Костянтин Сімчук – знакова особистість для українського хокею. Протягом кар'єри він регулярно грав за збірну України, виступав у різних лігах світу. Наразі він розвиває хокей у ДЮСШ Сокіл.
"Чемпіон" вирішив розпитати в колишнього гравця національної команди і про кар'єру, і про розвиток хокею в Україні, і про перспективи нинішнього покоління збірної.
– Почнімо з самого початку. Як ви прийшли в хокей?
– У першому класі я пішов на футбол, займався на базі Динамо на Нивках. Але було незручно добиратися, тренування починалися відразу після школи, а батьки не мали змоги мене возити.
У моєму класі багато хлопців займалися хокеєм, тож я прилаштувався до них. Так усе і почалося.
– Ви одразу стали воротарем? Чи спершу хотіли грати нападником чи захисником?
– Прийшов у секцію я на рік пізніше за однокласників. Це дуже відчувалося: вони вже виконували вправи, їздили на змагання, а я тільки вчився кататися.
Якось один хлопець випадково влучив мені шайбою в груди. Було так боляче, що навіть дихати не міг, плакати хотілося, але стримався. Тренер Віктор Васильович Чібарєв під’їхав і сказав: "О, ти можеш тримати удар. Давай станеш у ворота?". Я подумав: а чому б і ні? Все одно хлопці вже були значно попереду в уміннях. Думаю, ну побуду другим воротарем.
– Футболісти та баскетболісти згадують, що на початку 1990-х зарплати були мізерними – іноді навіть платили продуктами чи технікою. А як було в хокеї?
– Якщо говорити про самий початок 1990-х, то зарплата становила 100–200 доларів, максимум – 300. Коли я у 1995-1996 роках поїхав у США, то там уже можна було заробити 800–1000 доларів, іноді більше, але це була рідкість.
– Чотири роки ви провели в США. Як виник такий варіант і як минув цей період?
– Чесно кажучи, у мене все з місця в кар’єр вийшло. На той час, коли я їхав, у мене не було ніяких пропозицій. Мене запросив туди, є такий агент для всіх українців, Влад Шашковський. Він тоді багатьох українців прилаштував у Північну Америку.
Я йому тоді зателефонував, спитав, чи зможе він мені допомогти. Він сказав, що мене пам’ятають ще з часів молодіжної збірної СРСР. Запевнив, що зможе знайти мені контракт.
Він тоді робив у Калгарі кемпи для хокеїстів, з якими співпрацює. Туди прийшов генеральний менеджер Калгарі Флеймз, прийшов скаут Торонто Маларчук. Можливо пам’ятаєте такого воротаря Клінта Маларчука, якому ковзаном порізало горло і він ледь не помер, скаутом був його брат. Я вже не пам’ятаю його ім’я (Гарт Маларчук – прим.), але він тоді був першим скаутом у Торонто.
Він дійсно поговорив із братом, той подивився на мене, і вони дали мені контракт. Скажімо так, я в перший рік потрапив у дуже хорошу команду, дуже непогану лігу, відіграв багато матчів. Для воротаря – це найголовніше, щоб ти грав. А якщо це ще й фарм-клуб НХЛ – це взагалі чудово.
Були і не дуже приємні моменти, але загалом вважаю, що ці 4 роки гри в Америці, де я грав номером один, пішли на користь. Це найголовніше для воротаря.
– Ви тренувалися і в СРСР, і в Україні, а потім – у Північній Америці. Відчувалася різниця у підходах?
– Так, дуже. У ті роки там уже почали робити акцент на стилі гри "баттерфляй" – більше на колінах. А я грав у гібридному стилі: і на ногах, і на колінах. Такий собі олд-скул.
1990-ті – це перехідний період для воротарів. У майнер-лігах та трішки слабших лігах там не треба, щоб у тебе був якийсь стиль гри. Головне – лови шайби (посміхається – прим.). Взагалі неважливо, який стиль у тебе, головне, лови шайби надійно.
У США та Канаді дуже сильно розбираються в хокеї. Було багато канадських тренерів. Зараз й американські підтягнулися, але значна більшість була саме з Канади. Вони дуже розбираються в хокеї і з ними завжди було цікаво спілкуватися, тренуватися під їхнім керівництвом.
За ті роки я побував на двох НХЛ-кемпах: у Фінікс Койотіс і Нешвілл Предаторз. Нешвілл тоді тільки заходив у НХЛ. Тоді я зрозумів, що тренери воротарів віддають перевагу саме "баттерфляю". З іншими воротарями було важко конкурувати, адже вони відповідали цій новій моделі гри.
– У 2002 році збірна України вперше відібралася на Олімпійські ігри. За кілька місяців до Ігор сталося 11 вересня. Напевно, були серйозні заходи безпеки на турнірі, в готелях. Чи були якісь проблеми під час Олімпіади і які спогади маєте?
– Ні, проблем не було. Ми жили не в готелі, а в Олімпійському селищі, яке облаштували на базі університетського кампусу.
Територія була закритою, кордони, потрійний забор. Коли тебе привозили туди автобусом, то треба було пройти чи два чи три кордони – тебе перевіряли. Це запам’яталося. А загалом все було дуже круто.
Найбільше вражала кухня з усього світу. Можна було спробувати все, що завгодно – суші, Макдональдс, різні види м’яса, риби. Хтось щось бачив, хтось щось – ні. Для нас, людей з колишнього СРСР, це було щось нове.
Цікаво було зустріти й старих знайомих – гравців, з якими колись виступав у юнацькій збірній СРСР: Буре, Гончара та інших. Було приємно поспілкуватися.
Запам’яталося й відкриття. Ми стояли на морозі в мінус двадцять, ще й була затримка на дві-три години. Але нам видали спеціальні пакети з гелієм для рук і ніг, які гріли. Це допомогло витримати холод.
– Мінімальна поразка від білорусів, перемоги над швейцарцями та французами, а потім програш Латвії 2:9. В одному з інтерв’ю ви згадували, що команда перед матчем із Латвією трохи розслабилася – ходили магазинами, містом. Чи вплинуло це на результат? І, можливо, після гри самі латвійці підходили й дивувалися: "Хлопці, як так, ви ж так добре грали, а з нами провалилися"?
– Ні, з латвійцями ми не розмовляли. Але справді матч із Латвією залишив неприємний післясмак. Це, скажімо так, був прояв непрофесіоналізму. Ми трохи втратили концентрацію за день до гри.
Може, хтось зі мною не погодиться, але, на мою думку, це була проблема всієї нашої хокейної системи. Латвійці виявилися більш професійними. І мова не тільки про ту конкретну гру. Подивіться: минуло вже стільки років, і де зараз наша збірна, а де збірна Латвії?
У них хокей завжди був спортом №1. Йому приділяли увагу, як і баскетболу. Сьогодні багато латвійських гравців виступають у НХЛ, національна команда стабільно грає в елітному дивізіоні, молодіжка також показує гарні результати.
Для нас ті Олімпійські ігри були останньою блискавкою українського хокею. Потрібно було будувати систему: готувати зміну, підходити до справи організовано. А в нас склад команди не змінювався по 5-7 років. Ми навіть самі себе називали бандою.
Мала б підростати хоча б точкова зміна, але цього не було. Бо з початку 1990-х система просто не працювала. Можна навіть сказати, її не було.
– Кар'єра тривала чимало років. Яка нагорода або матч запам'яталася вам найбільше?
– Два роки я був основним воротарем молодіжної збірної СРСР. Також добре пам’ятаю матчі чемпіонатів світу у складі збірної України.
Було й золото в складі молодіжної збірної України, щоправда в дивізіоні B. У США мої команди доходили до фіналу плейоф, але там ми програвали.
Не можу виділити якусь одну гру. Напевно, якась одна з чемпіонів світу, проти Канади, або коли ми зіграли 1:1 з США. Це запам’яталося.
У тому матчі Костянтин Сімчук відбив 38 ударів із 39. Американці могли забивати булліт за хвилину до кінця гри. Але Зак Парізе не реалізував його – український голкіпер виграв дуель.
– Ви розповідали, що у 2001 році мали пропозицію з Німеччини – 80 тисяч дойчмарок. Але з Росії надійшла пропозиція вдвічі більша. А чи були варіанти зі Швеції чи Фінляндії?
– Ні, зі Швеції, Фінляндії чи Чехії пропозицій не було. Треба розуміти, що всі тоді їхали до Росії, адже там почали пропонувати такі контракти, яких не було ні в Європі, ні в майнер-лігах Північної Америки. Всі прагнули заробити за кар’єру.
Я вже їхав до Німеччини, але отримав від російського клубу удвічі вигіднішу пропозицію.
– З 2001 до 2009 року ви грали в російській Суперлізі/КХЛ. Зрозуміло, що за такий час дружба заводиться. Чи телефонували ви або вам ті, з ким ви грали в Росії?
– Я сам нікому не дзвонив, але деякі хлопці телефонували мені. Особливо з Уфи багато хлопців телефонували мені. Сам не знаю, чому так.
Ще один гравець дзвонив, не хочу називати його ім’я. Він сам із Казахстану. Казав: "Ти не хвилюйся, все буде добре". Але він сам не до кінця розумів, що відбувається.
– У Соколі до війни було багато російських гравців. Як вони поводилися після початку повномасштабного вторгнення?
– Ми їх вивозили. Я особисто вивозив їх на своїй машині через блокпости. На початок великої війни в нас було 14 росіян.
Усі боялися – і ми, і вони. Вони сиділи по квартирах або в бомбосховищах, ми привозили їм їжу. А потім через два тижні потихеньку почали їх вивозити. Я пам’ятаю, як їхав по Проспекту Перемоги, а там тоді було влучення якоїсь ракети. У мене в машині чотири росіянина і купа блок-постів. І в усіх питали за ці паспорти. Я теж переживав, бо могли і мене спитати: "Слухай, а ти хто такий і кого ти взагалі везеш?".
Але вдалося їх вивезти. Хтось виїхав потягом, хтось машиною. Один наш захисник разом із дружиною поїхав до Німеччини й попросив політичний притулок. Інший – до Румунії.
Чесно кажучи, зараз не знаю, де вони. Дехто залишив речі в Києві – лежать у мене в гаражі. Але вони не пишуть, тому й не знаю, хто де опинився.
– Збірна України зупинилася за крок від виходу в еліту, але знову Японія, яка останніми роками в офіційних матчах постійно обігрує "синьо-жовтих". Як вам такий результат, очікували щось подібне чи були більш стриманими?
– Я не вірив, що зможемо показати такий результат. Не думав, що перед останнім туром збірна буде претендувати на вихід до групи А. Для мене це було круто, що ми граємо на такому рівні. Я ще й коментував ту гру.
Вірю, що протягом одного-двох років ми все ж вийдемо в еліту. У нас і молодіжні збірні грають добре. Українські хокеїсти виступають у США, Канаді, Європі – і конкурують на рівних із провідними ланками команд із топ-7 хокейних країн світу.
Через війну багато молодих хлопців виїхали за кордон. Головне, щоб вони там закріпилися, отримували ігровий час і прогресували. Це піде на користь і збірній. Тому вірю, що будуть успіхи.
– Через війну багато батьків вивозять дітей. Ця тенденція продовжується чи відтік вихованців трохи призупинився?
- Ну дивіться, якщо є можливість грати в Європі чи Канаді - то треба їхати та грати.
Йде війна, є складнощі, але наша задача як хокейної школи - залучати якомога більше дітей. Наприклад, Сокіл це дуже непогано робить. У нас повні групи, у нас переповнений набір, багато діток, які хочуть грати в хокей.
У Соколі набрані всі ланки. У першій команді, у молодіжній, 2010-й рік народження, 2011-й, 2012-й, 2013-й, 2014-й. І по всій Україні лише Сокіл має групи 2012-го та 2014 року народження.
Є й 2015-й, 2016-й. Минулого року завершився набір у 2017-й рік народження. Зараз набираємо по 2018-му. У кожній групі по 25-30 дітей. У деяких ще більше. Багато хто хоче займатися.
На жаль, залишилася проблема, яка була ще з 1990-х років, - не вистачає льоду. Багато дітей і фігурним катанням займаються. На спорткомплексі АТЕК на Чистяківській 20 ми прийняли до себе фігуристів - і туди теж набір йде, діти йдуть. А додаткових майданчиків з льодом немає.
Слава Богу, школа працює. Дітки займаються. І коли приходить час: грати тут чи їхати в Європу, то вони тоді вже самі чи з батьками вирішують.
Молодіжка Соколу минулого року стала чемпіоном України. Зараз п'ять-шість 16-17-річних хлопців перейшли до першої команди. Ми дуже задоволені.
– У вас на Фейсбуці ви розмістили відео з тренування, і один ваш знайомий написав, що через туман складно займатися. Ви відмовили: "Ну якщо ти профінансуєш 3 млн, то ми виправимо". Про що саме йшлося?
– Дивіться, у нас комунальна школа. Місто надає все необхідне для гри в хокей. Місто оплачує оренду льоду, але просто цього льоду не вистачає, форму закупає.
Той коментар, про який ви згадали. Там питання в тому, що вже багато років на "АТЕКу" немає витяжки-осушувача. На сьогоднішній день вона коштує десь плюс-мінус 3 млн гривень.
Зараз ми займаємося розвитком парахокею. Нас відвідала директорка Юлія Хан, казала, щоб ми виходили на тендер і керівництво КМДА закупить нам цю витяжку, щоб не було цього туману постійного. Бо і лід поганий від цього туману, і дихати складно. Тому нам обіцяли, що невдовзі все буде окей, нам куплять її і поставлять.
– Нещодавно в Києві пройшов турнір зі следж-хокею. Як вдалося організувати цей турнір, де вдалося взяти спеціальне екіпірування?
– Почалося все з того, що два роки тому було зареєстровано Федерацію парахокею України. Федерація і наша школа знайшла спонсорів і закупили все обладнання: Наприклад, сані в Норвегії купили по 400 євро. Хтось зі спонсорів допомагав, багато купив і президент Федерації Дмитро Смулянський.
І ми почали збирати хлопців. У нас є такий амбасадор спортсмен-ветеран Віктор Дикий. Він і в баскетбол грає, і на лижах. До війни грав трішки в хокей як аматор. Йому дуже зайшло, йому подобається, він зараз і капітан команди.
Потім почали потихеньку збирати ще хлопців. Я їздив по реабілітаційних центрах. Деякі до нас їздять з Ірпеня, хтось із Бучі. Нам допомагає реабілітаційний центр, який там знаходиться, де хлопці лікуються.
Ось так у нас постійно 10-15 чоловік тренується. Сані у нас є, форму закупляємо. Нам допомагає департамент молоді і спорту, директорка Юлія Хан. Ось так потихеньку і все працює.
– Уявіть, що потрібно зібрати символічну збірну України за часів незалежності. Кого ви назвали б?
– Ну почнемо з воротаря – Юрій Шундров. У захисті Валерій Ширяєв і Сергій Климентьєв.
З нападників у центрі Вадим Шахрайчук. Ну і не можу не відзначити Дмитра Христича. Все-таки, він за збірну приїжджав грати, ніколи не відмовлявся. Тому Шахрайчук-Христич із центральних. Не можу одного виділити.
Країні, то це Віталій Литвиненко. І лівий країній… дайте подумати. Так, треба того, хто їздив і грав за збірну. Так відразу і не згадаю.
– Ну і на останок. Олександр Матвійчук - легенда українського хокею. Як зараз він?
– Зараз Саші зробили операцію. Кілька днів тому спілкувався з його дружиною, Анною. Із Сашою розмовляв. Говорив з ним і до операції.
Йому зробили важку операцію. Майже десять годин вона йшла. Він наразі вдома – проходить реабілітацію, їздить до госпіталя.
Мозок цілий, серце в нормі, ноги-руки цілі. На жаль, ті хлопці з ким він був, то випадки набагато у них гірші.
Ми з ним товаришуємо вже багато років, тому я можу йому таке сказати, я підбадьорив його, що обличчя відновлять і будеш красунчиком.
Він вибирається з проблем. Гадаю, скоро приступить до нових викликів у житті. Саша – справжній боєць, впорається з усіма викликами.
