Результат другого раунду переговорів між Україною і Росією, що відбувся 2 червня, у Стамбулі, не можна назвати нульовим: було досягнуто домовленості про обмін тяжкопораненими й військовополоненими у віці до 25 років, а також про репатріацію шести тисяч тіл загиблих солдатів з кожного боку. Безумовно, це позитивний крок. Щодо перспектив укладення перемир'я, то шеф Кремля вустами своїх переговорників вкотре продемонстрував свою агресивну сутність.
Основні вимоги Кремля для укладення перемир'я – визнання захоплених територій російськими, відмова України від вступу до НАТО, прийняття позаблокового і без'ядерного статусу, «денацифікація і демілітаризація», визнання російської мови офіційною – усе це Україна давно відкинула як неприйнятний ультиматум, який загрожує суверенітету й національній безпеці країни.
Упевнений, що Путін і Ко свідомо блефували. Немає сумнівів, що під виглядом «переговорів» вони ведуть брудну гру, намагаючись виграти час, необхідний для підготовки до ще масштабніших військових дій. Західні розвідки попереджають про наступ російських військ влітку.
Але абсолютно ясно й інше: замість пошуку компромісів з агресором світ повинен діяти більш цілеспрямовано й рішуче. Західним діячам, таким як президент Трамп, потрібно зрозуміти: розпалювач війни Путін не зупиниться сам, і не тільки тому, що в нього відмовили моральні гальма – це так, але це лише частина картини. Уся побудована ним система влаштована так, що будь-який крок назад – від війни до миру – неминуче призведе до втрати влади. А він вчепився в неї зубами.
За останні три роки Росія майже повністю перейшла на рейки військової економіки. Швидко зупинити цей механізм не вийде, тому що до нього залучена велика частина населення. Якщо не буде військових замовлень, де працюватимуть мільйони громадян? Як влада забезпечуватиме їм звичний рівень доходів? А якщо Путін порушить негласну домовленість з народом – «підтримка війни в обмін на доходи від неї» – рейтинг диктатора швидко піде вниз.
Жодні вмовляння від Трампа і найжорсткіші економічні санкції не змусять Путіна здатися. Трамп – старий чоловік з ознаками неадекватного мислення. Кремлівський пахан явно насміхається з нього, і кінця цьому наразі не видно. Щодо обмежувальних заходів, Росія вже давно до них адаптувалася. За три роки війни проти України доходи російського бюджету скоротилися зовсім незначно. Економічних причин для швидкого припинення військових дій немає.
Тим більше, що припинення війни, яка триває, загрожує особисто Путіну, він ризикує потрапити на лаву підсудних й отримати заслужене покарання за злочини проти людства. Звичайно, йому цього не хочеться. Було б наївно розраховувати на інше. Ця ница людина сама себе загнала в кут.
Щоб реально змусити кремлівську банду припинити військову агресію, потрібен цілий комплекс заходів. І перший висновок, який мали б зробити всі, хто прагне довгострокового миру в Європі, – Росія повинна зазнати військової поразки. Це не просто стратегічний хід, а єдині двері до миру, які Путін не хоче відчиняти. Його режим живиться відчуттям непереможності, і зламати цю ілюзію – означає зламати владу цього негідника.
Останніми роками багато західних політиків і військових не раз наголошували: підтримка України сучасним озброєнням – це не тільки допомога державі, яка потрапила в біду, а й підтримка свободи проти тиранії. Здається, уже всі розуміють: українська армія повинна отримати не просто зброю, а можливості для швидкого, масштабного й рішучого контрнаступу – далекобійні ракети, сучасну авіацію, потужну ППО і бронетехніку. Зняти всі обмеження на застосування озброєння, навіть якщо удари завдаватимуть по території агресора – ось що означає перетворити військову допомогу на інструмент перемоги. Це не ескалація, а викорінення зла.
Чи готовий до цього Захід? Поки що – не зовсім. Деякі зрушення в цьому напрямку є, особливо з приходом до влади Фрідріха Мерца в Німеччині. Але загалом ситуація, як і раніше, сумна: сучасне озброєння ЗСУ отримують вкрай недостатньо, особливо засоби ППО. Захід допомагає Україні розвивати військову промисловість, але діє так, ніби в запасі є багато років. А часу, щоб зламати віроломні плани агресора, залишилося вкрай мало.
Мушу зазначити: США і провідні європейські країни зробили багато, щоб Росія не отримала швидкої перемоги над Україною. Проблема в тому, що вони не дають Україні стільки сучасної зброї, щоб вона могла не тільки зупинити загарбника, а й вибити його зі своєї території. Така «стратегія» у випадку з путінською Росією не спрацює.
Але й перемога на полі бою – лише частина загального стратегічного плану. Економічне задушення Росії – другий стовп, на якому повинна триматися рішучість світу. Путін продовжує фінансувати війну нафтогазовими грошима й хитрими обхідними схемами, що послаблюють петлю санкцій. Ембарго на російську нафту й газ, жорсткий контроль за обхідними шляхами через Китай, Індію, ОАЕ – це не просто заходи, а справжня економічна битва, у якій кожен крок послаблює агресора.
Як заявляв ще понад рік тому тодішній британський прем'єр Ріші Сунак, без тиску на економіку Москви війна триватиме нескінченно. «Ми повинні бути сміливішими в ударах по російській військовій економіці... і сміливішими у вилученні сотень мільярдів заморожених російських активів», – писав він у статті для Reuters.
Це було сказано, повторю, більш як рік тому. В умовах запеклої війни, коли щодня гинуть й отримують поранення сотні людей, цей термін – величезний. А чи сильно змінився підхід Заходу в посиленні санкцій? Чи багато зі заморожених коштів використано для закупівлі сучасної зброї й ППО для України? Практично нічого, окрім відсотків з російських внесків...
Звичайно, Україна не може надто голосно скаржитися на брак допомоги з боку Заходу – є ризик звинувачень у невдячності. Але факт залишається фактом: у «рішучих» заявах багатьох західних політиків є помітна частка лицемірства. Українські журналісти могли б більш цілеспрямовано висвітлювати цю тему в міжнародних ЗМІ.
Ще один важливий крок до зупинки агресії Путіна – делегітимізація його режиму. Поки він залишається «президентом» в очах міжнародної спільноти, він черпає силу й моральний ресурс. Потрібно визнати Росію під його керівництвом державою – спонсором тероризму. Міжнародні ордери на арешт Путіна і його оточення повинні стати реальністю, а інформаційна війна – зброєю, що руйнує міфи «русского мира» й «боротьби з нацизмом», які Путін наполегливо намагається нав'язати світу. Істина має стати найпотужнішим союзником проти пропаганди і брехні, що ллється з путінської Росії.
Заходу й Україні слід навчитися відрізняти голоси ворогів від голосів своїх прихильників. У сьогоднішній Росії хоч рідко, але все ж лунають голоси протесту, деякі журналісти й IT-партизани ризикують усім заради правди – це не просто внутрішній рух, а перша тріщина у фасаді Мордору. Підтримка цього опору – один із ключів до системного припинення війни. Це означає не звинувачувати всіх росіян у «колективній провині» (це робитимуть після закінчення війни), а чітко розділяти: є вбивця Путін, смердючий путінський режим і його прихильники, але є й російські громадяни, над якими нависли кийки і дула автоматів силовиків. Допомога у вигляді безпечних каналів зв'язку, VPN, матеріальної підтримки для тих, хто готовий боротися зсередини, створює ту тліючу іскру, яка може перетворитися на вогонь змін.
Розумію, що цей заклик може не знайти широкої підтримки. На жаль, через жахливі злочини російських солдатів ненависть українців поширюється на все, що пов'язано з Росією. І все ж скажу: щоб перемогти такого злісного й підлого ворога, як Путін і Ко, потрібно створювати умови, щоб опір всередині Росії не згасав, щоб російське суспільство й еліти зрозуміли, що війна – це їхня помилка і їхня поразка. Без внутрішнього тиску в самій Росії, особливо в національних республіках, агресія Москви триватиме.
І ось я підійшов до найважливішого елемента в боротьбі за мир у Європі – відмови від страху «ескалації». Захід довго жив у тіні ядерного шантажу Путіна і його напівп'яного помічника Мєдвєдєва. Але страх – головний корм для агресора. Публічне позначення «червоних ліній» щодо застосування ядерної зброї має означати негайну і жорстку відповідь. У цьому питанні має звучати ясність, а не двозначність і сумніви.
Парадокс нинішньої ситуації в тому, що при зниженні надій на захист з боку США провідні європейські країни повинні подбати передусім не про свою оборону, а про зміцнення обороноздатності балтійських країн, Польщі й Молдови. Новий виток агресії Путіна, якщо його не зупинити в Україні, почнеться саме на цих територіях. Так війна може прийти і в Євросоюз...
Уся ця стратегія – не просто набір заходів, це боротьба зі системою, яка живить війну. Путін діє цинічно не тільки через божевілля, а тому що це працює: його жорстокість зміцнює вертикаль влади, придушує опір, плутає ворогів і мобілізує лояльність усередині країни. Його стратегія – максимальна вигода при мінімальній чесності, гра на нервах і страхах світу.
Зупинити Путіна можна тільки силою – військовою, економічною, політичною й ідеологічною. Причому всі заходи мають бути задіяні в комплексі. Компроміси і «мирні переговори», що враховують «інтереси Росії», – лише відтермінування нескінченної бійні.
