"У перші місяці, коли я бачила когось у військовій формі, мені хотілося підійти і спитати: "А ви не знаєте, де мій папа?".
Маргарита втратила батька на війні у сімнадцять. Зараз їй 20, і вона все ще шукає шлях, як прийняти те, що тата немає.
Маргарита – одна з жінок з родин військовослужбовців/виць і волонтерок, які зустрілися на програмі "СяяТИ: 2.0". Учасниці – різні в своєму життєвому досвіді, але всіх їх об’єднує втрата. А ще вони в один голос кажуть, що часто сам на сам лишаються зі своїм болем.
Програма допомагає учасницям у пошуку нових сенсів після втрати, створює можливість не залишатися у горі наодинці, а також — нагадати про важливість піклування про себе.
Жінки розповіли "УП. Життя", що допомагає їм жити далі та чому підтримка насправді важлива.
До садиби Сцибор-Мархоцького, що в Отрокові на Хмельниччині, Оля приїхала зі своїм другом Михайлом – певно, найввічливішою собакою хаскі. Михайло втомився від їзди в машині, тож з радістю бігає по зеленій траві перед садибою. Утім, за якийсь час Оля кличе його до себе, і він спокійно лягає в колі жінок, уважно всіх слухає, співчуває.
– Звідки у вас це диво, – розпитую захоплено Олю про її собаку.
Дівчина з теплою усмішкою відповідає:
– Коли Вовчик запропонував жити разом, я відповіла – тільки якщо заведемо пса. Я з дитинства хотіла собаку, але батьки були проти. Вовчик, почувши про хаскі, навіть тиждень не згадував про переїзд, – сміється Оля й продовжує: – Наближався його день народження, я подарувала йому квитки в Іспанію. А у відповідь почула: "Починай шукати собаку". Значить, усе серйозно.
Чоловік Олі – Володимир Єжова, один із розробників української гри S.T.A.L.K.E.R. Із повномасштабним вторгненням пішов добровольцем, був командиром аеророзвідки в роті "УВО" у складі Окремої президентської бригади ім. Б. Хмельницького.
Про те, що буде велика війна, чоловік знав завжди. Він готувався до неї – був у повному екіпіруванні, і ще 23 лютого забрав з пошти шолом...
– А 24-го все почалося… Пішов одразу. Найбільше я хвилювалася, як же він там зможе спати. Вовчик… ну дуже любив поспати. А там? Я не вірила, що з ним може статися щось гірше, – з болем у голосі каже Оля.
Володимир Єжов загинув у грудні 2022 року під Бахмутом.
– Вовчик як командир ішов першим, підірвався на міні. Його побратим Женя мені подзвонив. Я одразу відчула, що щось страшне, бо Женя мовчав у слухавку. А потім сказав, що Вовчика відкинуло метрів на 10… Загинув одразу, – пригадує Оля.
За ці кілька років у дівчини багато чого сталося в житті. Та найважливіше, наголошує Оля, вона постійно спирається на те, як коханий вірив у неї. На всі 1000% вірив.
– Я була досить невпевнена в собі, але Вовчик настільки в мене вірив, що цим навчив і мене вірити в себе. З ним я змогла розпочати власний бізнес із озеленення…
Оля пригадує своє перше велике замовлення на платформі "Кабанчик" – величезна альпійська гірка. Вона сумнівалася, чи брати, бо сама б не дала їй раду – потрібен був помічник. Дівчина пригадує його слова: "Це буде точно краще, ніж будь-хто інший це зробить. Я тобі допоможу".
Володимир Єжов взяв вихідний, і вони за день розвантажили куб землі, поклали агроволокно, висадили рослини… На обід було всього хвилин 15, щоб перекусити бутербродами.
– Я була щаслива… Ця його підтримка! І зараз, за що б я не взялася, постійно думаю: Вова би мною пишався. Коли ніхто не чує, я розмовляю з ним, інколи відсилаю в наш чат якісь мемчики – він би їх точно зацінив.
Розповідаючи про коханого, дівчина ніби вирівнюється, зʼявляється тепла усмішка.
– Я пам’ятаю, що Вовчик був все і для всіх. Він для себе майже нічого не лишав, але тим, що робив, наповнювався сам. Насамперед був найкращим татом для своїх синів. Вони в нас стабільно були на вихідних, а він – у них серед тижня. Ще на початку наших стосунків, Вовчик запитав мене, чи поїду я на море з ним і його дітьми – їм тоді було щось п’ять і майже два роки. Я не змогла. А він сам поїхав на відпочинок із малявками…
З початку повномасштабного вторгнення Оля допомагала в громадській організації, згодом перереєстровану у фонд "Взаємодопомога". Та після смерті коханого не змогла там бути. Поїхала майже одразу після похорону як волонтерка в підрозділ Володимира Єжова, повезли їм машину. Скільки себе пригадує – цілодобово була десь зайнята. Могла забути навіть поїсти. І в такому режимі – майже дев’ять місяців.
– А потім я… вирубилася в метро. Знепритомніла. Пізніше я звернулася до лікаря – тотальне виснаження, – стиха пригадує Оля. – Мої сусіди вигулювали Михайла, а я десять днів лежала в ліжку. Довго ще лікувалася на антидепресантах.
Поступово Оля відновлювалася фізично, допомагала де могла. Вона не відмовляла, коли її запрошували прийти на зустрічі з військовими чи ветеранами із собакою – Михайло "працював" як собака-терапевт.
Якось Оля заїхала в лікарню відвідати пораненого товариша. Один раз, другий. І в чергову зустріч він сказав:
– Я тут домовився, щоб ти в лікарні проходила практику…
Дівчина здивувалася – як, навіщо, чому не спитав? А він махнув рукою, мовляв, облиш – тобі ж тут подобається.
Так дівчина опинилася в лікарні спочатку як практикантка-соціальна працівниця, а згодом їй запропонували роботу.
Оля нині навчається в магістратурі в КНУ імені Тараса Шевченка, в грудні планується захист диплома.
– Якщо захищу, – сміється дівчина, – зможу працювати з хлопцями. Мене цікавить саме тема ампутації. Не можу пояснити чому. Не знаю. Я навчалася в фахівця, як працювати з людьми з ампутаціями, з фантомними відчуттями…. Постійно про це шукаю інформацію. З деякими хлопцями важче, з деякими легше, але вони всі дуже класні. Якщо навіть ми лиш поговоримо, поп'ємо кави, це вже добре. Пораненим важко йти на контакт. Та коли з ними спілкуєшся на рівних, а не через призму їхньої травми, хлопці відчувають себе більш наснаженими.
А за якусь хвилину Оля обережно додає, що в такому спілкуванні з пораненими і такими жінками, як вона сама, відшукує і свій сенс життя:
– У такі взаємодії я почуваюся корисною. Я прожила втрату, і хлопці втрачають побратимів, частину себе. Дізнавшись мою історію, вони ставляться до мене вже по-інакшому, як до рівної. Допомагаючи пораненим відбудувати свої опори, я відбудовую свої.
…Жовтий клубочок переходить з рук у руки – у кого з учасниць він опиняється, та й розповідає коротко про себе. Усі згадують своїх загиблих близьких – хтось сина, хтось чоловіка, хтось батька... Дехто не стримує сліз. Поруч жінки обережно пропонують свої обійми, щоб розділити біль. І так ніби це вже не клубочок ниток звʼязує їх в одне коло, а їхня щира підтримка й розуміння болю втрати.
Помічаю в колі високу вродливу дівчину, що мені схожу на персонажку зі скандинавських казок. У неї – яскраво-синє волосся. Її звати Маргарита Махно. Вона – дочка загиблого військового Павла Махно. Їй 20 років, нині проживає в Дніпрі, дистанційно навчається на перекладачку в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля.
Пізніше прошу Маргариту розповісти більше про себе й тата. На питання про батька дівчина ніби наповнюється енергією, якою щедро ділиться. Хоча в очах – багато-багато суму.
– Мені пощастило, що в мене був саме мій папа, – плаче Маргарита. – Він був дуже добрий. Він міг мені заплести косички чи приготувати вечерю, водив на танці, навчив плавати – у нас недалеко від дому було озеро… Я знала, що завжди можу прийти до батька і про щось спитати. Він багато читав...
Дівчина вважає, що більше схожа на нього, ніж на маму.
– Мама в мене активна. А ми з папою могли мовчки дивитися серіал і чистити картоплю для вечері. І цього було достатньо.
Маргарита ділиться, що в підлітковому віці в неї не було друзів. Та її другом завжди був тато.
– Навіть тоді, коли я мала депресивний епізод, було видно, що йому це не подобається, бо він не знав, що із цим робити, але завжди-завжди приймав мене. І це мені було надзвичайно цінно. А коли він загинув, мені стало дуже пусто.
Павла Махна ще під час АТО викликали по повістці, і він рік служив у ЗСУ. Дочці тоді було близько 10 років. Тоді батько Маргарити повернувся додому...
Удруге його викликали 23 лютого 2022 року. Пішов одразу. У родини з ним ще до 17 квітня тримався звʼязок, а потім обірвався… Через тиждень дружині видали довідку, що Павло Махно – зниклий безвісти.
Мама Маргарити намагалася дізнатися про долю чоловіка. Відшукали його побратима Андрія. Від нього стало відомо, що міна прилетіла в окоп, на батька наклали турнікет й евакуювали в Ізюм Харківської області. Далі інформація губилася. Лиш потім, доклавши титанічних зусиль у пошуку бодай якоїсь інформації, дружина зʼясувала, що майже рік Павло пролежав в морзі Ізюму.
– Причому під своїм ім’ям та прізвищем. І ні поліція, ні частина не дізналися… По факту ми самі його знайшли, – важким голосом ділиться Маргарита. – Йому було 54 роки, може, серце не витримало...
Дівчина пригадує телефонний дзвінок тата 9 березня на її 17-річчя:
– Він сказав, що мене любить, що він радий, що я в нього є. І дуже просив, щоб я повеселилася з друзями… Це востаннє, коли він привітав мене з днем народження.
Дочка пригадує, яким важким був той рік, коли про тата нічого не знала. Десь через пів року вона змирилася з думкою, що його немає в живих. Але все одно була якась надія:
– У перші місяці, коли я бачила когось у військовій формі, мені хотілося підійти і спитати: "А ви не знаєте, де мій папа?". Ми з мамою сподівалися, може, він в якійсь лікарні, втратив пам’ять… Десь бачила його силует – а раптом це він… Найважче було зрозуміти, що його в мене вже немає.
Маргарита відверто каже, що сьогодні потребує супроводу психіатра, що їй ставлять діагноз рекурентний депресивний розлад. Це означає, що в неї депресивні епізоди регулярно повторюються. І, можливо, зараз це той час, коли їй знову слід звернутися до фахівця. Дівчина зітхає:
– Але я так втомилася лікуватися. Я просто хочу, щоб якогось ранку прокинулася – і все вже добре.
На програмі "СяяТИ: 2.0" Маргарита – одна з неговірких. Коли ж інші учасниці дізнаються про дівчину більше, висловлюють їй свій захват. Кілька років поспіль Маргарита присвячувала себе виховництву дітей загиблих військових. Двічі вивозила групу із 30 дітей до Лондона, де була майже всім для них – і виховницею, і перекладачкою.
– З ними були цікаво, мені хотілося більше дізнаватися про них. Навіть коли я сама не знала, що їм сказати, я була поруч. І намагалася підтримати в них те хороше, що в них є.
Їй важко говорити про втрату, хіба що тільки з близькими. Вона і досі шукає шляхи, як прийняти, що тата більше немає, чим наповнити порожнечу в її житті. Поки що знайшла тільки таке собі пояснення, і мабуть, це хотіла б передати іншим дітям, які в схожій ситуації:
– Найважче в дитинстві мені було усвідомити, що в житті є цикл, і ми всі його пройдемо, і колись помремо. Зараз я це розумію. А ще папа не хотів, щоб його жаліли, якби з ним щось трапилося і він не міг би сам про себе подбати. Я знаю, що він загинув як воїн, у бою. І це гідна смерть. Смерть від хвороби, звісно, не є гіршою. Але він віддав цю жертву, і це дуже цінно – і для мене особисто, й для нього.
Дівчина хвильку мовчить, а потім додає, що ми живемо в Україні. І якщо ми робимо вибір жити в Україні, то маємо зрозуміти, що так чи інакше варто боротися за неї:
– Батьки, чоловіки, ідучи на війну, скоріш за все розуміють, що з ними може статися. І якщо вони віднайшли оцю сміливість все-таки стати на захист – це дуже цінно. І ця думка мене заспокоїла. Мені дуже сумно, але я справді ціную, що мій тато зробив цей вибір.
Під час програми "СяяТИ" учасниці мали змогу попрацювати з тілом і уявою, побувати на музикотерапії та створити власну симфонію "СяяТИ". А ще відправитися у похід Хмельниччиною та дізнатися трохи історії про місце, в якому перебували, малювати та ліпити з глини.
З жінками працювала і випускниця першої програми "СяяТИ" фотографка Вікторія (ім’я її та її чоловіка змінено за проханням – авт.). Тоді Вікторія була одна з тих, хто чекав з полону свого чоловіка. Довгих 11 місяців. Як сама розповідає, трималася за ці кілька букв, що видала Росія – "жив". Але не було ані відео-, ані фотодоказів.
Просто змушена була вірити. А 25 травня 2025 року в третій хвилі у форматі тисяча на тисячу її чоловік Андрій повернувся додому.
Вікторія бачить учасниць гарними жінками, вишуканими, осяйними – і прагне через фотографію це показати і їм.
– Додати більше впевненості, – каже Вікторія.
Вона прокидається о 5-й ранку, щоб зловити в об’єктив світанковий туман і росу на листі для дружини, яка чекає з полону, чи дочки, що шукає будь-яку звістку про безвісти зниклого батька. Або ж в останніх променях сонця фотографує маму загиблого сина-військового.
У голосі Вікторії – багато терпіння. Каже, що якраз цього бракувало, коли сама чекала. Жінка розповідає, коли ще чоловік перебував у статусі безвісти зниклого, відчай був настільки сильний, що в якийсь момент змирилася з тим, що він… загинув. І найкраще, що могла зробити для нього, це гідно його поховати. А для цього потрібно було відшукати тіло.
– Але тіла немає. І командир каже, що не готовий покласти роту солдат, щоб забрати мертвого. Я розуміла його, але саму не полишала думка про гідне поховання. І коли я вже була готова на якісь відчайдушні кроки, прийшла інформація, що він у полоні, – розповідає Вікторія.
– Інформація була не точна, з помилками в прізвищі, але це була надія.
Вона спочатку боялася, чи не взялися за неї шахраї, тож "затислася", як нерв.
Пригадує, як рік тому відвідала артерапевтичний захід, що організовували ГО "Бути" спільно з художниками, й там намалювала картину, де навпроти сонця два силуети – чоловіка та жінки.
– Я не хотіла забирати картину додому. Боялася, щоб у якийсь день мені не прийшла похоронка, й потім не сказали: "Ось він тепер житиме в твоїй картині".
Але якраз на тому заході Вікторія познайомилася з Оленою Цигіпою – дружиною цивільного полоненого з Нової Каховки Сергія Цигіпи. Саме вона радила Вікторії, де можна шукати інформацію, з чого починати, поділилася купою контактів.
– Для мене знайомство з Оленою стало доленосним. Не тільки контактами й інформацією, а й тією фантастичною підтримкою, яку може надати тільки жінка жінці. І коли ми потім зустрілися з Оленою на програмі "СяяТИ", ми пів ночі говорили-говорили про все на світі. І було дуже затишно від цього….
Вікторія ділиться, що їй, коли вона чекала, було важливо відвідувати акції видимості безвісти зниклих, "щоб бути серед своїх, щоб почути шлях тих, хто вже прожив цей досвід".
Коли Вікторія дізналася, що Андрій у полоні, вона писала купу листів у різні колонії. Жодного листа чоловік не отримав. Але своїми діями вона показувала: що його шукають, що близькі не втомилися за нього боротися.
Перший зв’язок з ним відбувся лиш коли його обміняли й він опинився на Чернігівщині.
– Мене набрала його сестра, бо він не пам’ятав мій номер телефону. Він і сестри номер телефону забув, а набрав той, який сестра лишила в особистому кабінеті безвісти зниклих родичів. І мабуть, я рекомендувала б тим, хто чекає звістки, триматися старих номерів телефонів. Тому що є шанс, що ваш близький може в когось попросити телефон, і набрати хоча б на хвилину, щоб сказати, що живий і де перебуває. Коли Андрій зміг набрати мене, то перше, що сказав: "Дорога Вікторіє, я в Україні".
Нині жінка працює із ветеранами. Та наголошує, що це лише "робота", бо якщо може допомогти людині, для цього їй не потрібна посада.
– Я ж не пройшла цей шлях сама. Зі мною поруч завжди хтось був.
Вікторія розповідає, що в неї в руках завжди горіла робота, ніколи не зупинялася. Яким же було її здивування, коли на програмі "СяяТИ" її "носили, як на перині".
– Про мене ніколи ніхто не дбав – я все сама. А тут стільки турботи. Мені кажуть: зупинись, побудь із собою, побудь у моменті. Це може бути хвилина або десять хвилин, але подаруй їх собі, просто прийми, насолодись ним. І я стала більше до себе прислухатися.
Уперше, коли Вікторія зустрілася з Андрієм, він приїхав до неї, як згадує жінка, хворий, але з великим букетом квітів. Це були рожеві троянди.
– Андрій давно будував плани одружитися офіційно: "Будь ласка, знайди парні вишиванки". Для нього парні вишиванки – як точка відліку. Тож тепер я всіх дівчат розпитую, де ви купували вишиванку, – сміється Вікторія, а потім додає: – Але спочатку Андрію потрібна реабілітація...
– Унікальність "СяяТИ" в тому, що це програма від жінок для жінок і про жінок, – коментує голова організації ГО "Бути" Крістіна Бут.
"СяяТИ" побудована за восьмикроковою норвезькою програмою по роботі з втратою для дорослих, підлітків і дітей (Університетська клініка Акергсус, Норвегія).
Її перший блок – у режимі онлайн учасниці знайомляться, діляться спогадами про тих, кого втратили. На цьому етапі відбуваються важливі розмови про те, як горе впливає на тіло, думки, емоції та почуття.
Друга частина "СяяТИ" – це вже зустріч наживо.
– І це завжди про сестринство, турботу та чутливість, – наголошує Крістіна. – Цьогоріч проєкт "СяяТИ: 2.0" об'єднав жінок трьох поколінь: матерів, дружин і доньок загиблих і зниклих безвісти героїв. Так, дружини мали змогу подякувати матерям за синів. А старші учасниці - дізнатися, як доньки, попри свій юний вік, змінюють країну на краще і підтримують інших у втраті.
Хоч програма і була насичена, але такі миті створюють спільноту, переконана Крістіна Бут й додає:
– Бути у колі тих, хто, на жаль, дуже добре розуміє твій біль, – означає бути поміченими і почутими. Говорити відверто, знаючи, що тебе не засудять чи не будуть жаліти, – це безцінно.
Програма "СяяТИ" проходить щорічно, анонс нового набору шукайте на інстаграм-сторінці організації.
Та вже скоро відкриється набір на іншу програму допомоги жінкам у втраті "ВідчуваТИ: стійкість і самопідтримка", що орієнтована на роботу з тілом.
Також команда "Бути" надає індивідуальну психологічну підтримку - для цього залиште запит у формі.
Ірина Виртосу, спеціально для УП.Життя
Ця стаття підготовлена в межах проєкту "СяяТИ: 2:0", який реалізується завдяки підтримці Уряду Королівства Нідерландів у межах проєкту "Жінки. Мир. Безпека: місцеві потреби – місцеві рішення", який втілює Український Жіночий Фонд.
