Цілком можливо, що ми справді перебуваємо за крок до припинення бойових дій. Принаймні шанси на перемир’я в російсько-українській війні зараз найвищі, починаючи з 24 лютого 2022 року. Інтенсивні дипломатичні контакти, кулуарні переговори і несподівані повороти сюжету поки що не дають змоги сформувати цілісну картину. Усе змінюється занадто швидко. Але якими б не були результати зустрічі Трампа і Путіна на Алясці, контури гіпотетичної мирної угоди вже приблизно зрозумілі. Україні доведеться обирати між поганим і гіршим варіантами.
Сигнали, які надходять до громадськості, суперечливі. Частина аналітиків вважає, що шанси на мир значні і наближаються до 50%. Інші більш скептичні і припускають, що найближчим часом реально сподіватися лише на обмежене припинення вогню в повітрі. Імовірно, що Путіну і Трампу не вдасться домовитися. Тоді ми повертаємося до статус-кво, який існував до візиту Віткоффа в Москву 6 серпня. А Трампу доведеться або вводити додаткові санкції й реалізовувати власні погрози, або знову відступити і гратися в умиротворення агресора.
Та припустимо, що домовленості про настання перемир'я Трампові й Путіну таки вдалося досягти. Українська влада ще раніше сигналізувала про готовність до негайного припинення вогню. Соціологи теж стверджують, що 69% українців виступають за якнайшвидше завершення війни шляхом переговорів. Це дає підстави українській владі почуватися більш впевнено, погоджуючись на зупинку бойових дій на поточній лінії розмежування. Проте далі всіх нас чекає наступний етап. Потрібно буде досягати певних домовленостей з агресором. І якщо якесь перемир'я між Україною та Росією буде укладено, воно так чи інакше стане болісним компромісом для нашої держави.
Через низку об'єктивних обставин внутрішнього і зовнішнього характеру Україні зараз доступні лише кілька реальних варіантів припинення, а точніше сказати – заморозки війни. Жоден з них не передбачає відновлення справедливості, деокупацію значних територій чи покарання агресора. У цих сценаріях точно не йдеться ні про повернення до кордонів 1991 року, ні про виведення російських військ до лінії розмежування 24 лютого 2022 року.
Вкрай сумнівно, що Росія погодиться сплачувати нам репарації. І ми навряд чи в найближчій перспективі побачимо Путіна та інших російських політичних і військових лідерів на лаві підсудних у Гаазі. Можливо, що дуже скоро ми дізнаємось і про поступове послаблення санкцій проти Москви. Не через те, що Кремль поверне нам Херсонську чи Запорізьку області, а як винагороду за його згоду заморозити війну. Додатковим бонусом Путіну може дістатися негласна обіцянка не приймати Україну до НАТО.
То між чим нам доведеться обирати? Очевидно, існує два найбільш вірогідних варіанти. Один передбачає припинення бойових дій по нинішній лінії зіткнення. Інший – перемир’я після так званого «обміну територіями». Якщо військові дії припиняться на поточній лінії фронту, це означатиме, що Росія де-факто на невизначений термін закріпить за собою контроль над близько 20% української території. Україна повністю втратить доступ до Азовського моря, всю Луганську область та значну частину Донецької, Херсонської й Запорізької включно з атомною електростанцією. Також під контролем Росії залишаться незначні ділянки в Харківській і Сумській областях. Утім, щодо останніх двох, то, можливо, РФ погодиться вивести свої війська в рамках корекції лінії розмежування. А от стосовно інших окупованих територій, шанси на добровільний вихід російських окупантів мінімальні.
Є й інший варіант, який активно просуває Москва. Ідеться про так званий «обмін територіями» як умову для встановлення перемир’я. Проблема в тому, що обмінюватися будуть лише українськими землями. Кремль хоче, щоб Україна віддала всю Донецьку область. І тільки тоді погодиться зупинити вогонь. Також циркулюють чутки, що Путін готовий за такого сценарію поступитися деякими незначними ділянками в інших областях. Українська контрпропозиція полягає в поверненні Херсонської і Запорізької областей. Але зрозуміло, що вона виглядає фантастичною і малоймовірною.
Так само фантастично звучать вимоги Кремля повністю вивести українські війська не лише з Донбасу, а й з Херсонської та Запорізької областей. Для України взагалі небезпечно заходити у площину обмінів однієї власної території на іншу. Це не лише позбавить нас потужних фортифікаційних укріплень у Донецькій області, а й стане прецедентом на майбутнє. Мовляв, Україна в принципі готова віддавати свої території і своїх громадян на вимогу агресора.
Хоча сам факт припинення вогню, якщо він відбудеться, можна вважати позитивним для нас підсумком переговорів Трампа і Путіна, нюанси мирних домовленостей вселяють тривогу. Для України жоден з варіантів мирної угоди не є хорошим. Адже будь-який з них передбачає фактичну відмову від окупованих Росією земель. Та й лінія фронту, яка відтепер стане лінією розмежування, тепер буде значно довшою, ніж була до 24 лютого 2022 року. Але якщо обирати між кількома опціями, то за нинішніх умов, певно, найліпшим варіантом є заморожування поточної лінії зіткнення.
Та шлях до стабільного припинення вогню може виявитися довгим і тернистим. Згадаймо період АТО. Мінські угоди про тимчасове перемир’я, укладені у вересні 2014 року, не завадили Росії здійснити низку наступальних операцій, захопити Дебальцево та підійти до Маріуполя на початку 2015 року. Щось подібне може статися й зараз.
Першочергове питання не лише в тому, що буде, якщо Росія вирішить відновити агресію. А такий сценарій цілком можливий. А в тому, хто і як контролюватиме лінію розмежування протяжністю в сотні кілометрів. Поки що ми не бачимо жодного бажання стурбованої Європи відряджати свої війська до України для цієї мети. Ніхто не хоче наражати свої армії на ризик зіткнення з російськими військами. Це означає, що ЗСУ доведеться робити це переважно самостійно.
Окрема велика проблема – гарантії безпеки. Точніше їхня відсутність. Якщо Україну принципово не братимуть у НАТО, ми маємо повне право вимагати гарантій безпеки, які хоча б мінімізують ризик нового російського вторгнення. На жаль, і тут немає жодної чіткості. Обіцянки з боку США виглядають дуже розмито і невпевнено. Європа також традиційно не тішить своєю рішучістю.
Для зменшення ризику нової російської агресії в Києва є повне моральне право вимагати від Заходу поставок далекобійних зразків озброєнь. Щоб Путін чудово розумів: у випадку відновлення війни Москва гарантовано опиниться під масовим ракетним ударом. Це могло б дещо знизити його войовничий загарбницький запал. Проте чи наважиться Захід передати таку смертоносну зброю Україні?
Найліпшим для нас гарантом безпеки є, звісно, Збройні сили. І наявність у них серйозних різновидів летального озброєння українського виробництва. Та чи буде в майбутньої української влади бажання і розуміння вкладатися у розвиток ракетних програм, роботизованих систем і продовжувати виробництво дронів? Навіть якщо так, де знайти фінанси на все це? Адже паралельно потрібно інвестувати кошти у відбудову економіки, зруйнованої інфраструктури і промислових потужностей.
Перемир’я ще не настало. Але вже зрозуміло, що воно може бути тимчасовим. Україну так чи інакше попереду очікують серйозні випробування. Якщо ми не станемо ефективнішими й сильнішими як держава і нація, новий військовий удар Москви майже гарантовано.
