Ідея, висловлена на Банковій у першій половині серпня, – відкрити кордон для частини повнолітніх громадян – не затихла на етапі оприлюднення, як дехто вважав, а дійшла до певного логічного завершення. Кабінет міністрів не без проблем і непорозумінь все ж виписав відповідну постанову, яка відтепер дозволяє молодим українцям, які перебувають на військовому обліку, виїжджати з України законним шляхом.
За чутками, які тут же поширилися в соцмережах, на західному кордоні України мало не вишикувалися черги з громадян відповідної вікової категорії. Тож можна точно сказати, кому саме ідея Зеленського, оформлена постановою Кабміну, пішла на користь. Але розгляньмо це питання ширше.
Після того, як російська армія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України, після оголошення українською владою воєнного стану і загальної мобілізації – кордони держави закрилися для всіх повнолітніх громадян України, які перебували на військовому обліку. При цьому частина з них опинилася у цікавому становищі. Ідеться про тих, хто мав статус «призовник» і вік від 18 до 25 років.
З одного боку, призовників у нас не мобілізовують, тобто потрапити на війну їм не загрожувало. З іншого – виїзд за кордон теж був закритий. Був (і є) ще третій бік – це чутки про зниження мобілізаційного віку, бо ж початково нижня планка мобілізації була визначена на 27-річному показнику, а потім її знизили до 25 років. Хто міг дати гарантію, що не станеться подальших зрушень у цьому напрямку? До того ж західні партнери нібито саме цього й вимагали від України – розпочати мобілізацію вже у 18 років.
Внаслідок усього цього ми побачили, як матері почали вивозити з України своїх 17-річних синів, аби вони не потрапили під цю сучасну «залізну завісу» з перспективою мобілізації, чи то через вісім років, чи то значно раніше (бо після всього сказаного владою на початку 2022 року їй навряд чи хтось всерйоз вірить, хоч і – такий от парадокс – збирається за неї голосувати).
Утім, 18-річним до моменту мобілізації все ж цілих сім років – вважатимемо, що змін у мобілізаційному віці вже не буде. Зовсім інша справа – ті громадяни, яким зараз майже 22 роки. Повномасштабна війна триває уже 3,5 роки і може протривати ще стільки ж. А це означає, що згадані в попередньому реченні українці цілком реально можуть потрапити на фронт.
Тож ліберальною зміною у виїзних нормах радше скористається багато молодих українців, як би це не виглядало цинічно і непатріотично. Тобто Україна від цього рішення уже програє – хоча українці, принаймні частина українського суспільства, звісно, виграє.
Взагалі, незниження мобілізаційного порогу до 20 чи 18 років неофіційно пояснювалося тим, що покоління 18-25 – це майбутнє нашої держави, йому її будувати після війни. Але – війна, як бачимо, досі триває. І коли вона закінчиться (а ще – як саме закінчиться), достеменно невідомо нікому. Мабуть, навіть Владіміру Путіну, який єдиний суто теоретично може зупинити її хоч уже. Тож зараз на порядку денному в нас не майбутнє держави, а її сьогодення, її виживання. Погодьтеся, якось тупо планувати майбутнє Запоріжжя, Херсона чи Краматорська, якщо завтра чи через місяць вони можуть бути захоплені чи зруйновані росіянами.
І при цьому в Україні мобілізують 55-59-річних чоловіків, але не чіпають 21-24-річних. Чи ж треба говорити про те, яка категорія із цих двох має менше проблем зі здоров’ям, менше зав’язана в економічне життя держави (тобто чия мобілізація менше вдарить по вітчизняній економіці)?
Проте маємо те, що маємо. 58-річного чоловіка з купою хронічних хвороб бусифікують, 21-річний молодий і повний сил чоловік спокійно виїжджає з України. І навряд чи повернеться назад. Звісно, залишаться за кордоном не всі молоді українці, які зараз отримали можливість покинути територію воюючої держави, але те, що частина точно не планує повертатися додому, очевидно.
Тож, дивлячись на ситуацію з практичного погляду, Україна так чи інакше втратить це покоління. Чи на східних теренах у війні, чи на західних кордонах. Ну, і кому така ситуація є вигідною? І взагалі – у чому тут вигода держави й суспільства загалом?
Усі ці питання залишаються без відповіді. Що тільки посилює підозру, яка з’явилася відразу після першої заяви Зеленського про можливість виїзду «громадян 18-22» за кордон. Підозру, яку можна окреслити двома фразами – або це спроба позагравати з тими, хто становив основу «протесту з картонками», або це спроба принаймні витіснити їх за кордон, щоб у майбутньому ні на протестах, ні на виборах їх (з їхніми, очевидно, антизеленими поглядами) просто не було.
І тут хочеться згадати цитату з вірша українського дисидента Анатолія Лупиноса: «Чекає бій. Все інше буде... після. Життя триває. Точиться війна». Здається, дехто вже почав забувати про це. Чи забагато думає про наступні вибори. До яких ще треба дожити – не їм конкретно, вони якраз доживуть, але країні. Без країни вибори просто не буде де проводити. В еміграції ніхто нікого не обирає, а якщо й обирає – то чужу, а не свою владу.
