Армен Гарибян – 37-річний ветеран ЗСУ з Вінниці, позивний «Сержант». У мирному житті – сержант служби цивільного захисту ДСНС у Києві. З початком повномасштабного вторгнення приєднався роти охорони Київщини, потім до 150-го окремого розвідувально-ударного батальйону. Захищав Україну при наступі окупантів на Київщину, далі - на Донецькому, Луганському та Запорізькому напрямках.
Під час контрнаступу, рятуючи побратима, підірвався на міні й втратив частину ноги. Після реабілітації у Вінниці, здобув три золоті та одну бронзову медаль на Strong Spirit’s Games (Arnold Classic Europe, Мадрид), перемагав на змаганнях «Сильні України», «Звитяга Нескорених» та є чемпіоном України з пара пауерліфтингу.
Як Ви прийняли ампутацію і навчились жити із цим досвідом?
Коли ти тільки отримав поранення, ампутацію, ти не розумієш, як із цим жити. Ти все перевертаєш у своїй голові і не розумієш, як воно буде. Коли я лікувався, зрозумів, що найголовніше це підтримка близьких. А надалі ти будеш доводити, що таке поранення – це не вирок. Це розуміння того, що вже по-іншому ніяк. Ампутація, вона вже є. Тобі треба прилаштовуватися до неї, миритися з нею, і показувати, що ти сильний.
Яку роль у Вашому житті відіграє спорт після поранення?
Спорт мене дуже змотивував, я завжди ним займався, але непрофесійно - із шести років займався ушу, боротьбою, важкою атлетикою, футболом, і рукопашним боєм. Але в професійному плані мені тоді не вистачало займатись цим довго і йти до мети.
Після семи місяців, як я отримав поранення, пішов у зал. Спочатку я почав займатися маленькими навантаженнями, гантелями 6-7 кг. Потім зрозумів, що я можу більше і більше. І так дійшов до квітня 2024 року, що я вже піднімав 100-кілограмову штангу. Це відбулось буквально за 3-4 місяці реабілітації. Я хотів показати свою незламність. Що б не сталось - нас не зламати. Ми продовжуємо боротися: чи на полі бою, чи поза ним піднімати наш прапор на міжнародному рівні і показувати, хто такий українець. Це людина, яку не зламати. Мені хотілося це донести до всіх побратимів, що ми продовжуємо жити.
Якщо тобі сила духу надає жагу займатися і прославляти Україну, то ти так само робиш велику справу для того, щоби всі бачили, що незважаючи на поранення, ти – сильний! Це не кожен зможе зробити, але ми робимо. І хочеться, щоб у нас було якомога більше таких прикладів.
Чому спорт для Вас – більше, ніж фізична активність?
Після того, що ти проходиш там, тобі важко зібратись думками. Спорт – це вже як друга, третя черга, до якої ти вже йдеш. Спорт надає жагу стабілізуватись і бути прикладом. Це «переключення тумблера» в твоїй голові на налаштування займатися спортом і переключити себе на цю хвилю, щоби показувати, що ми щось можемо. Ми хочемо достукатися до суспільства: що підтримка ветеранського спорту дуже важлива!
Що Ви думаєте про тих, хто уникає служби в армії?
Перш за все їм соромно, не нам. Бо їм дивитися нам в очі. Бо ми виборювали і виборюємо надалі свою країну. Я розумію для себе, що не кожен може взяти до рук зброю і йти воювати. Є посади, які дозволяють бути в тилу і працювати. Є вакантні місця в тих же ЗСУ, де на кожного штурмовика близько 10-15 чоловік, що займаються логістикою. Якщо ти людина з освітою, інженерною або IT-освітою, ти можеш піти допомагати війську. У нас мільйонне військо, а воює приблизно двісті тисяч. Або ти в ЗСУ - або ти для ЗСУ.
Ті, хто поїхали і не повернулись, мені за них соромно. Я би хотів, щоб наша держава це сприйняла так, що вони поїхали, коли були потрібні. І коли ми закінчим війну, коли вони повернуться, щоб не вказували, як саме тут потрібно жити. Хтось утратив свого чоловіка, хтось – сина, хтось своє здоров’я. Це буде несправедливо по відношенню до цих людей. Але насправді є дуже багато хлопців, які приїхали з-за кордону підтримати Україну, воювати за неї. Вони приїжджали із США, Колумбії, Мексики. Я знаю нашого побратима із Фінляндії, він українець, і в нього були всі права залишатися там і жити своє краще життя. Але він як українець, який знає, що потрібен був державі, захистити дітей, суверенітет, приїхав і пішов воювати. Отримав поранення, ампутацію, але він живий. І він може спокійно сказати: «Я – українець!». У мене, наприклад, вірменське ім’я, вірменське прізвище, але я народився тут, і в мене менталітет український.
Що для Вас стало джерелом сили та мотивації?
Це підтримка дівчини, яка втратила свого чоловіка на війні, залишилась дитина. Вона повірила в мене, я повірив у неї - у те, що ми можемо продовжувати жити. Показати всім побратимам, хто потрапив у такі тяжкі обставини, що не треба здаватися, життя триває, треба жити і треба щось робити. Наші стосунки почалися не зразу, ми тривалий час просто спілкувалися, підтримували один одного. А потім зрозуміли, що ми на одній хвилі. Нам добре разом. До мене прив’язалась дитина, було зрозуміло, що ми потрібні одне одному. Ми стали одним цілим, що підтримують одне в одному жагу до життя.
Якою наразі є ситуація з ветеранським спортом у Вінниці?
Я сам родом з Чернігівщини, міста Щорськ. Працював у Києві. Після початку повномасштабної війни, отримавши поранення, був у Вінниці на лікуванні. Тут і залишився жити, познайомившись з Мариною. І сьогодні пишаюсь тим, що прославляю Вінниччину. Мені тут дуже спокійно.
У Вінниці не було жодних заохочень щодо адаптивних видів спорту. Ніхто не міг розробити положення, щоби це сприйняти і надати заохочення. Минулого року на змагання ми всі їздили «на ентузіазмі», за свої кошти, тоді не було підтримки.
Потім я приїхав з Іспанії, коли ми виграли медалі з Ярославом Фіногеновим. Ми приїхали і почали розмовляти із місцевим самоврядуванням, із спорткомітетом – Краєвським Сергієм Станіславовичем, також Заболотною Наталею Михайлівною, Токар Наталією Іванівною. Розмовляли про те, як розробити положення про адаптивний спорт, щоб забезпечити спортсменам участь у змаганнях, передбачивши фінансування. І щоб переможці міжнародних змагань, які представляли Вінниччину, відчували підтримку з боку влади. На даний час у міському та обласному бюджеті уже передбачені кошти для відзначення переможців міжнародних змагань. Хочу подякувати у першу чергу, Сергію Моргунову та Наталі Заболотній за прийняті рішення. Завдяки тому, що вони дослухались до нас, ветеранський спорт у Вінниці почав розвиватися.
Цьогоріч ми вже відряджаємось на всеукраїнські змагання за рахунок міського бюджету. Вони надають ветеранам допомогу на відрядження та на підготовку до змагань. Адже не всі ветерани можуть витрачати приблизно по 5-6 тис грн на кожну поїздку. Плюс, щоб показати високі результати у спорті, потрібні постійні тренування, заняття в залі. Це ті витрати, які люди не бачать.
Міська рада дослухалась нас, хлопців, які досягають великих здобутків на міжнародному рівні і достойно представляють Вінниччину. Я їм дякую за цю підтримку, бо ветеранам потрібна підтримка! Я вже, наприклад, більш-менш адаптований та соціалізований, а хлопці, які тільки будуть починати, їм буде тяжко, якщо вони будуть за свої кошти виїжджати і їх ніяк не будуть заохочувати. У них не буде ніякої мотивації, окрім довести щось самому собі. Так би мовити «бій із тінню». Проте підтримку від Вінниці й області ми справді відчуваємо.
Вінниця.info, архівні фото та світлини зі змагань, надані Арменом Гарибяном
