Loqal – новинний агрегатор Loqal
Політика

Розстріли, облога сіл і шантаж рідними. Як проводили мобілізацію та карали ухилянтів понад сто років тому

Розстріли, облога сіл і шантаж рідними. Як проводили мобілізацію та карали ухилянтів понад сто років тому
Українська правда • 1 хв читання

Навесні 1920 року мешканці Феліціанівки, що на Вінниччині, так вперто пручались мобілізації, що їхнє село оточив військовий загін. Громаду, яка не віддавала армії УНР чоловіків, попередили востаннє: "Якщо завтра до 9:30 військовозобов'язані не з'являться на пункт збору, по селу відкриють вогонь".

У визначений день, 28 травня, по оточеній Феліціанівці здійснили кілька десятків пострілів. Військові вбили одну людину, вразивши цим у саме серце решту нонконформістів – увечері того ж дня на місце збору прийшли з півсотні "відказників".

Контекст та подробиці цієї примусової акції надає у своєму дослідженні науковець Роман Ляскович. Мобілізаційна кампанія проходила у кепських для УНР умовах. Штаб Симона Петлюри був розташований у Польщі, бійці УНР здійснили Перший зимовий похід ворожими тилами. Селяни отримали повістки в розпал весняних робіт. Небажання воювати за молоду державу пояснювали так: "Скінчив би шаровку (прополювання ґрунту – УП), та й прийшов би". 

Утім, справжні причини були глибшими за кореневу систему цукрового буряку, що його саджали землероби. Одна з них – втрата довіри до уряду Петлюри. "З розмов між чоловіками з'ясувалося, що ними керувала неприязнь до поляків, із якими влада УНР уклала союзницький договір", – посилається Роман Ляскович на архівні документи. 

Дослідник зазначає: відсутність компромісу між тогочасними ТЦК, які вдавались до правопорушень, та селянами, які мали "низьку політичну свідомість", "підштовхувала всіх до загибелі, про яку тоді ще ніхто не здогадувався". 

Попереду були колективізація й Голодомори. У 1932–1933 роках тільки на Вінниччині, за деякими оцінками, загинуло понад 500 тисяч людей – майже втричі більше, ніж за роки німецької окупації цього регіону в Другу світову. 

У боротьбі за незалежність новій Українській Республіці не вистачало не лише свідомих солдат, а й старшин та офіцерів, які б могли зорганізувати, вишколити рекрутів, запалити їх ідеологічно. Математик з Полтавщини Хома Рябокінь, який пішов добровольцем під синьо-жовті стяги, згадував в еміграції: "У нас не було армії. Навіть не було добре озброєних людей. Те, що ми мали, то було сире, не підготовано до захисту держави, а готувати не було часу й змоги". 

Чин українських військових Рябокінь називав справжнім дивом: "Як ми могли з такими мізерними силами підняти з трьохсотрічного сну таку велику націю і примусити увесь світ заговорити про неї?".

Спираючись на дослідження Романа Лясковича, історика Юрія Юзича та журналіста Романа Коваля, на спомини гетьмана Павла Скоропадського, учасників визвольних змагань і архіви преси, "Українська правда" розповідає, якою була мобілізація та як боролися з дезертирами й ухилянтами в 1918–1920 роках.

Київ, вулиця Михайлівська, нині не існуючий готель "Ялта" – туди на початку 1918 року звали охочих вступити в новий полк. Рекрутингове бюро працювало без вихідних із третьої дня до шостої вечора. У відозві 34-річного Петра Болбочана, яку отримали редакції газет, йшлося: "Завдання наше збудувати військову частину на підвалинах розумної дисципліни, по зразку армій західноєвропейських". 

Українські підрозділи розвивались у складних умовах Першої світової. Австрійці дозволили галичанам мати в імператорському війську "свій" легіон січових стрільців лише на 2500 бійців. А на землях колишньої підросійської України, де проголосили УНР, погоду робили німці. 

"Навіщо вам армія? – казав генерал Вільгельм Ґренер у Києві Павлу Скоропадському, коли той став гетьманом. – Ми перебуваємо тут. Нічого такого, що суперечило б вашому урядові всередині країни, ми не дозволимо (насправді дозволять – УП), а стосовно ваших північних кордонів можете бути цілком спокойні: ми не допустимо більшовиків (спойлер: допустять – УП). Створіть собі невеличкий загін на дві тисячі чоловік для підтримання порядку в Києві та для охорони вас особисто".

Рятуючись від адміністративних утисків, політичних інтриг, офіцери на кшталт Болбочана трималися подалі від Києва як центру неприйняття потрібних їм рішень. У важких походах, у боях за кордони вони набували досвід, яким ділились із добровольцями. 

Серед охочих воювати був неповнолітній Зенон Стефанів із Коломийщини – майбутній історик війська, підхорунжий Галицької армії. 17-річним він із другом Осипом Петруком вирушив з Галичини "на Велику Україну". Кілька днів червня 1918-го хлопці блукали Києвом у пошуках наддніпрянських січових стрільців, яких, як з'ясувалось, роззброїли за нової гетьманської влади й за вказівками німців. 

Як згадував Стефанів, столиця дивувала організаційним безладом. Тож із купкою "січовиків" юнак вирушив у Слов'янськ, у розпорядження "запорожців" Болбочана, де пройшов свій перший вишкіл.

Новоприбувших муштрував ройовий на псевдо "Обух". "Був то ще австрійський капрал мирної служби, – згадував Зенон. – Людина дуже добра, але, може, занадто по-австрійськи розуміюча дисципліну. Дав нам такої "школи", що піт з нас струмком ллявся, та й ще приговорював: "Ти один з другим, рекруте, думаєш, що то школа або що? То є військо!".

"Усі старшини і козаки в Запорізькій дивізії були добровольцями, – писав у мемуарах Стефанів. – Щомісяця кожний діставав платню: рядовик 150 карбованців, старшини, певно, більше. У дійсності це військо було наємне, з чим мені трудно було погодитися, бо ж своїй державі треба було служити не за гроші".

Дивіться також: Повернення України. УП показує оцифровані в США столітні фотоархіви легіону Українських січових стрільців

Наприкінці 1918 року українців призовного віку стрепенуло повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. "Окрилені думкою про знищення існуючого ладу й отримання поміщицької землі, селянство щиро вболівало за новий уряд, а Симона Петлюру вважали за "рятівника від панів", – пояснює дослідник Роман Ляскович.

До різних підрозділів й отаманських загонів, які пішли зі зброєю проти Скоропадського, долучалися добровольці. На бік повстанців переходили цілі військові формування, які ще вчора були вірні гетьману. Разом із тим для тогочасних диванних воїнів, які лише на словах підтримували новий, лівий уряд, настали скрутні часи. 

У листопаді 1918-го, в розпал боїв за столицю, Директорія УНР видала кілька наказів. Зокрема, про "тимчасову мобілізацію", під яку, пише Роман Ляскович, підпадали чоловіки від 20 до 35 років та старшини до 43 років.

На виконання директиви дали дві доби від моменту її отримання. На кожному з пунктів збору у визначених повітах чекали на 6–8 тисяч військовозобов'язаних. "У випадку непокори тих, хто підлягав мобілізації, доправляли силою, – ділиться Ляскович. – Траплялося, що їх розстрілювали на місці".

Попри суворі заходи, стартову призовну кампанію Директорії можна назвати напівпримусовою. У військовозобов'язаних був шанс залишитися вдома. Наприклад, у Подільській губернії у сільських громадах дозволяли визначитися, кого саме посилати у військо – у розрахунку "два чоловіки на сто душ".

Невдовзі Директорія оголосила загальну мобілізацію. Почали створювати призовні комісії для солдатів і старшин певного віку з досвідом військової служби.

"Командири нашвидкуруч доукомплектовували хлопцями полки і надсилали їх у бій, а 30–35-річних направляли в охоронні загони, – пише Роман Ляскович. – Тим, хто вчасно не з'явився на призовні пункти, давали другий шанс. Осіб, що проігнорували і це звернення, арештовували та віддавали військово-польовому суду".

"Певна частка призовників, отримавши повістки, могли дістати відтермінування, – продовжує він. – Але прибути на призовні пункти були зобов'язані всі, навіть ті, хто свого часу отримав так звані "білі білети". 

Студентів не молодше 20 років примусово направляли на військову службу. За сімейними обставинами від виконання військового обов'язку звільняли лише за "скрутного становища", але це не торкалося старшин і лікарів". 

За висновками Романа Лясковича, кількісно мобілізаційні заходи на початку повстання були для Директорії в цілому успішними. Особливо на Київщині, де станом на 5 грудня 1918 року прийшло більше ніж 58 тисяч рекрутів. 21 тисяча з них потрапили в армію УНР, понад 6 тисяч залишились у резерві, а решта проходила службу на місцях.

"До нашого полку на заклик Директорії УНР і особисто Симона Петлюри прийшли необізнані з військовою справою студенти і середньошкольники, – згадував в еміграції хорунжий армії УНР Іван Піддубний. – То був зворушливий факт. Їх набралась досить велика група, і з них організували окрему студентську сотню".

Командири Харківського Слобідського Коша, до якого пристав Піддубний, на початку 1919 року отримали тисячі рекрутів. Але, за його спогадами, кошу не вистачало досвідчених офіцерів, які б впоралися з такою кількістю новобранців.

Багато хто з примусово мобілізованих користувалися відсутністю дисципліни: отримували харчі, новий одяг і, "не маючи від команди коша наказу на вправи, тихенько зникали".

Випадки дезертирства заради наживи не були рідкістю. На Галичині траплялось, що у пункти збору на заклик влади Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) приходили новобранці, які, отримавши зброю та провіант, утікали. А за деякий час з'являлись до мобпунктів, щоб поживитися знов.

Про те, як боролися з утікачами, розповідає Роман Ляскович. Одним із методів, до якого вдавалися на територіях, підконтрольних Директорії, було "покарання родичів".

"Доводилося формувати спеціальні загони для вилову дезертирів, – пише дослідник. – Якщо ж утікачів не знаходили, але мали їхні особисті дані, то уповноважені структури забирали на певний час у їхніх батьків господарський інвентар. Каральні загони впливали на психіку молодого вояка, адже здебільшого дезертири переховувалися вдома і, почувши про конфіскацію всього домашнього майна, поверталися до війська. 

"Метод "покарання родичів" застосовувався також і в разі відсутності бажання вояка вступати до лав армії. Звісно, набраний таким чином контингент не був стійким на полі бою й часто залишав позиції", – додає Ляскович.

Невдовзі після повалення уряду Скоропадського ентузіазм добровольців послабшав. Всім мобілізованим не вистачало одягу, харчів і зброї в підрозділах.

"Я з цікавістю дивився на перших отсих українських вояків, які, правда, були ще в російських одностроях, але з тризубами на кашкетах та говорили по-українськи", – згадував побачене на Донбасі юний боєць Зенон Стефанів.

Більшовики пішли в наступ 1919 року, швидко окуповували Лівобережжя. Хтось тікав з армії УНР, опановував мистецтво ухилянства. Інші переходили на бік "червоних" чи навіть "білих" або ховались від повісток, незалежно від їхньої політичної забарвленості. Треті вперто продовжували боротися за незалежність.

"Чому сталося в той час таке масове дезертирство? – розмірковував хорунжий Іван Піддубний після поразки Української революції. – Ми, молоді старшини, пояснювали його так: більшовицька пропаганда з її демагогічниими обіцянками досягла на той час найдальших куточків країни, і вона паралізувала волю рядової української людини до боротьби "за свою хату" – державу. 

Мобілізований селянин говорив, якщо не голосно, то сам до себе: "Більшовики скидають царських міністрів, панів-поміщиків, капіталістів та інших буржуїв з їхніх місць, а мене з мужика не скинуть". Тим більший вплив ця пропаганда мала, тому що ось недалечко за Білгородом вони вже стукають в українське вікно. Маси втомлених і розлючених війною не могли не прислухатися до явно демагогічного гасла більшовицької партії про ліквідацію будь-яких держав, що саме їх існування породжує війни".

Коли у квітні 1918 року в звільненому Олександрівську, нині – Запоріжжя, Українські січові стрільці браталися з військовими Великої України, контраст між ними вражав очевидців. Бійці зі Східної Галичини були краще вишколені, екіпіровані й більш політично підкуті, бо зростали у вільнішому середовищі підавстрійської України. 

Але якими б зарядженими не були на боротьбу "січовики", поміж чоловіків Східної Галичини було чимало відказників. Втому місцевих від Першої світової, від її руйнівних наслідків підживлювала польська та більшовицька пропаганда.

Проблеми, з якими зіткнулася влада ЗУНР, формуючи власне військо, були схожими на петлюрівські. Як зазначає Роман Ляскович, посилаючись на звіт коменданта містечка Болехів на Франківщині, дезертирували не тільки з передової, а й під час транспортування до пунктів комплектування: з 1450 рекрутів, що їх зареєстрували у місці збору, до Стрия довезли лише 370.

На втікачів, які ігнорували повістки, полювала жандармерія. Невдовзі влада ЗУНР заборонила військовозобов'язаним виїжджати за кордон.

"Усередині квітня 1919 року готувалася нова мобілізаційна кампанія, – пише Ляскович. – У кожній громаді вибиралися "мужі довір'я", які добре знали населення свого села і разом із громадськими комісарами зобов'язувалися доправити чоловіків до призовної комісії".

У пошуках патріотів влада проводила в повітах мітинги із закликами допомогти війську. 

"Так сталося, що до лав ГА (Галицької армії – УП) здебільшого потрапляли сільські хлопці, у той час, як містяни намагалися різними способами уникнути військової служби. Це стосувалося і старшин, які, повернувшись із Першої світової, сиділи в кав'ярнях, грали в карти", – посилається на архіви Ляскович.

Влада ЗУНР видавала закони, директиви та інструкції для поповнення війська. Одна з тих, що наводить Роман Ляскович, адресована у травні 1919-го комендантами карних експедицій "в ціли стягнення всіх збігців і обовязаних до військової служби".

"Командант мусить мати все на увазі, що карна експедиція іде проти нашого населення, яке поносить великі тягарі війни, – зазначається у першому пункті документу. – Караєть ся населенє за те, що воно хоче ті тягарі облегшити собі в той спосіб, що хлопці дезертирують, або ухиляють ся від війська, а тимчасом звалують свій тягар на тих, які вірно служать Вітчині і бють ся за всіх. 

Карну експедицію виконує ся отже в імя тих героїв, що борють ся на фронті і в імя тих сіл, які не прикривають у себе збігів – отже в імя справедливости".

Каральним службам пропонували чіткий алгоритм дій. Перед перемовинами село мали оточити жовніри. Комендант із патрулем йшов до місцевого комісара, давав йому наказ зібрати протягом години громаду. 

Комендант мав спілкуватися з місцевими з "найбільшою повагою та рішучостю". Селянам давали шанс самим видати всіх дезертирів й ухилянтів. "На зборах не може бути допущена дискусія". Якщо ті, за ким прийшли, зійдуться без опору – патруль разом із ними "відходить зі співом зі села". 

Якщо село починає чинити опір зі зброєю або "ціпами, косами чи камінєм", по ньому відкривають вогонь, а потім накладають контрибуцію. Якщо громадяни продовжують чинити силовий опір, не віддають чоловіків, місцевість навколо спалюють, продовжуючи стріляти по селу. Одного з бунтівників чи дезертирів публічно розстрілюють.

"По скінченю експедиції зібрати селян і промовити до них в патриотичним дусі та висказати переконанє укр. властий, що село поправить ся і не стягне на себе другий раз такоє ганьби", – йдеться в останньому, тринадцятому пункті.

З ретроспективної точку зору поразка Української революції була неминучою, але в моменті були ті, хто до останнього вірив у щасливий результат. 

1919 року кореспондент Associated Press, який побував в Україні під час відступу військ Директорії УНР, пояснював західному світу: "Зараз важливо зрозуміти, що в Україні справді існує національний рух, і що цей рух з невеликою допомогою, визнанням союзників, моральною підтримкою мужньо продовжить боротьбу проти московських загарбників".

Наприкінці 1920-го інший репортер Томас Стюарт Райан розсилав американським газетам телеграми зі своїми враженнями від України. Хоч селяни не мали "гострої політичної свідомості" та "підозріло ставилися до Петлюри", для них в цілому була прийнятна ідея українського руху – "свобода від Росії та земля для людей, які її обробляють".

На відміну від преси й політиків, які апелювали до селянства як до "пасивної більшості", військові УНР виставляли рахунок освіченій меншості в Україні та стороннім спостерігачам на Заході. 

"Лише пізніше, на власному досвіді я мав змогу оцінити ступінь оцієї нашої трагедії, – писав в еміграції Хома Рябокінь. – Для того, щоб мати власну армію, а не іграшку для юнаків чи юрбу розбишак, треба мати свій власний національно вихований, твердий і дисциплінований старшинський і підстаршинський корпус".

"Для мене було ясно, що без сторонньої і при тому значної допомоги наша боротьба не мала шансів на успіх, – продовжував він. – Думалось, що оскільки комунізм-більшовизм – явище не льокальне, то небезпеку його розуміють західні держави й подадуть руку борцям проти нього. На жаль, так не сталося".

Прощання з надіями на незалежну Україну було болісним. Про цю травму сотник армії УНР Борис Монкевич розповів в еміграції. 

"Серце стискалося із жалю, що всі величезні будинки, ці могутні заводи, цей краєвид треба залишати ворогам, – писав він про відступ 1919 року з теперішнього Дніпра. – Це ж усе наше, це ж найбільше українська земля, рясно впоєна кров'ю і засіяна кістками прадідів наших. Та чи вернемось ми коли знову, щоб привітати тебе, наш славний Катеринослав?

Якесь передчуття нам показувало, що більш ніколи в цій війні ми туди не вернемося, що ніколи не замає (замайорить – УП) над дорогим містом наш жовто-блакитний прапор. Що ніколи козацькі коні не нап'ються тут Дніпрової води".