Ініціатор акції – Національний природний парк «Куяльницький» за підтримки громадської організації GoGlobal і Чорноморського солезаводу.
Саме «профільне підприємство» надало всім бажаючим самостійно добувати сіль спеціальні совки, лопати, сита і навіть тачки. А крім того – організувало харчування для трудящих. Зголоднілих соледобувачів пригощали пловом та юшкою.
Можна було поласувати надзвичайно смачними та ситними пряниками. Майстрині спочатку не хотіли розкривати авторський рецепт. А потім «розкололися»: спельтове борошно – тобто, змолене на жорнах з цільного зерна, мед, імбир. А зверху – крапелька куяльницької солі. До того ж, пряники ці не прості, а ритуальні. На кожному – свій символічний знак. Мені, наприклад, дістався пряник із символом грошей.
Ще на тему: Як одесити Куяльник рятували (фоторепортаж)
Щоб працювати було веселіше, а результати праці відчутніші, сіль людям допомагала, а Куяльнику не заважала, провели на толоці спеціальні обряди. Про традиції чумацтва, магію солі розповів Юрій Шевченко (Криничар) – чумак-реконструктор, як він представився. В першу чергу разом з дівчатами провів ритуал «на погоду». Похмуре небо почало прояснюватися! І вода в лимані може з’явитися через обряди, вважає Криничар. Для Куяльника є особливі ритуали – так само, як для кожного місця в Україні.
– Традиції дають відповіді на всі питання, – переконаний Юрій Шевченко. – Але вони не музейні експонати – це спосіб життя, розуміння того, хто я, звідки, і куди йде мій шлях. А в Україні і галактика називається Чумацький Шлях, і назви сузір’їв у нас теж свої – Стожари, Малий Віз, Великий Віз.
Чорноморський солезавод поки що тільки будується – в селищі Великодолинське. За словами його директора Андрія Росса, це буде перший такого роду завод в Україні.
– Після того, як агресор знищив «Артемсоль», в Україні проблеми з сіллю. Зараз її імпортуємо, і не дуже хорошої якості. І ми перейняли досвід європейських країн, які в свою чергу теж купували «Артемсоль». А коли залишилися без неї – побудували заводи і почали завозити сировину з усього світу – з Америки, Африки, Індії, – розповів Андрій Юрійович. – Неважливо, звідки буде сировина – важливо, що сама сіль буде якісною. Передбачено кілька стадій її обробки.
Завод планує виробляти близько 15 000 тонн солі на місяць і забезпечувати, як мінімум, половину потреб України. А ось щодо Куяльницького лиману комерційного інтересу у Чорноморського солезаводу немає. Хоча ідея відродити басейновий, етнічний спосіб видобутку – як це було в ХVIII–XIX століттях – є.
– Тут невеликі обсяги. І, швидше за все, навіть якщо буде якийсь видобуток, то більше, як музей солі. І те, що там буде вирощуватися, піде, як сувенірна продукція, – припускає Андрій Росс. – Куяльницька сіль дуже корисна. Ми провели аналізи, а зараз віддали в лабораторію в Німеччину – щоб отримати міжнародний сертифікат. Але це не сировина для промислового виробництва – її тут і недостатньо, і занадто дорого, і складно.
– Сіль Куяльницького лиману не харчова. Крім Na Cl – тобто, звичайної солі – вона містить ще солі кальцію, калію, магнію, – розповіла технолог Чорноморського солезаводу Валерія Баранова. – Зате вона дуже добре підходить для ванн. За рахунок солей магнію чудово діє на суглоби, заспокоює нервову систему.
Проходила толока на березі лиману з боку Усатівської громади. Саме тут, за словами організаторів, до 1931 року велося видобування солі.
Вода від берега відійшла дуже сильно – здавалося, по лиману можна перейти, як посуху, до Красносілки. А солоність Куяльника, за даними фахівців, становить сьогодні понад 300 проміль – що перевищує середню солоність морської води. У рожевій рапі – як сніжинки або медузи – формуються соляні пластинки. Поступово вони опускаються на дно і утворюють шар на цілющої куяльницької грязі. Сіль не пропускає повітря. Занадто висока її концентрація може змінити хімічний склад і консистенцію грязі. А це, в свою чергу, вплине на ефективність її лікувальних властивостей. І Куяльницький лиман, знаменитий своїми цілющими якостями, може перетворитися просто на брудну солону калюжу.
Щоб запобігти загибелі лиману, ініціатори акції «Я рятую Куяльник» подали петицію до Кабміну та відкритий лист президенту з вимогою вжити заходів для його порятунку. Вони закликають створити спеціальну робочу групу при Кабміні, програму проведення досліджень екологічного стану лиману, провести інвентаризацію всіх попередніх досліджень. І знайти, нарешті, оптимальне рішення проблеми.
– Можна сказати – зараз війна, не на часі. Тут потрібні дуже великі інвестиції. Але, насправді, є дуже багато грантових програм, – зазначають волонтери GoGlobal. – Це не бюджетні гроші – це гроші європейських країн, які вкладаються в екологічні проекти. Можливо, варто об’єднати кошти державного бюджету та недержавні. Але, якщо ми зараз не піднімемо це питання, через кілька років Куяльник втратимо.
Всі учасники толоки підписали відкритий лист до президента та Кабміну. Адже дуже важливо, щоб про Куяльник заговорили по всій Україні.
А за кілька годин на березі виросла волога соляна гірка – вагою приблизно 500 кілограмів.
Незабаром одеситів запрошують на нову толоку – 18 вересня в Усатівській громаді. Слідкуйте за анонсами Національного природного парку «Куяльницький».
Сіль на Куяльнику почали добувати ще в XVI столітті. Випарювали її з води в лагунах лиману. Територію огороджували, робили невелике заглиблення. І приблизно через тиждень спекотної та ясної погоди отримували шар солі. Її вивозили та складали на березі. Соляні піраміди висихали на сонці, зайві домішки вивітрювалися та вимивалися дощами. Вже в ті часи сіль Куяльницького лиману вивозилася до Польщі та західної Європи.
У середині XVII–XVIIІ століттях Куяльник став місцем промислу для запорожців і чумаків. Вони розвозили сіль по всій Україні, поставляли на європейські ринки.
Чумацький шлях був важким і небезпечним. Він пролягав через пустельні степи, де мандрівників могли пограбувати і вбити татарські кочівники, що бродили там. Недарма на середньовічній карті степові території нинішньої України названі Диким полем.
Нелегко було вести соляний бізнес і в ХVII столітті – під час кровопролитних козацьких повстань, національно-визвольної війни, боротьби за гетьманську булаву.
Збираючись у дорогу, чумаки обирали отамана, який користувався необмеженою владою. І, звичайно, ґрунтовно озброювалися. У небезпечну дорогу вирушали великими групами – валками. В одній валці могло бути до 150 возів. Тягловою силою служили воли. Їх запрягали по одній або навіть по три пари. На одному возі вони могли перевезти до двох тонн вантажу.
Вдень дорогу визначали за сонцем. Замість годинника на передньому возі сидів півень. А вночі напрямок звіряли з зірками. З тих пір нашу галактику українці називають Чумацьким шляхом.
Незважаючи на труднощі та небезпеки, чумацький промисел активно розвивався аж до середини ХІХ століття. Вирішальний удар по ньому завдала залізниця. У 1865 році була запущена перша залізнична гілка Балта – Одеса.
В 1858 році право на організацію солепромислів на Куяльнику отримав майбутній міський голова Микола Новосельський. Міська Дума, яка затвердила права підприємця на видобуток солі, передала йому частину будівель Куяльницького курорту для зберігання продукції та для квартир службовців соляних промислів.
Передбачалося осушити південну частину лиману – в районі сучасних сіл Красносілка та Корсунці. І там випарювати сіль. Для цього дві великі балки, якими вода проникала цю частину, були загачені. Але ідея створити самосадочне озеро провалилася. Замість того були споруджені басейни площею 21300 м², які з часом збільшилися в 10 разів.
Незадовго до вступу на посаду Одеського міського голови, Новосельський передав солепромисли міністерству фінансів. А воно своєю чергою розділило Куяльник на сім ділянок і почало здавати їх в оренду.
Після революції на берегах лиману було безліч дрібних водойм, де місцеві жителі видобували сіль кустарним способом.
В 20-30-ті роки сіль добували артілі. Післяреволюційні рекордні видобутки в рапортах звучали так: «Куяльницькі промисли працювали ударно. 1922 року біло зібрано рекордний урожай – два мільони 700 тисяч пудів солі».
Роботи солепромислів тривали на лимані до 1931 року. Однак сильні паводки серйозно їх пошкодили. Тоді було прийнято рішення солепромисли не відновлювати. Тим більше що вже працювали інші родовища солі.
Звичайно, з толоки одесити принесли куяльницької солі і собі додому. У нашій родині вона використовується не тільки для ванн, але й в кулінарії. Хоча спочатку чоловікові було просто цікаво дізнатися, яка концентрація солі у воді Куяльника.
Його метод «видобутку» та очищення, звичайно, промисловим не назвеш. Але результат вийшов відмінний. Для любителів дослідів та експериментів фірмовий домашній рецепт.
Набрати півтора літра води з лиману. Вдома процідити через щільну лляну тканину. Випарити до сухого стану. Потім вже суху сіль зав’язати в вузлик з лляної тканини і нагрівати в каструльці з водою, поки сіль повністю не розчиниться. Випарити отриманий розчин ще раз. В результаті – маємо третину півлітрової банки відмінної солі. Правда, з ледь помітною гірчинкою – ймовірно, через присутність деякої кількості KCl.
Найсмачнішими приправлені куяльницькою сіллю виходять смажена риба та морепродукти. Спробуйте!
