Прапор Вірменії. / © Associated Press
Після десятиліть лояльності Вірменія дедалі голосніше дистанціюється від Росії — свого колишнього безальтернативного союзника на Південному Кавказі. Тепер Єреван не просить, а вимагає: підтримки не буде — не буде й альянсу.
Колись вірний партнер, Вірменія більше не приховує розчарування. Замість підтримки в критичні моменти — мовчання та бездіяльність. Коли у 2021–2022 роках Азербайджан атакував територію Вірменії, а у 2023-му — взяв під контроль Нагірний Карабах, Москва залишилася осторонь. Російські миротворці не втрутилися, а керівництво ОДКБ проігнорувало заклики до дій.
У Єревані це розцінили як зраду. Прем’єр Нікол Пашинян поступово відсторонив Вірменію від усіх ініціатив ОДКБ і натякнув на можливий повний вихід. В уряді прямо заявляють: членство в ОДКБ більше не на часі, а сама організація — не здатна гарантувати безпеку.
Натомість Вірменія прискорено реалізує нову стратегію — відхід від залежності від Москви та курс на диверсифікацію союзників. Єреван прагне зближення з ЄС, США та навіть із Туреччиною, з якою десятиліттями не мав дипломатичних відносин.
Єреванський діалог, міжнародний форум з безпеки, що пройшов у травні, яскраво демонструє новий напрямок. Там були представники США, ЄС, Франції, Індії, Ірану, Британії — і жодного з Росії. Вірменія більше не ховається в тіні Кремля.
Оточення Пашиняна пішло ще далі: в окремих заявах представники його партії прямо звинуватили Москву у спробах дестабілізувати вірменську демократію. Один із політиків навіть з іронією заявив, що “єдина перевага союзу з Росією — це відсутність спільного кордону”.
Росія більше не діє тонко. Вплив, який раніше просувався через дипломатію та економічну інтеграцію, нині перетворився на пряму інформаційну кампанію — суміш пропаганди, тіньового фінансування та спроб політичного втручання.
За даними російського видання “Ведомости”, Кремль доручив Сергію Кирієнку, першому заступнику керівника адміністрації президента РФ, сформувати механізм відновлення російського впливу в Єревані до парламентських виборів 2026 року. Йдеться не про офіційні візити — а про Telegram-мережі, проросійських блогерів і кулуарні зустрічі.
У самій Росії визнають, що вірменський проросійський табір ослаблений до межі зникнення. Окрім дискредитованих екс-президентів Роберта Кочаряна та Сержа Саргсяна, які асоціюються з корупцією й авторитаризмом, у Москви просто немає політичних агентів у Вірменії.
Кирієнку доручено відновити цей ресурс — через “інформаційну роботу”, фактично — пропаганду. Кремль формує нову групу “альтернативних” політиків, яких готує в Москві для потенційного виведення на політичну сцену Єревана.
Але формула радянських обіцянок більше не працює. Молодь у Вірменії шукає не повернення до минулого, а можливості для освіти та кар’єри в Європі, зокрема у сфері IT та інновацій. Візи до Франції важать більше, ніж будь-які гасла про “братерську дружбу”.
Єреван, натомість, будує нову реальність. Переговори про мирну угоду з Азербайджаном наближаються до фіналу. Це може відкрити закриті з 1990-х кордони з Туреччиною та перетворити Вірменію на логістичний вузол між Каспієм і Чорним морем.
Водночас Вірменія активно розширює партнерство із Заходом. Вона прийняла цивільну прикордонну місію ЄС, демонстративно відкинувши подібну ініціативу Кремля. Торішня угода про виведення російських прикордонників з міжнародного аеропорту “Звартноц” і стратегічних ділянок кордону із Азербайджаном стала ще одним знаком відходу Єревана від військово-політичної залежності від Росії.
ЄС і США дедалі частіше згадують Вірменію як союзника. Європейські інвестиції, нові формати співпраці з НАТО та розширення стратегічного діалогу зі США стали рушіями змін. У квітні 2024 року стартував новий формат двосторонньої взаємодії з Вашингтоном — із фокусом на безпековій реформі та демократичній трансформації.
У новому геополітичному контексті Вірменія робить чіткий вибір. Це вибір не просто між Москвою та Брюсселем. Це розрив із імперською моделлю безпеки на користь партнерств, де суверенітет не продається в обмін на порожні гарантії.
