найбагатша природа для бьордвотчера: можна побачити пелікана, рожевих фламінго. У Миколаєві прямо під моїм будинком гуляють одуди", – розповідає дівчина.
Хоча цікаві знахідки для бьордвотчера можна знайти і під Києвом: на Київському морі, у рибних господарствах тощо.
Наприклад, недалеко від Боярки є один рибгосп, куди через міграцію масово злітаються птахи. Бьордвотчери люблять цю локацію.
"Там багато штучних водойм. Якщо спустили озеро, залишаються калюжі, багнюка, там збираються кулики. Їх не побачиш просто так, тільки в сезон міграції й у конкретному місці.
Не обовʼязково їхати аж в Одесу – можна зловити момент і подивитися на них під Києвом", – каже Саша.
Напевно, у кожного фахівця є топ "заборонених" запитань. Наприклад, полярників не варто питати, чи вони перевертають пінгвінів. Так у бьордвотчерів не варто питати, чому в Україні зникли горобці.
Олександрі трохи набрид цей міф, бо сама вона бачить цих птахів щодня.
"Кожного року хтось "губить" горобців. Насправді горобців багато, просто у їхній чисельності бувають природні коливання. Плюс птахи загалом переміщуються за місто через активну забудову, але це не означає, що вони зникли. Люди просто їх менше помічають", – пояснює бьордвотчерка.
Та водночас визнає: птахів у містах дійсно стає менше.
"Чим далі, тим птахи більше віддаляються від міста. Я з кожним роком це відчуваю. Їх усе менше і менше. Ми їм заважаємо. Найгірше – це новобудови, бо птахи не можуть там жити. Це ж узагалі їхня територія, а ми просто гості", – каже Саша.
Також не питайте у бьордвотчерів "Яка твоя улюблена пташка?" – найімовірніше, вони не дадуть вам відповіді, бо щодня бачать найдивовижніших птахів.
Хоча Саша зрештою зізнається, що їй дуже подобається боривітер. Цей птах повністю виправдовує свою назву – вистежуючи здобич, він зависає у повітрі.
"Боривітер просто дуже милий. Я бачу його щодня. Мабуть, він десь живе біля мого будинку. Він такий… няшний. Захоплює, як він крильцями протистоїть сильним поривам вітру", – відповідає Саша.
Насамперед для бьордвотчінгу достатньо лише очей, але якщо хочете розгледіти пернатих краще – можна взяти бінокль.
Йти на птахоспоглядання треба рано вранці, а не в спеку, бо птахи не люблять її так само, як і люди.
Не варто вдягати біле, бо цей колір неприродний і страхітливий для птахів. Краще щось кольору хакі, бежевого, земляних кольорів, радить Саша.
Ще одна порада: не брати з собою домашніх тварин. Собака ще не так дратує птахів, але побачивши кота, пернаті або лементують і тікають, або навпаки атакують.
"Якось я бьордвотчила і на мене застрибнув кіт. Видерся мені на рюкзак і просто зі мною ходив. Птахи навпаки на мене летіли, тому що агресували на кота", – згадує Саша.
Щоб легше визначити види птахів, яких ви бачите, можна долучатися до спільнот бьордвотчерів, вести власний блог.
"У нас дуже класне комʼюніті. Багато однодумців мого віку, 30-35 років. З початку повномасштабної війни бьордвотчерів стало в 3-4 рази більше. Люди хочуть вийти, зняти стрес. Я вже стільком камеру порадила купити.
Є ті, хто не спостерігає щодня, але, наприклад, у поїздках починає помічати птахів, просто на телефон знімає. Для цього не треба дорогої камери", – каже Саша.
Провівши з бьордвотчеркою цілий ранок, я розумію, що для неї головне – не фото, а процес.
Саша поспішає зафільмувати птахів із завзяттям мисливця, але не намагається зробити комерційно гарні фото. Просто птахоспоглядання – це її насолода і своєрідний спорт.
"Мені все одно на результат, я люблю шлях. Мені подобається, коли я через "глазочок" бінокля підглядаю за птахом. У цей момент я найщасливіша людина на планеті.
Ти наче підглядаєш за життям дикої істоти. Це неймовірно", – ділиться жінка.
На годиннику було близько 11-ї ранку, коли ми з Сашею попрощалися. І серпокрильці у небі немовби проводжали нас до таксі.
Олена Барсукова, журналістка "Української правди. Життя"
