На початку вересня в Українському домі представили експозицію "І побачив я" з 323 фотографій фотографа-документаліста Олександра Глядєлова. Моменти, вихоплені аналоговою камерою митця і зафіксовані на чорно-білих знімках, оповідають про 35 років життя України від передднів Незалежності й до нашого сьогодення.
Більшість цих знімків стали іконічними, наприклад "У дитячому будинку сімейного типу родини Мартиненко. Одеса", "Переправа біля підірваного мосту в Старому Салтові. Жовтень 2022 року", "Вогняна барикада на Майдані Незалежності. Київ, 19 лютого 2014 року" та багато інших.
Журналістка Анастасія Большакова відвідала виставку, щоб дізнатись, скільки на виставці унікальних знімків, надрукованих самим Глядєловим і скільки відцифрованих копій. І поговорила з кураторами Олегом Сосновим та Тетяною Лисун, щоб з’ясувати, як в Українському домі презентують відвідувачам метод видатного українського фотомитця.
Першим зі входу глядача зустрічає полотно з кількаметровим сканованим фото сіяча поля. Там зображений чоловік, який бере участь в розпаюванні української землі у селі Ковпаківка, Дніпропетровської області.
"Для мене це образ про те, що перед тим, як виростити їжу, треба підготувати землю, поділити її й встановити свої кордони. Власне, це те, що робить зараз Україна: встановивши кордони, ми їх захищаємо. І цей момент – початок усієї історії, адже саме з утвердження кордонів починається далі можливість щось вирощувати. Це такий образ приватної землі, де люди зможуть садити й збирати врожай", – починає свою розповідь Тетяна Лисун.
Глядачеві огляд всього полотна перекриває велика біла конструкція з чорними буквами на ній: "І побачив я…". Ці слова відсилають до Одкровення святого Іоанна Богослова – історію про Апокаліпсис, що святий описав у власному провидінні. Та чи рухається цей світ до очищення й будови "нового неба і землі", лишається на плечах глядачів.
Глядєлов не провидить майбутнє, але він вміє зафіксувати зміни у сьогоденні, яке врешті і визначають майбутнє. Він часто звертає увагу на те, що старші люди в силу свого радянського минулого замовчують чи витіснили, а молодші не помічають.
"Так цікаво, що люди не дивилися на дітей, що спали на землі. Але звертали увагу на людину, що фотографує цих дітей", – згадують куратори слова Олександра про один зі знімків згодом.
Навколо української землі фактично і побудована експозиція. В атріумі Українського дому ми разом з Тетяною і Олегом проходимо через 90-ті. Постаті з зображень несуть в руках гасла та заклики: спочатку День землі в Києві у 90-х, революція на граніті і поява на ній українського прапора замість радянського, страйк шахтарів у Красногорні.
З кадрів на глядача, а частіше наскрізь нього, дивляться перші українські військові у громіздких пальтах та шапках, з яких ще не познімали символіку попереднього світу. Очі чи то постаті українського війська, як і земля, проводять відвідувачів історією України.
На першому поверсі розташовані дві зали зі знімками перших років Незалежності. По правому боці куратори розмістили фотографії з усіх куточків України, куди подорожував Олександр. Одеські наркопритони і звичайні квартири, села неподалік Чорнобиля, хащі Карпат, Київ та Крим. І все має лише два кольори: чорний і білий. Більше жодного кольору, ніби події на знімках розгорталися дуже і дуже давно.
"Це все-таки два кольори, один медіум, досить одноманітна картинка. Навіть якщо всі фотографії дуже цікаві, людська увага працює так, що в певний момент все зливається в одне враження.
Саме тому деякі фото більш атмосферні, графічні, узагальнені – щоб відтіняти інші кадри і працювати з увагою глядача. На кожному поверсі ми намагалися показувати експозицію по-різному: різна форма розвіски, різні формати. У нас немає відео, крім кінця.
Практично немає кольору, окрім кількох червоних крапочок, – це теж допомагає тримати увагу в двох кольорах у сірому, холодному приміщенні. Але, мені здається, нам це вдалося", – говорить Тетяна, пояснюючи роботу з чорно-білими зображеннями.
Для неї місце проведення такої виставки є "авторитарним", адже працювати з простором Українського дому, який ніби сам визначає ритм будь-якої виставки, складно. Влитися в нього вирішили простим шляхом: додати білі конструкції на колесах, на яких розмістили більші фотографії. На стіни теж клеїли білий матеріал, щоб текст контрастував з ним, а не з мармуром будівлі.
Для виставки куратори попросили створити тексти з контекстами того часу. Вони написані Мирославою Барчук, Ярославом Грицаком, Володимиром Єрмоленком, Вахтанґом Кебуладзе, Юлією (Тайрою) Паєвською, Світланою Поваляєвою, Євгеном Спіріним, Яриною Чорногуз та Любовʼю Якимчук.
На першому поверсі фотографії супроводжують "чоловічі тексти", а на другому поверсі есеї написані переважно жінками. Тетяна пояснює: зазвичай у суспільстві існує уявлення, що головними учасниками важких історичних подій є чоловіки, і саме їхній голос частіше звучить у публічному просторі. Водночас саме жіночий досвід часто виявляється гострішим і емоційно чеснішим.
По лівий бік у невеликій залі найцінніше – десь два десятки фотографій-оригіналів, які Глядєлов сам друкував. Його "магнум опус" – забуті діти вулиць у 90-х й 00-х, які по становленню Незалежності мусили швидко дорослішати. Фото описують звичайний день таких дітей – від ранку з досить одноманітною рутиною й до пізньої ночі, коли потрібно було повертатися додому або в будинки сімейного типу.
Вони спали на вулиці, приносили гроші в родини, де найчастіше батьки не витрачали їх на потреби, а на алкоголь та щось інше. Хтось з цих дітей так і не виріс, а хтось, можливо, знову опинився на фотографії Олександра Глядєлова вже на другому поверсі – у періоді з 2014 року й до сьогодні.
У цій невеликій залі 28 років тому Глядєлов провів свою першу виставку, присвячену тим ж дітям. Про це куратори дізналися від самого Глядєлова, коли сценографія виставки набувала свого фінального вигляду.
"Для цієї виставки він спеціально надрукував роботи. Адже Олександр відомий тим, що друкує всі свої фотографії вручну – це його марка, його особливий почерк. Ми хотіли відтворити кімнату так, як він зазвичай працює і виставляється. Тут використано спеціальний папір, безкислотні кутки й паспарту.
Усе зроблено для того, щоб забезпечити найвищий рівень репрезентації фотографа, який працює з аналоговою системою. Ми намагалися обрати його найкращі кадри й поділити їх за темами: діти вулиць на вулиці, у притулках, у відділках поліції, в метро, під час вживання наркотиків – щоб передати атмосферу того часу", – пояснює кураторське бачення Олег.
Всі роботи згори пов’язані з війною, тому ми рухаємося сходами туди. Спочатку з Революцією гідності та АТО, потім і з повномасштабним вторгненням.
"Олександр сканував багато матеріалів і намагався їх впорядкувати. У нього гігабайти й терабайти інформації, які були у хаотичному стані. Він це впорядкував, і ми дуже раді, що цей проєкт включав таку невидиму, але важливу роботу – впорядкування архіву саме української частини.
Насправді тут представлено лише 2–3% від того, що є в Олександра. З українського матеріалу було близько 1500 кадрів, а тут всього трохи більш як 300", – говорить Тетяна.
У залі, присвяченій самій постаті Глядєлова, є його зображення іншими фотографами з різних точок світу. Про це згадують в кураторських текстах й анонсах: з 1992 року висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабасі, Чечні, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані, Молдові (Придністровʼї) та Україні.
"Ми хочемо, щоб люди пишалися тією силою, яку ми відчули, коли готували цю виставку, щоб зрозуміли, що стійкість – наша риса, що ми тримаємося на плечах тих титанів, які були на Революції Гідності, протестували на початку 90-х, у 2004-му, 2014-му, і що нам є чим пишатися. Ми – суспільство, яке бореться за свободу не перший рік, і все одно не здається.
Нам хотілося, щоб, якщо б це були сльози, вони були не відчаю, а катарсису та гордості за нашу країну. Цей проєкт – шана Олександру", – говорить Олег.
На другому поверсі фотографії Глядєлова то розширюються до розміру панорамного вікна на стіні, то рясніють "сітками" на стінах, то поодиноко розставлені одна за одною на рівні людських очей. Власне над усіма фотографіями працювали в чотири пари рук: куратори Тетяна й Олег, сценограф Ігор Уваров та сам Олександр Глядєлов.
"Ми керувалися тим, що потрібно не лише показати фотографії, а й відобразити конкретні тематичні блоки. Ми знали, яку емоцію хочемо створити, але й намагалися не ретравмувати глядача. Ось у цьому й полягала складність при відборі фотографій. Багато робіт, які нам дуже подобалися, на жаль, не увійшли до експозиції, бо потрібно було збалансувати її, щоб вона не була надто травматичною чи перенасиченою", – говорить Олег.
Деякі кадри противажать іншим, а стіни перегукуються одна з одною. Так, сітка з зображеннями моментів АТО, де військові спали на підлозі й збирали коробки з провізією звідки лише могли, через колодязь Українського дому пропонує погляд на наших військових зараз – зі зброєю, силою і гідністю. Але і з холодом, який з собою несе війна.
Тіл загиблих у цій війні ми ще не бачимо. Поки разом з Олегом і Тетяною проходимо шлях від Революції Гідності до нашого часу, споглядаємо поранення, оточення та полон.
Тема загиблих дещо прихована, але водночас і виділена. Місця ексгумації загиблих, які зазняв Глядєлов розміщені на блоках знизу, погляд ніби спускається до реального ракурсу побаченого. Таких блоків лише два, інші фото загиблих у Бучі та в інших містах з’являються на рівні очей. Їх бачили люди по всьому світу у гучних заголовках про російсько-українську війну.
"Я сьогодні бачив відгук від дітей однієї з київських гімназій. Приходять також дуже літні люди, які шукають себе або своїх знайомих на Революції на граніті. І можу сказати, що ця виставка має багато регістрів. Є покоління, які були на Революції на граніті, і їхні діти зараз воюють. Є люди, яким відгукуються історичний, військовий, політичний та соціальний контексти.
Без зайвої скромності можна сказати, що наш глядач – це кожен українець. Ця виставка про нас і для нас", – говорить Олег.
Фактичне завершення виставки – фотографія одного військового. Чоловік йде незаасфальтованою переритою земляною дорогою вздовж посадки. Він військовий, що лише кілька моментів тому брав участь у звільненні села Благодатне. Тепер він рухається в штаб, а з нього можливо й до тихого місця, де нарешті чекатиме "нове небо й земля", за які він бореться.
