У серії книг "Історії українських митців" від Projector Publishing з’явилася друга книжка – про художника-графіка Ніла Хасевича (1905-1952), пропагандиста ОУН і УПА. Її авторка – Марчела Можина, українська шрифтова дизайнерка та дослідниця шрифтової візуальної культури. Перше видання у серії досліджує життя й творчий доробок художниці Олександри Екстер.
Що ми знаємо про Ніла Хасевича? А що з того насправді є міфом? На що варто поглянути майбутнім дослідникам і дослідницям життя й творчості митця? Розбирається літературна оглядачка УП.Культура Наталія Колегіна в огляді на книжку "Історії українських митців. Ніл Хасевич".
Ніл Хасевич як об’єкт дослідження, на відміну від попередньої героїні серії книжок про українських митців і мисткинь XX століття Олександри Екстер, є менш дослідженим у науково-популярних виданнях, адресованих широкій авдиторії. Тобто про Ніла Хасевича ми знаємо ще менше.
Ким був Ніл Хасевич? Вихідцем із села Дюксин на Рівненщині. Сином у небагатій сім’ї священника, представника сільської інтелігенції. Людиною з інвалідністю, яка попри фізичні обмеження власного тіла, брала участь у національно-визвольній боротьбі: його зброєю був різець, а інструментом боротьби – мистецька техніка деревориту, одна з найстаріших технік, своєрідна гравюра на дереві, яка стала ідеальним способом виготовлення пропагандистських листівок і "летючок" в УПА. Хасевич діяв під псевдо "Бей-Зот", "Левко", "Рибалка", "Джміль", "333" і "Старий".
Окрім низки статей в інтернеті та переліку наукових праць про художника, які не так легко наґуґлити й тим паче не знайти на полицях книгарень, з новіших є хіба що кілька видань довкола творчого доробку митця. Це альбом "Ніл Хасевич. Воїн. Митець. Легенда", який вийшов друком невеличким накладом у 1000 примірників у 2010-му у волинському видавництві "Терен" і зібрав близько 120 робіт художника: малюнків, дереворитів, екслібрисів, проєктів нагород УПА тощо.
Або ж упорядкований Богуславом Любівим альбом "Ніл Хасевич. 1905—1952", який вийшов у 2010 у видавничому дому «Панорама» накладом 1000 примірників. Дістати ці видання тепер – справа, фактично, нереальна.
Словом, Ніл Хасевич – недостатньо досліджений митець. А ще той, кому лише належить стати популярним на широкий загал.
З яких елементів складається пазл життя Ніла Хасевича? Як оцінити вклад митця не лише в український визвольний рух, а й у розвиток української графіки? У чому полягає специфіка мистецької мови Ніла Хасевича? Знайти відповіді на ці та інші питання взялася Марчела Можина – графічна дизайнерка і шрифторобка.
Зацікавлення Можиної постаттю Хасевича видно не лише на словах, а й на ділі, – на основі літерацій Ніла Хасевича для УПА вона створила шрифт "Воля" (Volja), який у 2023-му став ще одним церемоніальним шрифтом Збройних Сил України. А тепер ще й здійснила дослідження життя й творчості митця, перебравши різноманітні архіви матеріалів, вишукуючи згадки про Хасевича у спогадах його сучасників і сучасниць. Дослідниця також упорядкувала роботи графіка, які раніше були розпорошені між різними виданнями й архівами.
Авторка обрала цікавий формат для розповіді про Ніла Хасевича – історія вибудовується подібно до того, як розгортається пригодницька кіносага "Зоряні війни". Епізоди з життя художника постають перед нами не в хронологічній послідовності.
Так, першою стає історія занепаду українського визвольного руху на початку XX століття, у якому Хасевич брав активну участь. Та якщо у читача чи читачки буде бажання прочитати лінійну історію, то можна й так: епізоди мають власну нумерацію, і можна рухатися за логічним порядком. Однак будьте обачні: таким чином фокус історії, який пропонує авторка, може зміститися.
Не легендарною сагою єдиною – Можина створює й інші паралелі життя Хасевича з фільмами. Так, наприклад, коли студенти Варшавської академії мистецтв й учасники українського мистецького гуртка "Спокій" Ніл Хасевич і В’ячеслав Васьківський чимчикують на приватні уроки до старого дереворитника, то перед нами постає не епічна сага, а щось у дусі "Мрійників" італійського режисера Бертолуччі. Ці двоє – натхненні бунтарі свого часу, які готуються творити нову сторінку в історії мистецтва.
Марчела Можина зізнається, що збираючи до купи й упорядковуючи факти про Ніла Хасевича, усвідомила, що їй не вдасться скласти пазл життя митця цілком, а відтак, буде ще багато роботи для майбутніх дослідників і дослідниць.
Для того, щоб створити якнайповніший життєпис Хасевича, авторці довелося показати широкий політичний та соціокультурний контекст, у якому жив і працював графік. Так, скажімо, дізнаємося про те, як з’явився і функціонував гурток "Спокій", який об’єднав студентів Варшавської академії мистецтв (до 1932 року – Школи красних мистецтв), а серед них – багато незаможних, проте талановитих українців.
Можина пропонує коротку інформацію про однодумців Хасевича, його товаришів із близького ідейного кола – "немовби аперитив — така собі склянка мінеральної води чи келих сухого білого перед основною стравою".
А ми з’ясовуємо, що Петро Мегик після війни емігрував із дружиною до США, відкрив Українську мистецьку студію в Філадельфії, видавав журнал "Нотатки з мистецтва" і став керівником місцевого відділення ОМУА (Об’єднання Мистців Українців в Америці).
Інший товариш Хасевича Петро Андрусів переїхав до Філадельфії наприкінці 1940-х років, викладав в Українській мистецькій студії, редагував Мегиків журнал і став одним зі співзасновників й активних членів ОМУА.
Виникає логічне питання: а що було б із Нілом Хасевичем, якби він обрав еміграцію, а не зброю-різець в українській визвольній боротьбі? Імовірно, він міг багато чого встигнути, зробив би помітніший вклад у розвиток української графіки з-за кордону.
Натомість Хасевич, попри те, що був людиною з інвалідністю, доклався до інформаційної боротьби в УПА, очолив політико-пропагандистську ланку групи УПА-Північ. Там займався оформленням газет і "летючок", розробляв ескізи для бофонів (грошова одиниця УПА, скорочено від "бойовий фонд"), створював портрети лідерів ОУН і УПА, а ще доклався до антирадянської пропаганди, доки не загинув від рук радянських спецслужб, які викрили криївку митця на Рівненщині у 1951-му.
Авторка книжки "Історії українських митців. Ніл Хасевич" Марчела Можина переконана: там, де байдужий читач побачить сухий перелік, допитливий розум знайде скарб.
Коли дослідниця натрапляє на перелік імен людей, до чиїх особистих бібліотек Ніл Хасевич створює персональні екслібриси, дизайнерка вирішує з’ясувати, хто ці люди та який стосунок до митця мали. Так, Можина встановлює особи 21 власника й власниці екслібрисів, а заразом з’ясовує, якими різноманітними були соціальні зв’язки у Хасевича.
Ба більше – списки робіт часом є чи не єдиним свідченням про їхнє існування. Так, скажімо, гурток "Спокій" створював каталоги робіт його учасників до щорічних виставок. Можиній вдалося знайти лише декілька з них.
Авторка пише: "Малюнки Хасевича, якого називали ворогом як радянської України, так і комуністичного режиму Польщі, знищили, загубили та забули". То що із втраченого нам вдасться віднайти?
