"Так, він сучий син, але він наш сучий син", – фраза, яку приписують президенту США Франкліну Рузвельту. Нібито таку характеристику він дав нікарагуанському диктатору Сомосі, єдиною чеснотою якого був антикомунізм.

І хоча нічого подібного Рузвельт, найімовірніше, не казав, ця яскрава характеристика "злетіла". Так почали називати всіх диктаторів, автократів і корупціонерів переважно з країн "третього світу", яких у різні часи підтримували американці. Від домініканця Рафаеля Трухільйо до Нго Дінь Дьєма і Нгуєн Ван Тхієу в Південному В'єтнамі. Від Альфредо Стресснера у Парагваї до Фульхенсіо Батісти на Кубі. 

Перлиною колекції "своїх сучих дітей" став правитель Ірану – Мохаммед Реза Пехлеві, повалений ісламською революцією 1979-го.

Розповідаємо історію, в якій знайшлося місце для британського шукача "чорного золота", онука президента Теодора Рузвельта і шпигуна ЦРУ, ватажка банди тегеранських "тітушок" на прізвисько Хабахан Тупоголовий, і, звісно ж, одного з найяскравіших представників "своїх сучих дітей" – останнього шаха Ірану.

Як доводять казки "Тисяча і однієї ночі", будь-яка історія на Сході завжди починається здалеку.

Цар Кір Великий, Заратустра, Авіценна, Фірдоусі, Вільям Нокс Д'Арсі. Останнє ім'я в ряду тих, хто залишив слід в історії Персії, здається зайвим, але це не так. Саме Д'Арсі близькосхідна країна зобов'язана "нафтовим прокляттям".

Середина XIX століття. Вільяму 17, він нащадок знатного роду, навчається в престижній школі Вестмінстера. Батька Д'Арсі ловлять на махінаціях, і сім'я тікає до Австралії, щоб почати там життя з чистого аркуша.

В 33 разом із тисячами авантюристів він хворіє на "золоту лихоманку". Але на відміну від більшості Д'Арсі таки знаходить золото, і це робить його одним із найбагатших людей Британської імперії. Він із тріумфом і великими грошима повертається до Лондона.

В 50 він знайомиться зі впливовим чиновником із Персії й отримує пропозицію, від якої не відмовляються – ініціювати розробку запасів "чорного золота" в країні. Досвідчений Д'Арсі починає з головного – підкуповує міністрів і придворних шаха. В травні 1901 року англієць отримує права на 60 років "шукати, володіти, експлуатувати, розвивати і готувати для продажу натуральний газ, нафту, бітум і озокерит на території всієї Перської імперії".

Д'Арсі розраховує витратити на пошуки нафти в Ірані 10 тисяч фунтів. Чотири роки по тому він витратить 200 тисяч і все без результату. Його команда бурить свердловини, перебирається на інше місце, знову бурить і знову даремно. Нафти немає. "У кожного гаманця є межа!" – в розпачі пише Д'Арсі 1903 року.

Д'Арсі закладає свої будинки: особняк у центрі Лондона і заміський маєток. Він на межі банкрутства. Нарешті 14 травня 1908 року до Персії летить лист із вимогою припинити всі роботи. Але пошта працювала повільно – поки лист дістався до адресата, англійці почали бурити дві останні свердловини. І, о диво, 28 травня о 4 годині ранку в небо вдарив п'ятнадцятиметровий фонтан нафти.

З цієї миті почалося нове літочислення для Персії. Нафта стала джерелом багатств її правителів і причиною більшості змов, переворотів і революцій у країні. З авантюри англійця з французьким прізвищем виріс не тільки багатомільярдний бізнес Англо-перської нафтової компанії, що пізніше стала відомою як British Petroleum, а й ненависть іранців до Заходу. Наприкінці 1970-х саме це призведе до вибуху ісламського фундаменталізму та приходу "влади аятол", непорушної й до сьогодні.

Поки Д'Арсі вкладає сотні тисяч фунтів у пошуки нафти, десь у паралельному всесвіті неписьменний хлопець з іранського села намагається підніматися сходинками військової кар'єри. Прізвище хлопця Реза Пехлеві, і він ще не здогадується, що згодом його називатимуть Царем царів, Тінню Всемогутнього й Намісником Бога. 

В 14 років Пехлеві зараховують до Перської козачої бригади – найбоєздатнішого підрозділу шахської армії, яким командував полковник із Санкт-Петербурга Всеволод Ляхов. 1919-го Реза дослужився до посади командира бригади, якою після більшовицького перевороту в Росії опікуються англійці. Вони бояться втратити Персію в разі змови Тегерана з Москвою. 

Знайти нафту – пів справи, наразі потрібно її захистити. Англійці готують операцію "Спадкоємець" для того, щоб замінити тодішнього правителя країни Ахмад-шаха на зручнішого для себе. Їхній вибір нарешті зупиняється на Пехлеві. 

У лютому 1921-го разом зі своєю бригадою він вступає в Тегеран. У новому уряді стає спочатку військовим міністром, потім прем'єром, а 1925-го парламент позбавив влади Ахмад-шаха і проголосив новим шахом Пехлеві. 

Він твердою рукою "європеїзує" патріархальну Персію, яку 1935-го перейменував на Іран. За допомогою британських фахівців прокладає шосе, залізниці, будує летовища і нові житлові квартали в містах. 

"Він забороняє носити іранський одяг. Усі зобов'язані ходити в європейській сукні! Він забороняє іранські головні убори. Усі зобов'язані носити тільки європейські капелюхи. Забороняє носити чадру. Поліція на вулицях здирає чадру з переляканих жінок. 

Проти цього протестують віряни в мечетях Мешхеда. Він посилає артилерію, яка руйнує мечеті, знищуючи бунтівників. Він наказує перевести кочівників на осілий спосіб життя. Кочівники бунтують. Він велить отруїти колодязі, прирікаючи бунтівників на голодну смерть. 

Ліберали боязко протестують у газетах. Він закриває газети, лібералів саджає до в'язниці. Деяких із них наказує замурувати живцем у вежах", – описує історію династії Пехлеві польський репортер і письменник Ришард Капусцінський.

Аскетизм у новому шаху дивно поєднується зі спрагою збагачення. За спогадами сучасників, Реза-шах спав на підлозі у своєму палаці, постійно ходив у однострої та їв із солдатами з одного казана. При цьому за час правління він стає найбільшим феодалом країни. Йому належить зо 3 тисячі сіл і 250 тисяч приписаних до них селян.

Англійці не в захваті, але дивляться на це з розумінням – хто без гріха. Однак незабаром з'ясовується, що з їхнім "сучим сином" у Тегерані трапилася справжня біда – той захопився Гітлером. Поступово німці починають витісняти англійців в Ірані. 

Після початку Другої світової останньою краплею стає відмова шаха дозволити союзникам використовувати Трансіранську залізницю, якою американці та англійці збираються постачати зброю і продовольство Сталіну. 

Усе закінчується тим, що в серпні 1941 року англійські та радянські війська окуповують Іран. Дивізії шаха капітулюють без опору. 

Англійці пропонують шаху зректися престолу на користь 22-річного сина – наслідного принца Мохаммеда Реза Пехлеві.

"Ми його поставили, ми ж його і скинули, – так Вінстон Черчилль підбив підсумки 16-ти років правління Реза-шаха.

16 вересня 1941 року. Худорлявий молодий чоловік у парадному генеральському мундирі з шаблею на боці читає текст присяги в залі парламенту в Тегерані.

На відміну від свого батька, Пехлеві-молодший не вирізняється ні войовничістю, ні твердістю характеру, ні високим зростом. Тому надає перевагу взуттю на підборах, а фотографам доводиться знімати його знизу, щоб додати величі його постаті. Згодом дослідники доби Пехлеві назвуть це "театром шаха", де все, окрім нафтодоларів і десятків тисяч жертв САВАК (його служби безпеки) – красиві декорації в східному стилі.

На початку свого правління розваги і спорт турбують Пехлеві більше, ніж політика. Він одружується, розлучається, знову одружується, грає у футбол, їздить на лижні курорти до Швейцарії, сам пілотує свій літак. Він обожнює з'являтися на публіці, тій її частині, яка ним захоплюється – молодий красень, прогресивний, здобув освіту в Європі.

Радянські та британські окупаційні війська залишили Іран 1946-го, зберігши важелі впливу. Союз залишив після себе партію "Туде", якою керували комуністи, випущені молодим шахом із в'язниць. Британці продовжували "доїти" країну – до 1948 року Велика Британія отримувала податками від Англо-іранської нафтової компанії більше, ніж сам Іран.

І тут на сцені з'являється Мохаммед Мосаддик, 1951-го обраний парламентом прем'єр-міністр Ірану. На тлі "тусовщика" шаха фігура масштабна. Один із двох іранців, названих журналом "Time" "Людиною року" (другим став аятола Хомейні 1979-го).

Інтелектуал Мосаддик, як і шах, навчався в Європі – в Британії та Швейцарії. Але на відміну від шаха, який вважав, що його правління назавжди, Мосаддик відчуває домінуючий серед іранців настрій – ненависть до англійців. І наважується на націоналізацію іранської нафти навесні 1951-го.

Захоплений натовп виносить Мосаддика на руках із будівлі парламенту. "Нафта – наша кров! Нафта – наша свобода!" – скандують іранці

У відповідь Захід починає економічну блокаду Ірану і бойкот іранської нафти. Країна опиняється на межі банкрутства – за втечу від імперій завжди доводиться платити. 

Мосаддик робить ставку на те, що США підтримають його – надсилає відчайдушні листи президенту Ейзенхауеру. У відповідь – тиша. Британії вдалося переконати свого заокеанського партнера в тому, що націоналізація нафти – перший крок Ірану до перемоги комуністів. Допустити такого Ейзенхауер не міг і ставку було зроблено – американці поставили на шаха. 

З усіх "сучих дітей" завжди треба обирати того, який найбільше здається "своїм" – вкотре вирішили у Вашингтоні.

Серед тисяч американців, які прибули влітку 1953-го до Ірану, був 37-річний Джеймс Локрідж, викладач історії. Непомітна зовнішність, ранні залисини, окуляри на пів обличчя. У фільмах так люблять зображати шпигунів. 

Локрідж і був шпигуном. Справжнє його ім'я – Керміт Рузвельт, співробітник ЦРУ. А прибув він у Тегеран для того, щоб організувати повалення прем'єр-міністра країни.

Це до біса символічно, що онук президента Теодора Рузвельта, який вперше вжив вислови "політика великого кийка" і "світовий поліцейський" щодо зовнішньої політики США, став організатором заколоту в Ірані в серпні 1953-го.

Після того як Черчилль і Ейзенхауер вирішили звалити "старого Моссі", як називали Мосаддика, Рузвельт розвинув у Ірані бурхливу діяльність. Операція ЦРУ розпочалася з потужної кампанії в іранських медіа та проплачених мітингів проти прем'єр-міністра Мосаддика. 

Американський журналіст і дослідник Стівен Кінцер описує подробиці цієї операції в книзі "All the shah's man". Більшість газет Тегерана публікували написані у Вашингтоні статті, де прем'єра представляли союзником комуністів. 

Люди Рузвельта від імені партії "Туде" розсилали релігійним лідерам Ірану провокаційні листи з погрозами розправи, якщо ті не підтримуватимуть Мосаддика. Водночас Керміт тисне на нерішучого шаха, щоб той відправив у відставку свого прем'єра і заарештував його. 

13 серпня Пехлеві підписує указ про відсторонення Мосаддика. Того намагаються заарештувати, але безуспішно. На вулиці виходять натовпи його прихильників. Шах, не дочекавшись розв'язки подій, за штурвалом свого літака з молодою дружиною тікає з країни – до Риму.

Французькі репортери Клер Брієр і П'єр Бланше в своїй книжці "Іран: революція на славу Бога" так описують подальші події: 

"Рузвельт дійшов висновку, що настав час рушити в наступ загони Хабахана Бінора на прізвисько Хабахан Тупоголовий, ватажка банди тегеранських люмпенів і фахівця з зур-хану – національної боротьби. Хабахан здатний мобілізувати триста – чотириста прихильників, готових бити, а якщо знадобиться, і відкрити стрілянину. Зрозуміло, за умови, що їх забезпечать зброєю.

Новий посол Сполучених Штатів Лой Хендерсон прямує до Банку Меллі і бере долари в пакетах, забиваючи ними свою машину. Як стверджують – чотириста тисяч доларів. Ці долари він обмінює на ріали.

19 серпня невеликі групки іранців (люди Тупоголового) вихоплюють банкноти і закликають: "Кричіть: "Хай живе шах!". Ті, що підхоплюють цей заклик, отримують по десять ріалів". 

Частина рузвельтівських "тітушок" трощать вітрини магазинів, б'ють перехожих і скандують: "Ми любимо Мосаддика і комунізм!". Інша група тієї ж масовки нібито захищає шаха. До обох груп приєднуються іранці, які не підозрюють щодо вистави. Все закінчується побоїщем із стріляниною та пожежами. Іранські газети, куплені американцями, звинувачують Мосаддика в нездатності навести порядок у країні. До столиці стягуються війська, підконтрольні шаху.

До вечора 19 серпня все було закінчено. На вулицях залишилися лежати сотні вбитих і поранених. Такою була ціна порятунку шахського престолу. 

Шах урочисто повертається до Ірану з добровільного римського вигнання. Його зустрічає натовп проплачених шанувальників. Мосаддика на три роки відправляють до в'язниці, його ім'я викреслюють з усіх підручників історії.

Починається період безроздільного правління Реза Пехлеві. До катастрофи залишається чверть століття.

Ідеально скроєний білий мундир з орденами, нашивками і золотими шнурами, шляхетна сивина, проникливий погляд батька нації – так виглядав парадний портрет останнього шахіншаха Ірану Мохаммеда Реза Пехлеві.

Усередині країни він вважав за краще переміщатися літаком або вертольотом – не лише з міркувань безпеки. З висоти пташиного польоту був не такий помітний контраст між злиденною, феодальною країною з корумпованою владою та амбіціями її монарха, який вирішив перетворити Іран на "східну Швейцарію".

Найкомфортніше шах почувався не на батьківщині, а у Вашингтоні та європейських столицях. Він знаходить там не лише інвестиції, а й те, чого йому найбільше бракує вдома – захоплення. Західні політики бачать у ньому силу, здатну захистити Іран від комуністів і від ісламських фундаменталістів.

Що з того, що Іран при ньому перетворюється на поліцейську державу, якою керувала служба внутрішньої безпеки (САВАК). Зрештою мистецтво "реальної політики" в тому й полягає, щоб відводити очі і затикати ніс, коли йдеться про своїх "сучих дітей".

"Той, хто потрапляв до рук цієї поліції, надовго (або назавжди) безслідно зникав. Зникав раптово, ніхто не знав, що з ним сталося, де його шукати, куди йти, де хоч щось дізнатися, кого благати про поблажливість. Можливо, його запроторили до в'язниці, але до котрої саме? Було 6 тисяч таких в'язниць. У них, як стверджувала опозиція, постійно утримували 100 тисяч політичних в'язнів. 

САВАК цензурувала пресу, книжки та кінофільми (саме служба безпеки заборонила ставити Шекспіра і Мольєра, оскільки в їхніх п'єсах критикуються пороки монархів).

У САВАКу було 60 тисяч агентів. Там, як вважають, було 3 мільйони інформаторів, які доносили з різних причин – заради грошей, щоб уціліти, щоб отримати роботу або просунутися службовими сходами", – так описує роботу служби безпеки за шаха Ришард Капусцінський у своїй книжці про епоху правління шаха.

Стурбований тим, щоб Пехлеві не повторив долю іншого "сучого сина" – нещодавно поваленого президента Куби Батісти, Джон Кеннеді радить шаху випустити пару в іранському суспільстві. Пехлеві дослухається. 1963-го в Ірані стартує те, що увійде в історію країни як "біла революція".

Ось шах відбирає у мечетей землі. Але незабаром вони опиняються у власності наближених Пехлеві – переважно з військової верхівки.

Ось шах проголошує загальне виборче право. Голосувати можуть усі, але тільки за прихильників шаха – заборону на опозиційну діяльність ніхто не скасовував.

Ось шах своїм указом поширює на всіх американських громадян у країні дипломатичну недоторканність, по суті, ставлячи їх вище за закон. Мулли обурюються, але будь-який протест жорстко придушують. 

Тоді країна вперше почула голос аятоли Хомейні. Він назвав "білу революцію" "чорною" і закликав іранців вийти на вулиці.

Поліція арештовує Хомейні. В 1963-му в Кумі, Тегерані, Тебрізі, Мешхеді, Ісфахані спалахують заворушення, що тривають пів року. Шах виводить на вулицю війська. Хомейні видворяють із країни.

Цей раунд відтермінованої катастрофи знову залишається за шахом. 

Сьогодні звучить кумедно, але своєю "золотою добою" Іран часів пізнього Пехлеві зобов'язаний Ізраїлю. 

Точніше не Ізраїлю, а Війні Судного дня 1973-го, внаслідок якої сталася найбільша в історії ХХ століття світова енергетична криза. Тоді всі члени Організації арабських країн – експортерів нафти відмовилися постачати "чорне золото" країнам, які підтримали Ізраїль у війні. Ціни на нафту протягом року підскочили в чотири рази.

23 грудня 1973 року шах оголошує про нові ціни на нафту. Іран, якому експорт цієї сировини до того приносив 5 мільярдів доларів річного доходу, тепер отримуватиме майже 20 мільярдів. І єдиним розпорядником цих скарбів є він – Мохаммед Реза Пехлеві.

Шах обіцяє перетворити занедбаний, наполовину неписьменний Іран на п'яту за економічною потужністю світову державу. 

Поки іранські студенти з масками на обличчях по всьому світу роздають листівки про шахську диктатуру і жертв САВАК, перед резиденцією шаха у швейцарському Санкт-Моріці шикується черга із західних політиків і бізнесменів. Вони хочуть отримати вигідні замовлення на будівництво нового модерністського проєкту – Великої Цивілізації Реза-шаха. 

Nothing personal, it's just business – нічого особистого, тільки бізнес. Права людини? Вони подумають про це завтра або післязавтра, а золотий дощ з нафтодоларів ллється вже сьогодні.

Замість того, щоб готувати кваліфіковані кадри в країні, шах вирішує, що безпечніше буде привозити фахівців з-за кордону. Приїжджий не бунтуватиме – він сумлінно виконає свою роботу, отримає гроші і поїде. Так в Ірані опинилися сотні тисяч фахівців з усього світу – домробітниці з Філіппін, водопровідники з Греції, електрики з Норвегії, військові зі Сполучених Штатів. 

За шаха знаходили своє щастя в Ірані й тисячі ізраїльтян. Вони розповідають свої історії в документальному фільмі "До революції" Дена Шадура і Барака Хейманна. Вони лише робили бізнес, зокрема продавали шаху ракетні системи і знамениті пістолети-кулемети Uzi. Багато з них зізнавалися, що знали про САВАК і про репресії в країні.

"Якщо ви запитаєте мене, чи це нас турбувало, чи це було темою щоденних розмов, відповідь "ні". Ми знали, в якій реальності живемо, але це не наша клята справа", – розповідає один із героїв стрічки, який в 1970-х керував групою ізраїльських будівельників в Ірані.

Одержимий ідеєю створити третю за потужністю армію в світі, шах закуповує новітнє озброєння. 

Очевидці згадують, як одного разу Пехлеві був у захваті від есмінця "Спрюенс": ціна одного корабля – 338 мільйонів доларів. Шах негайно замовив чотири таких есмінці. Вони прибули в порт Бендер-Аббас, але американським екіпажам довелося повернутися на батьківщину: Сполученим Штатам самим не вистачало моряків для обслуговування таких кораблів. Після падіння шахського режиму есмінці ще довго іржавіли біля причалів.

Є певна посмішка долі в тому, що ядерні об'єкти, на які в червні 2025-го летіли "Томагавки" з американських підводних човнів, багато в чому виросли зі співробітництва США та Ірану в ядерній сфері. 

Навесні 2005-го були оприлюднені секретні документи про плани адміністрації президента Джеральда Форда в 1970-х побудувати в Ірані атомну електростанцію і створити "повний збагачений ядерний цикл". Не збентежили американців і слова Пехлеві про те, що "Іран володітиме ядерною зброєю, без сумніву, швидше, ніж дехто думає".

1978 рік президент США Картер зустрів у шахському палаці в Тегерані. Він виголосив проникливу промову, яку закінчив словами: "Іран, завдяки чудовому керівництву шаха, є острівцем стабільності в одному з найбільш неспокійних районів світу". 

Рік по тому, 16 січня 1979-го шах назавжди залишив свій палац, щоб  вирушити на аеродром, звідки за штурвалом Boeing 727 покине "острівець стабільності", охоплений вогнем ісламської революції. Не отримавши притулку ані в США, ані в Британії, ані в інших західних країнах, які побоювалися "ескалації" з ісламським світом, ще за рік Пехлеві помре в Єгипті від лімфоми.

Американці так довго ставили на "свого сучого сина" в боротьбі з комуністичною загрозою в Ірані, що проґавили справжню загрозу від ісламістів-радикалів. 

А світ отримав черговий доказ проникливості Генрі Кіссінджера, який колись попереджав, що надмірне захоплення роллю "світового жандарма" призведе до того, що світ дізнається: бути ворогом Америки небезпечно, але стати другом Америки може виявитися фатально.