У селі Маліївці на Хмельниччині у школі висить 25 вишитих рушників. На кожному – імена випускників. За цими рушниками можна простежити, як із року в рік тут зменшувалася кількість учнів. Через це у 2025-му школа опинилася на межі закриття. Аби врятувати ситуацію, селяни кличуть у Маліївці переселенців із дітьми. Щоправда, робити це вони почали за місяць до 1 вересня.
Запрошувати ВПО з дітьми і надавати їм безкоштовне житло стало тенденцією багатьох сіл, де школи на межі закриття. Так, у Кудрівці на Чернігівщині люди роблять це другий рік поспіль.
Чому в Україні закривають сільські школи? Що про це думають у громадах? Чи охоче ВПО їдуть жити в будинки "без зручностей"? І як на цей процес впливає позиція та бажання місцевої влади, – далі у репортажі з Чернігівщини та Хмельниччини.
Навесні 2024 року Кабмін ухвалив постанову №245, якою змінив підхід до фінансування освіти. Так з 1 вересня 2025 року держава більше не платитиме заробітні плати вчителям у школах, де навчається менш як 45 дітей. А з 2026-го навчального року – де менш як 60.
У МОН зазначали, що громади мали вирішити: возити учнів таких шкіл у найближчий навчальний заклад або оплачувати працю вчителів із місцевих бюджетів. Аргументом доцільності закриття малих сільських шкіл називали вартість їх утримання. Так, в середньому учень у селі обходиться державі в 30,4 тис. грн на рік, у місті – 24,4 тис. грн. Також в МОН наводили дослідження, які показують гірші знання у сільських дітей.
21 серпня Верховна Рада звернулася до Уряду з вимогою змінити постанову. Але якщо Кабмін і перегляне її, то зміни стосуватимуться лише наступного навчального року: коли під загрозою закриття опиняться школи, де вчиться менш як 60 дітей.
Депутатка Лариса Білозір озвучила, якою є ситуація щодо шкіл, де навчається менше 45 дітей:
"По школах з кількістю учнів до 45 осіб уже відбулися незворотні трансформації. З 525 таких шкіл 127 ліквідовані, ще 133 переведені у статус філій, 48 шкіл взяли на фінансування місцеві бюджети, частина у "підвішеному стані" – вони по документах є, але не працюють. Доля 9 шкіл під великим питанням. Понад 100 шкіл, що вже більше року існують у статусі філій, взагалі не відображаються у звітності МОН, адже не мають статусу окремих юридичних осіб. Фактично їх теж ліквідовано".
Коли держава попередила про припинення фінансування вчителів у малокомплектних школах, деякі громади завчасно почали запрошувати родини з дітьми. Аби привабити людей у село, пропонують безкоштовне житло. Адже саме воно – одна з найбільших проблем та статей витрат для багатьох переселенців.
Таку ініціативу запровадили в селі Кудрівка ще влітку 2024 року. Село розташоване в прикордонному районі Чернігівської області. Навпростець до кордону з Росією тут майже 60 км, дорогами – близько сотні. Село віддалене на майже 10 км від траси, що веде до Новгорода-Сіверського. Завдяки такому розташуванню навіть у 2022 році тут не бачили ані тихої, ані гучної окупації.
Громадським транспортом дістатися до Кудрівки непросто. Раз на тиждень ходить автобус до центру громади – селища Сосниця. Ще двічі – до Чернігова. З районним центром – Корюківка – прямого сполучення немає.
У селі працює "Нова пошта", "Укрпошта", є фельдшерсько-акушерський пункт, магазин. Єдина проблема – брак робочих місць. Тому переселенці, які бажають працювати, здебільшого влаштовуються в школу або сільраду фахівцями з благоустрою, кухарями, кочегарами (фахівці, які обслуговують топки твердопаливних котлів) тощо.
Цьому селу пощастило. Воно має свого мецената. Він захоплюється футболом і очолює ФК "Кудрівка", що грає у Вищій лізі. Місцеві кажуть: свого часу чоловік збудував у селі гарний стадіон, облаштував місце для відпочинку біля ставка, посприяв встановленню вишки мобільного зв’язку одного з операторів та започаткував мінівиробництво сирів у селі.
Староста Кудрівки Тетяна Гончаренко стверджує, що саме він запропонував запрошувати в село переселенців. Аби надати їм безкоштовне житло, викупив кілька хат.
"Дітей меншає з кожним роком. Ми приходимо до того, що малокомплектні школи будуть закривати. До того ж держава не фінансує заробітні плати вчителів, якщо в класі менш як 5 учнів. Тому ми вирішили діяти на випередження", – розповідає Тетяна Гончаренко.
У 2024 році громада розмістила у Facebook оголошення, що запрошує родини з дітьми у Кудрівку і надає їм безкоштовне житло. Також кілька хат для переселенців надали селяни.
Процес організували чітко: директорка школи Оксана Рудя приймала дзвінки переселенців, розповідала про село, про умови. А староста – займалася будинками, розселенням людей. Так, у 2024-му до Кудрівки приїхало семеро сімей, а з ними – 22 дітей, із них 12 були шкільного віку. Вони значно підсилили школу в кількості учнів: по закінченню навчального року їх було 66. Серед переселенців – люди з прикордонних сіл та містечок Чернігівщини, а також зі сходу та півдня України.
"Ми маємо 10 хат. Це звичайне сільське житло: вода надворі, туалет також, газ у балонах. На кожну хату ми зняли відео, аби люди бачили, як усе виглядає. Хто готовий жити в таких умовах, – приїжджає. Хати, в яких довго ніхто не жив, де потрібно робити багато ремонту, ми не пропонуємо.
Розуміємо, що забираючи з дому лише валізу з найціннішим, люди не мають ресурсів на ремонти. Кожна запропонована хата придатна для життя. Звісно, десь треба поприбирати, розчистити двір. За бажання, люди можуть поступово викупити будинок", – пояснює староста.
У громаді постійно працюють над наповненням села школярами. Тому в червні 2025 року знову розмістили оголошення у Facebook. Цьогоріч у село приїхало ще три родини з вісьмома дітьми.
Освіта в Кудрівці була з XVIII століття. Школи розташовувалися в різних приміщеннях, старих маєтках. Але з тих часів зберігся лише панський погріб неподалік від нинішньої школи, яку збудували в 1970-х.
У середині серпня тут тривають останні приготування перед новим навчальним роком. У школі пахне фарбою: це своїми силами ремонтують спортзал. Директорка Оксана Рудя вирішує організаційні питання, до її кабінету час від часу заходять працівники, учні, батьки...
Жінка живе в Сосниці, щодня їздить автомобілем на роботу, це близько 25 км в один бік. Каже, компенсацій за проїзд немає. Так само роблять і кілька інших вчителів із педколективу на 13 людей. Крім дітей із Кудрівки, тут навчаються також учні з сусіднього села. Їх привозять автобусом.
"Я працюю тут з 2021 року, викладаю англійську мову. У ці роки кількість учнів коливалася від 40 до 50. Торік ми подали ініціативу, набрали 10-й клас. Тож з 1 вересня знову станемо 11-річкою. Цьогоріч до школи піде понад 60 дітей, усі класи повні, тобто від п’яти учнів. Але ще немає точних цифр, бо люди приїжджають-виїжджають: дві родини з прикордоння повернулися додому, нові родини заїхали. Поки йде рух", – каже Оксана Рудя.
Вона також є місцевою депутаткою в громаді. Каже, цьогоріч тут закриваються три сільські школи, які не виконують вимоги по кількості учнів.
"Я налаштована проти закриття навчальних закладів. Школа – це осередок життя в селі. Чимало громад запрошували до себе переселенців із дітьми. Та коли школу все ж закривали, ці родини виїжджали. Освіта не має бути комусь вигідною чи прибутковою.
Держава має бути зацікавлена, щоб діти були освічені, розумні, розвинені, дбати про їхній комфорт. І так само має бути зацікавлена у тому, щоби села розвивалися. Зараз у селах мінімальна кількість умов для розвитку. І за них теж треба боротися", – ділиться директорка.
Директорка також розповідає про шкільні традиції. Кудрівка – спортивне село. Державних гуртків у селі немає. Натомість меценат відкрив гурток настільного тенісу та загальний спортивний. Для дітей це безкоштовно. З певною періодичністю у село приїжджають тренери. Також діти грають у волейбол, мають для цього облаштований майданчик.
"На стадіоні та біля ставка ми проводимо з дітьми свята. Замість концертів виходимо отак на пікнік, влаштовуємо старти, граємо у волейбол, спілкуємося. Усім подобається", – посміхається директорка.
Школа майже готова зустріти дітей 1 вересня. Цього року тут буде восьмеро новеньких, які вимушено стали переселенцями.
На ґанку біля хати у теплій кофті та шкарпетках сидить Ганна Бойчук. Надворі майже 30 градусів тепла, але жінці прохолодно. Вона з Херсонщини, звикла до вищих температур. Ганна з двома доньками виїхала з окупації в червні 2024 року. Того ж літа оселилася в Кудрівці.
"Ми жили в селі у Скадовському районі. Я працювала на полі, виплачувала кошти за будинок. А потім, у 2022-му, нас окупували. У мене реєстрація іншої області, яка не в окупації. Тому видати російській паспорт мені не могли, вимагали відмовитися від громадянства України, щоб впорядкувати документи.
Я тягнула час, скільки могла, дітям теж не робила паспортів. Та останнім часом до мене зачастили соцслужби з поліцією, погрожували забрати дітей, якщо не зроблю паспорт. Були випадки в селі, що дітей забирали в табір відпочинку і не повертали назад. Батьки виїжджали до них і залишатися там жити. Тобто, загроза реальна була. Так ми й виїхали", – розказує Ганна.
Спочатку родина жила в соціальному центрі в Києві. Але кімнату людям дали тимчасово. На оренду квартири в столиці жінка не мала коштів. Від знайомої дізналася про запрошення в Кудрівку. З переїздом жінці допомогли волонтери.
Діти Ганни вже провчилися рік у місцевій школі. Кажуть, їм подобається. Молодша, 12-річна Іванка, розповіла про навчання тут та в окупованій Херсонщині.
"У Кудрівці гарні вчителі, все зрозуміло пояснюють. Я вже маю нових друзів. Мені тут добре. Вдома на Херсонщині мені теж подобалося до війни, в нас школа невелика була. А під час окупації нас перевели в іншу, все російською стало. Був предмет "Юна армія". Спочатку добровільний, потім став обов’язковим. Там дітей вчать воювати. Спочатку вчили на медика. Потім – давали дублікат автомата, розказували, як стріляти зі справжньої зброї, як з гранати знімати чеку.
З нашого класу ходили спочатку двоє учнів, а потім усіх почали затягувати. Не можна було відмовлятися. Росіяни розповідали, що прийшли звільняти нас. Переконували, що Україна винна у війні. Ми їм нічого не казали проти. Боялися, що батьків кудись вивезуть і поб’ють. Наші українські книжки та підручники спалили: ними грубку в школі опалювали в першу зиму", – пригадує Іванка.
Раз на тиждень були уроки української мови та літератури. Їх домоглися батьки, бо діти не розуміли російської, на яку вмить перевели всі уроки. Ганна каже, що в перший рік окупації росіяни позакривали багато шкіл у громаді, зокрема й ту, де вчилися діти до повномасштабної війни. Дітей з п’яти сіл звели в одну школу.
Ганна з дітьми звикла до життя в селі на півночі Чернігівщині. Мріє, аби закінчилася війна, аби можна було спати спокійно.
Трохи далі в іншому дворі порається Анастасія Якуб. Жінка приїхала з двома дітьми-школярами з прикордонного Грем’яча, що в Чернігівській області. До літа 2025-го родина жила впритул до Росії. Каже, вони були останньою сім’єю з дітьми, яка залишила село. Весь цей час вони навчалися дистанційно. Обстріли прикордоння не вщухають два роки, серед селян були загиблі.
"Спочатку були прильоти за селом. А потім і по селу почали гатити. Стільки будинків спалено. Нашого також немає… Вони (російські військові. – авт.) стріляють по всіх, неважливо, то дитя, чи стара людина. Літає все: КАБи, дрони, "шахеди"…
Знаєте, ми не виїжджали, бо весь час було відчуття: ще трошки, ось-ось і все закінчиться. А воно не закінчується, а тільки гірше стає. У червні вивезли дітей до сестри в Сосницю. Ми ж з чоловіком повернулися город порати. Але нічого зібрати не змогли. Наш дім зруйнований 3 липня. На городі працювати неможливо, постійно прилітає", – розказує Анастасія Якуб і демонструє фото пічки – це все, що залишилося від зруйнованого будинку, в якому прожили життя.
Родина обережно мріє викупити дім, який їм дали в Кудрівці. Та поки шукають можливості знайти меблі, одяг для дітей та шкільне приладдя. Сподіваються, може, хтось із волонтерів допоможе.
Ще одна переселенка – Оксана. Жінка просить не називати прізвища, вона родом із Лисичанська, Луганської області. Виїхала з 11-річною донькою ще в 2022-му. Три роки переїжджала із міста до міста, самотужки орендувала житло. Кудрівка – вже п’ятий пункт призначення родини. Вони приїхали сюди цього літа, побачивши оголошення. Жінка вже облаштувала дім, двір, посадила квіти.
"Ми жили і в Вінниці, і в Києві. Ніхто ніде житла просто так не давав, всюди платили. У Києві оренда була 12 тисяч гривень. Я працювала на двох роботах, вдома була по чотири години. Ми з донькою на всьому економили, навіть лампочку зайвий раз не вмикали. Отак і виживали", – розказує жінка. І додає, що дуже рада мати безоплатно хату в селі. Каже, вміє топити грубку, роботи не боїться. Аби тихо було.
Ще одне село, яке запрошує до себе родини з дітьми і надає безоплатне житло, розташоване на Хмельниччині. Це Маліївці. Воно зелене, гарне, збудоване на пагорбах.
Через село проходить український Шлях святого Якова (Camino Podolico). Перед самою повномасштабною війною тут відкрили музей обласного значення. Він об’єднує маєток Орловського і простір біля нього. Тут є столітні дерева, ставки, свій водоспад і навіть печера, де колись жили монахи. Відтак туристів, за словами місцевих, тут вистачає.
Свого часу люди боролися, аби тут зберігся водоспад, маєток Орловського, був музей. Тепер їм доводиться так само відстоювати право дітей навчатися у своєму селі. Попри величезні зусилля і чимало охочих приїхати в село, до 1 вересня питання існування школи тут залишається відкритим.
Шукати родини з дітьми в Маліївцях почали за місяць-півтора до початку навчального року, коли стало зрозуміло, що школу можуть закрити. Сучасне її приміщення збудували у 1970-х. Воно світле, просторе, має два поверхи, віддалене від основної дороги. У школі є своє укриття, спортивний майданчик, власний сад, який тут досі називають панським.
"Ми збираємо тут яблука і здаємо. За мішок 100 грн дають. Отак на фарбу й вистачає, аби привести школу до ладу", – говорить вчителька Лариса Христофор, проводячи до школи "коротким шляхом".
У саду під деревами насолоджуються життям місцеві корови. Вчителька каже, що за останні роки їх поменшало: в селі живуть переважно старші люди, які не мають сил утримувати худобу.
У цій школі немає дорогих ремонтів та сучасного обладнання. Лише комп’ютери в класі інформатики та мультимедійна дошка. Однак в інтер’єрі дуже багато любові.
У коридорі – фотографії учнів, їхні роботи, є стіна пам’яті загиблих випускників, фото тих, хто зараз захищає Україну. Всюди надихаючі фрази, малюнки, квіти. Вікна на літо тут завісили простирадлами, аби стіни та малюнки не вигорали.
Та чи не найголовніше місце тут займають вишиті рушники – їх 25. Цю традицію в Маліївцях започаткували у 2000 році: щороку випускники дарують школі вишитий рушник з іменами учнів та класних керівників. За цими рушниками можна відслідкувати, як із року в рік дітей у селі ставало все менше і менше. Місцеві переконують: рушники – це їхня автентична традиція, яку згодом запозичили інші школи громади.
Лариса Христофор проводить екскурсію школою, де пропрацювала 44 роки. Спочатку вона була вчителькою початкових класів. Зараз викладає інформатику, основи здоров’я та працю.
У школі є туалети, рукомийники, душові, пральні машини. Поруч розташована кочегарка, також є бойлер для підігріву води. Таке облаштування в школі через те, що з 2012 до 2018 року щоліта тут був дитячий оздоровчий табір "Подільські джерела".
Усього в школі працює 12 вчителів. Директорка закладу Валентина Онищук розповідає, що в школі навчаються учні з трьох сіл. Дітей із сусідніх населених пунктів підвозить старенький шкільний автобус.
Маліївці вже мають досвід приймання переселенців. У 2022-му школа прихистила 56 людей, які тікали від війни. Вони жили в школі з лютого до вересня 2022 року. Валентина Онищук пригадує, що в той час у школі разом з ВПО було 65 дітей, вчилися дистанційно.
Аби розпочати очне навчання у вересні, людям запропонували хати у селі. Тоді залишилося дві родини. Згодом одна з них виїхала на Дніпропетровщину. Директорка каже, що на початок навчального року у 2024-му в школі було 45 дітей. Частина з них перебувають за кордоном, тому навчалися екстерном.
"По закінченню навчального року у відділі освіти мені сказали "виписати" екстернатників. Ось так у нас і стало менш як 45 учнів і ми потрапили під дію постанови (Постанова КМУ №245. – авт.). Наразі фізично у селі присутні 33 дитини.
У червні нам привезли інформаційний лист, проєкт рішення про ліквідацію школи. У липні відбулися громадські слухання. Приїжджав селищний голова Антон Камінський, його заступниця, були фахівці з Новодунаєвецького відділу освіти, батьки. Запропонували об’єднати нашу школу з Підлісномукарівською. Але батьки не домовилися, яку школу залишати, – пояснює ситуацію директорка 21 серпня.
І додає, що спочатку вся справа була у кількості учнів. А потім місцева влада повідомила, що прийшов розподіл субвенцій: на заробітну плату вчителів у цій школі коштів не виділили. Тому й дітей шукати не потрібно.
Крім школи в Маліївцях, в громаді планують закрити ще дві. Учнів возитимуть до шкіл у сусідніх селах. Але на момент спілкування з директоркою розпорядження про закриття школи не було. Також Валентина Онищук сказала, що цьогоріч у село не приїжджала комісія, яка складає акт готовності школи до навчання. Заклад не включили до переліку через малу кількість учнів.
Поки тривали дискусії та обговорення з місцевою владою, сільська активістка Ніна Севастьянова, яка перебувала за кордоном, розмістила у Facebook запрошення для родин ВПО з дітьми переїхати в Маліївці, аби врятувати школу.
Знайшли 10 будинків, де можуть безкоштовно розмістити родини. Свій дім пропонує Ніна Севастьянова, одну з садиб віддає місцева підприємиця Ірина Желавська, яка займається у селі "зеленим туризмом". Загалом селяни знайшли 10 хат, де безкоштовно можуть жити переселенці.
"Моя донька вже доросла. Але я вболіваю за село, за те, щоб тут була школа. Бо школа – це життя села, воно пульсує, поки тут є діти. Я віддаю одну свою садибу для родини з дітьми. Загалом ми пропонуємо людям звичайні сільські хати. Кілька з них мають зручності в будинку, у решті – туалет на вулиці, вода теж.
Газ так само не всюди підведено. Але ми готові допомогти з ремонтом, я особисто куплю фарбу, будматеріали, всім селом проведемо толоку, аби приїхали. У нас дуже гарне село, розвивається туризм, є водоспад. Тут можна працювати віддалено, можна відкрити якийсь крафтовий бізнес, туристичні послуги надавати. Насправді багато можливостей. Я готова допомагати", – переконує Ірина.
Також у Маліївцях є відділення "Нової пошти", працюють три магазини, амбулаторія. Єдине – як і в більшості сіл, є проблеми з доїздом. Від траси, яка поєднує Хмельницький та Кам’янець-Подільський, автобуси до села ходять двічі на тиждень. Тому люди добираються попутками або телефонують місцевим таксистам.
На контакті з переселенцями, які бажають оселитися з дітьми в Маліївцях, була Лариса Христофор та Ніна Севастьянова. Вони стверджують, що наразі є 26 дітей ВПО, які бажають навчатися у селі. Але станом на 21 серпня, коли "УП. Життя" було в селі, вони не встигли приїхати, бо переселення – непростий процес.
Поки нові ВПО з дітьми збираються в Маліївці, тут з 2022 року живе Анастасія Харченко з двома дітьми. Родина переїхала з Бахмута. Вони живуть у звичайній хаті, вже розробили грядку, де садять кабачки та огірки, завели двох котів.
"Ми виїхали з Бахмута у травні 2022 року, коли прилетіло неподалік від будинку. Спочатку були в Дніпрі, потім вирушили в Хмельницький, бо там був знайомий волонтер. А вже наступного дня нас привезли в це село, ми все літо жили в школі. Потім директорка знайшла нам цю хату. Платимо тільки за електроенергію. Вода у нас на вулиці, газ – у балонах. Хату опалюємо дровами. Прати нам дозволяють у школі, там є машинки.
Тут дуже гарна природа, більш менш спокійно, тихо, є дах над головою. І хоча в Бахмуті ми жили в квартирі, де були всі зручності, але зараз у пріоритеті спокій", – ділиться умовами життя в Маліївцях Анастасія.
Жінка хвилюється за дітей, не хоче віддавати в інше село, якщо місцеву школу закриють.
"Зараз війна, страшно дітей кудись від себе відпускати. Тут захворіла чи щось сталося, – то 5 хвилин і я в школі. А як воно буде з сусіднім селом, не знаю, транспорту ж навіть немає", – каже Анастасія.
Місцева мешканка Оксана Созанська має такі ж побоювання. У неї двоє дітей, але старший син уже випустився зі школи.
"Тут було нормальне навчання. Мій син після школи навчається у Хмельницькому, у нього гарний рівень знань. Ми вже що тільки не робили, аби зберегти школу: підписи збирали, організовували збори. Спочатку влада казала, що не вистачає учнів. Ми запросили ВПО з дітьми. Знайшли, наче вистачає охочих.
Тепер кажуть, що немає фінансування заробітних плат для вчителів. Ніна (Севастьянова) ще буде звертатися в різні організації. Але знаєте, від таких слів влади опускаються руки", – каже Оксана Созанська.
І додає, що через війну їй так само лячно відпускати дитину в сусіднє село. Каже, укриття там знаходиться не в школі, а через дорогу. Також навчання в сусідньому селі означатиме, що діти пізно повертатимуться додому.
Ще одна мама Оксана Фурман має двох дітей. Одна ходить у початкову школу, інша – в садочок, який так само розташований в приміщенні школи. Якщо її закриють, це означатиме, що садочка в селі теж не буде.
Батьки стурбовані невизначеністю. Ще одна мама на умовах анонімності розповіла:
"Ми зацікавлені, щоб школа була в селі. Але нас поставили перед фактом: школа не може функціонувати, бо немає дітей. Ми почали шукати родини з дітьми. Потім влада сказала, що нема умов для життя ВПО. Але ж це вибір людей, де їм жити, ми показуємо все, як є.
На зборах сказали: якщо буде від 45 дітей, то школа залишиться. Тому Ніна і зайнялася цим питанням. Але вчора (20 серпня. – авт.) нам сказали: навіть якщо буде 60 дітей, немає фінансування і не передбачається на зарплату вчителів. Мовляв, думайте за цей тиждень, в яку школу переведете дітей. Якщо не привеземо документи, то все, на дитину не будуть виділені кошти. Так нам сказали на зборах".
25 серпня подивитися дім та школу приїхала жінка-переселенка, яка має трьох дітей шкільного віку. За українською традицією, вона спекла хлібчик у вигляді серця. Лариса Христофор каже, що показала їй будинок, він влаштував жінку. Але ось заяви на навчання дітей жінка не подала.
"Я чесно розповіла їй про ситуацію невизначеності зі школою. Так, наказу про ліквідацію немає. Але мені вже дзвонила очільниця відділу освіти, мовляв, що ви собі думаєте, діти досі не влаштовані, вчителі також. Той, хто хоче десь працевлаштуватися, має терміново розрахуватися і перейти в іншу школу.
Я пояснила жінці: не впевнена, що наш заклад надалі функціонуватиме. Через це вона не ризикнула подати заяви. Вона хоче жити в селі, де є школа. Крім того, селищний голова нам казав: ми маємо реєструвати ті заяви, де вказане місце проживання – територія нашого села. Тобто, люди мають спочатку їхати в Новодунаєвецьку селищну раду, там зареєструватися, оселитися в нас і тільки потім подавати заяву. Бо на підставі чого я маю реєструвати?" – каже вже телефоном директорка школа.
27 серпня в Маліївці почали прибувати інші родини переселенців. Лариса Христофор розповіла, що в одному з будинків уже оселилася сім’я з трьома дітьми. Ще дві – на шляху до села. Так само не припиняються телефонні дзвінки охочих переїхати в Маліївці. Ввечері того ж дня відбулися збори батьків, де були також директорка Валентина Онищук, вчителька Лариса Христофор, також приїхала активістка Ніна Севастьянова.
Остання після зборів написала у Facebook: школи в Маліївцях не стало, батьки забрали заяви, влада "добила". Жінка каже, що консультуватиметься з юристами та подаватиме документи до суду. І попри все, вона та громада запрошує переселенців у село, надаючи безоплатне житло.
"Я дзвонила на гарячу лінію МОН. Мені казали – звертайтеся до старости, до ОТГ. Ані староста, ані голова ОТГ не були в співпраці з активістами та батьками.
На 28 серпня жодна з комісій не приїжджала в село і не дала висновку, що школа придатна до навчання. Навіть якби ми дозаселили дітей, немає дозволу на навчання. Наша ситуація показала, що на рівні влади ніхто не зацікавлений в переселенцях. Тили не працюють. У цьому головна проблема", – прокоментувала Ніна Севастьянова телефоном.
Лариса Христофор вважає, що школу закрили руками батьків, створивши умови, аби вони забрали заяви. А директорка Валентина Онищук так описала ситуацію:
"Немає більше школи. Розпорядження про ліквідацію немає, але, як казав голова, воно має бути на початку вересня. До мене претензії тут висловили (місцеві – авт.), що я не приймаю заяв (від батьків ВПО на навчання. – авт.). А я кажу: заклад до навчального року не готовий, немає належної кількості дітей, Акту приймання навчального закладу немає і за два дні це не зміниться.
Батьки забрали заяви, троє вчителів уже працевлаштовані в сусідній школі. Двоє людей просто звільнилися. Щодо долі приміщення, то сюди мають перенести старостат та амбулаторію. Таке на останній зустрічі з батьками казав голова громади. Побачимо, як буде".
Ми намагалися поговорити зі старостою села та головою громади, однак вони не відреагували ані на телефонні дзвінки, ані на повідомлення.
Два села, дві схожі і водночас різні історії. Там, де місцева влада прагне зберегти навчальний заклад, залучити людей у село, підтримує активістів – усе виходить. А там, де має інші пріоритети, – ні.
В Україні на червень 2025 року зареєстровано майже 4,6 млн людей зі статусом ВПО. Часто ці люди живуть в орендованому власним коштом житлі і ледь зводять кінці з кінцями. Натомість села – пустують, будинки заростають хащами, школи закриваються.
