Кабінет міністрів України за часів нинішньої влади, особливо після відставки уряду Олексія Гончарука, який ще якось намагався здійснювати більш-менш самостійну діяльність, відверто перетворився на додаток до «п’яти-шести менеджерів» з Офісу президента. Утім, в історію він все-таки увійде. Увійде своїми численними трансформаціями міністерств, об’єднанням-роз’єднанням мегаструктур, появою таких анекдотичних вивісок, як «Міністерство національної єдності» (на фоні такої таблички уже й стьобно-соцмережеве «Міністерство не твоїх собачих справ» виглядає не дуже стьобно й саркастично). До речі, якщо ви не помітили, куди подівся легендарний Мін’єд – то його цілком в дусі усіх кабмінівських трансформацій приєднали до Мінсоцполітики, і тепер ми маємо Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності. А – ще економіки, довкілля та сільського господарства. Не питайте, навіщо запрягати у віз єдиний коня й легку тремтячу лань – про це навряд чи і в Кабміні вам розкажуть.
Та про ці зміни зазвичай говорять. Піарячи чи критикуючи, але говорять. А от про смерть одного з міністерств ніхто не згадує. А воно, між тим, помирає. У прямому сенсі – втрачаючи увесь свій уже навіть не функціонал, а сенс існування.
Воно називалося – Міністерство культури, а першим його пострадянським керівником був відомий дисидент і літературознавець Іван Дзюба. Можливо, не найкращий варіант для менеджерської посади міністра, але хто тоді знав, яке воно – найкраще.
До речі, Міністерством культури воно було не завжди. 1995-го його трансформували в «культури і мистецтв», за десять років вивіску змінили на «культури і туризму», вона проіснувала до перемоги Януковича – не на виборах, а в боротьбі з тодішньою прем’єркою Тимошенко.
Різні люди очолювали Мінкульт, так його називали. Були і актори – Богдан Ступка, і співачки – Оксана Білозір. Запам’яталися Василь Вовкун і Євген Нищук. Навіть один із лідерів (колись) молодої української політики В’ячеслав Кириленко попрацював на цій посаді в уряді Арсенія Яценюка. Різні, словом, люди очолювали міністерство, що на вулиці Івана Франка, будинок 19.
У 2019 році після зміни влади бурхлива хвиля (псевдо)реформаторства теж зачепила цю структуру. До культури навіщось додали молодь і спорт, а новим, першим міністром часів Зеленського став відомий медіаменеджер Володимир Бородянський. Він відійшов у політичні засвіти разом з урядом Гончарука, а на його місце прийшли (замість молоді і спорту, які не прижилися на новому місці) інформаційна політика та Олександр Ткаченко. Ну, справді, кому ж іще в зеленій команді було довірити інформаційну політику, як не людині, яка всю свою кар’єру так чи інакше займалася інформацією в різних її видах.
До речі, у попередньому абзаці ви даремно шукали якусь іронію чи навіть сарказм. Призначення Бородянського і Ткаченка, поява абревіатури МКІП – усе це було насправді цілком логічно. Більше скажу – навіть у часи Януковича, на що вже неприємно їх згадувати, але Мінкульт очолювали люди, які все ж не чужі темі української культури. Михайло Кулиняк працював заступником у Богуцького і Вовкуна, Леонід Новохатько завідував кафедрою в КНУКіМ й обіймав топменеджерську посаду в «Укрінформі». Тож принаймні якась логіка пошуку кандидатів на цю структуру у всіх попередників зберігалася. А деталі – це деталі.
Та от прийшов 2024 рік. Точніше, 2023-й, коли мінуси Ткаченка таки переважили для Банкової плюси – і його довелося прибрати. І що ж ми побачили? А побачили ми, що в період великої війни, коли інформаційний фронт є не менш важливим, ніж фронт реальний, – Міністерство, яке відповідає за інформаційну політику, понад рік працювало без повноцінного керівника. Після чого в ОП не придумали нічого кращого, як відправити в міністерство зі знову зміненою вивіскою (інформаційну політику заступили стратегічні комунікації) колишнього дипломата Миколу Точицького, який перед тим обмінявся посадами (МЗС на заступника Єрмака) з Андрієм Сибігою.
Після чого про Мінкульт, точніше МКСК, фактично забули. Настільки забули, що навіть не запропонували – чи взагалі не знайшли – жодного кандидата на посаду міністра під оновлення / перезавантаження уряду і нову прем’єрку. Опам’яталися тільки через десять днів – та й то вирішили обмежитися черговою виконувачкою обов’язків.
Але якщо до того, після Ткаченка і Точицького, цю тимчасову посаду обіймали принаймні люди зсередини, то зараз на Міністерство культури та стратегічних комунікацій пригнали заступницю міністра економіки Тетяну Бережну. Економістку з юридичною освітою.
Що це все має означати? Лише одне: міністерство це нікому не потрібне. І жодних стратегічних комунікацій влада зі суспільством через цю структуру не проводитиме. Та й навіщо, якщо є «ефективні менеджери» на Банковій і Telegram-канали… Щоправда, історія з атакою на НАБУ і САП продемонструвала, що зі стратегічними комунікаціями у влади якось не склалося: у ключовий момент, під час повномасштабної війни, спровокувати низку протестів у багатьох містах країни – це точно не про успішність комунікаційної взаємодії із суспільством. Але якось викрутяться.
А от міністерство, яке ще при Ткаченку жило і фонтанувало ідеями (не завжди доречними, не завжди прийнятними для суспільства чи принаймні його активно проукраїнської частини – та все ж), зараз помирає. Дивно це, зважаючи на те, що саме з культурного напрямку прийшов до влади нинішній президент. А, може, і логічно. Навіщо йому колеги-конкуренти?
Що ж, залишилося дочекатися приєднання цієї, не потрібної нікому структури до якогось іншого міністерства – а що, красиво звучатиме, «Міністерство соціальної політики, сім’ї, єдності, культури та стратегічних комунікацій», цілком у стилі нинішньої влади – і забути про те, що колись в Україні існувало відомство, яке очолювали Дзюба, Ступка чи Вовкун.
А, власне, хіба ж не про ліквідацію Мінкульту увесь час говорили українські митці та громадські діячі? От вона й відбувається, ця ліквідація. Через занепад. І, дай боже, тільки міністерства, а не самої культури…
