На кінофестивалі у Карлових Варах представили новий фільм, який має всі шанси стати міжнародним хітом. "Дівія" – це бездіалоговий фільм про українську природу, яка кричить від ран російського вторгнення. Це красиве кіно, за яким стоять роки роботи та особиста небайдужість.
Тисячомістна зала, де вібулася прем'єра фільму, була заповнена вщент. "Цей фільм – результат трирічної роботи нашої команди... Ми знімали "Дівію" під час повномасштабної війни. Завдяки всім, хто захищає Україну, стрічка побачила світ. Дякую їм за мужність і можливість створювати кіно навіть у темні часи. Фільм присвячую кінематографістам, які загинули, обороняючи землю. Вони – частина нашої пам’яті, культури і правди. Вони не забуті. Слава Україні", – такими словами режисер та військовослужбовець Дмитро Грешко звернувся зі сцени до глядачів у Карлових Варах.
Разом з Дмитром Грешком на червоний хідник кінофестивалю вийшла майже вся міжнародна команда, що працювала над фільмом: продюсерка Поліна Герман, продюсер Гліб Лукʼянець, копродюсер Річард Валк, режисер монтажу Олександер Легостаєв, виконавчі продюсери Тася Пугач та Ден Френк, саунддизайнер Михайло Закутський та адміністратор проєкту Антон Касьян. Деякі були у футболках з написом "У нас немає планети "Б".
Грешко завжди приділяв увагу проблемам довкілля та захоплювався українськими краєвидами. "Дівія" – наймасштабніший фільм у його карʼєрі. Показуючи екопарки, деокуповані території та Каховську ГЕС, він пропонує світовому глядачеві емоційне підключення не через слова, а через відчуття. Посеред роботи над постпродакшеном Дмитро долучився до Збройних Сил України.
Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська подивилася фільм та розповідає, як Грешку вдалося створити такий красномовний й емоційний фільм без жодного слова.
Писати про "Дівію" хочеться з перших кадрів фільму. На його початку зʼявляється логотип кінофестивалю в Карлових Варах – чеського курортного міста, яке робить особливий акцент на любові до довкілля. Далі – логотипи поважних міжнародних кінопродюсерів, як-от Польський інститут чи Нідерландський Кінофонд, а також українські кінокомпанії, які працюють попри війну і відсутність державного фінансування.
Втім, по-справжньому дух перехоплюють перші кадри історії: краєвид сонячного й безкрайнього українського поля, знятий з дрона, який підхоплює лагідна інструментальна симфонія. Свистіння дудки віддалено нагадує мотиви традиційної української пісні, і як тільки дрон бере все більші й різноманітніші види на широкі ландшафти – розумієш, що ти точно вдома. Нескінченна варіативність краєвидів карпатських гір, звивистих рік центральної України, морського узбережжя півдня та зелених степів сходу, та врешті — розмаїття диких тварин, які населяють країну, — емоційний катарсис "Дівія" успішно викликає вже на десятій хвилині.
І як тільки глядач закохується в красу й варіативність української флори і фауни, реальність з жорстокістю вривається у цей відеоряд. Прислухаючись до звуків, звірі з тривогою дивляться вдалину й утікають у ліс. Далі стається болюче контрастний перехід від дронової експозиції — дрон змінює свою функцію від закарбовування краси на термінове закарбовування горя. Дим над містами, випалені ліси та бідні олені, контужені прильотами. Так починається фільм "Дівія" — масштабне й експериментальне кінодослідження української природи.
Дмитро Грешко родом з Ужгорода, і це його четвертий повнометражний фільм. І хоча він не є екоактивістом, небайдужість до довкілля простежується поміж рядками його діяльності. Дмитро є співзасновником Карпатського гірського міжнародного кінофестивалю (CMIFF) у своєму рідному місті. А сам кінофестиваль присвячений темі гір, екології та туризму.
Та й минулі документальні фільми Дмитра випромінюють любов до мальовничого краєвиду — наприклад, його "Між небом і горами". І хоча темою цього документального фільму є абсурдистська реальність пандемії у закарпатському селі, де багатолюдні свята співіснують у безперервній роботі швидкої, Дмитро приділяє увагу не лише цьому. Візуально цей фільм запамʼятовується захопливими краєвидами, якими він, авжеж, пишається як місцевий.
Тож, для такої майже недоторканої документалістами теми, як українська природа, складно уявити режисера, який би мав краще візуальне бачення й особисту залученість. Як і більшість українських фільмів сьогодні, його проєкт почав зароджуватись ще до повномасштабної війни. У 2021-му році він розмірковував над фільмом, центральною темою якого був би вплив людини на природу. Втім, вторгнення переформулювало ідею фільму, увиразнивши антагоніста – абстрактна позиція "людство" змінюється на очевидного ворога, який вривається на українські землі.
Для свого нового фільму Грешко обирає дрони як провідний, добре знайомий йому інструмент. І вирушає на невідому йому раніше територію — прифронтовʼя на іншому кінці країни.
Охоплена географія та унікальність відзнятого матеріалу дійсно вражає. Грешко по-справжньому "полював" на ті кадри, які б показали трагедію становища природи. Тут — підірвана Каховська ГЕС, і Харківщина після звільнення, і відео з боїв, які йому надали військові. Все це він з командою зміг безшовно об'днати у трагічну пісню природи, при цьому не використовуючи жодного слова.
Хай читача не лякає відсутність слів, адже саме цим Грешко займає мудру режисерську позицію. Перш за все, відсутність територіального контексту чи пояснення подій стимулює не лише більший емоційний відгук, а й залишає безліч простору для мисленнєвого процесу. Дивишся на глибокі рани природи і замислюєшся над масштабом: випаленими лісами, огромом замінованих територій, та тваринами, що були вбиті снарядами і стресом. І врешті-решт — це безкомпромісний погляд на актуальний стан речей, який не посилюється додатковими режисерськими спекуляціями, а навпаки дає природі шанс висловитись за себе. І, як ми бачимо у фільмі, вона безперервно реве і стогне — і почути її можна лише в тиші.
Ця безслівна мова природи є також можливістю глибшого залучення іноземного глядача. Фільм є нагадуванням, що природа планети – спільна для всього людства. І проникнутись її болем може кожен.
Замість слів з глядачем фільм розмовляє монтажем, до мови якого справді легко звикнути. Поєднання кадрів працює з музикою у гармонійному тандемі. Деякі тематичні сцени — чи то тварини, що страждають, чи пробита снарядами земля, чи затоплена Херсонщина — у супроводі з високими драматичними нотами музики нагадують бій, що ескалює, а потім стихає, щоб перевести дух перед наступним. Власне, структурі фільму притаманна певна еліптичність — ці хвилі боїв природи й окупанта закінчуються новим боєм.
І втім, фільм був би надто песимістичним, якби Грешко прагнув показати лише трагедію — він також концентрується на відновленні і переродженні. "Дівія" розкриває феноменальну здатність природи народжувати нове, навіть там, де все здається мертвим. Це люди, які розміновують землю, рослинки, які проростають на полі, всіяному ракетними уламками, та тварини, які намагаються знайти куточок спокою. Це все дає певну надію на те, що в житті є щось сильніше за абсолютне зло, а саме людство точно слабше за могутність природи.
