Українські майстри хендмейду створюють роботи, які вражають різноманітністю ідей та досконалістю виконання. Це й прикраси, й посуд, і іграшки…
Сумська майстриня Наталія Пилипенко створює дивовижний світ персонажів, які дарують чимало позитивних емоцій. В інтерв’ю «ФАКТАМ» вона поділилась секретами своєї майстерності.
— За освітою я гуманітарій, випускниця Харківського університету культури, — розповідає Наталія Пилипенко. — Художньої школи не закінчувала. Вчилась сама й ліпити, й малювати. Я авторка скульптур із пап’є-маше. Створюю власний світ образів, де персонажі балансують між казкою та символізмом. Мене цікавлять теми пам’яті, забутих речей і доріг, краса, яка не кричить, а шепоче.
— Моя техніка авторська: спершу йде підмальовок й патина, яка створює відчуття часу, глибини. Лише потім я накладаю верхні шари фарб — не яскравих, а стриманих, з акцентом на відтінках і переходах. Завдяки цьому роботи мають ефект багатошаровості, ніби мої персонажі жили давно та дісталися нам з іншої епохи. Я не намагаюся зробити поверхню ідеально гладкою — навпаки, залишаю фактуру, тріщинки, нерівності, щоб вони «говорили». Це не прикрашання, а спосіб надати скульптурі правдивості, об’єму й характеру. Для мене пап’є-маше — не просто техніка, а шлях перетворення крихкого й тимчасового (аркуша паперу) на щось стійке, що може пережити час і зберегти сенси. «Ви працюєте з папером, але створюєте відчуття каменю, дерева, бронзи», — якось сказала мені одна людина. Я обрала пап’є-маше, бо цей матеріал нагадує мені про силу перетворення. Звичайний папір, крихкий та непомітний, у моїх руках стає міцною скульптурою, що може жити дуже довго.
— Цікаво, як народжуються ваші ідеї…
— Надихає те, що мене оточує і що спостерігаю. Це природа, речі, люди, література…
— Одна з них — «Білий Кролик», натхненний творчістю Льюїса Керрола. Цей кролик — не лише персонаж із казки, а провідник у невідоме. Він символізує несподівану дорогу, яка відкривається раптово та кличе за собою. В його образі є і легкість гри, і глибина таємниці. Це робота про те, як важливо мати сміливість ступити туди, де ще не був.
А ось ще одна робота — «Мандрівна Міль». Міль у моїй інтерпретації — мандрівниця пам’яті. Вона несе на своїх крилах старі історії, які колись мали значення. Це символ пошуку сенсу у забутих деталях, що оживають, коли на них падає світло. Зроблена вона була на початку війни, коли чимало наших співвітчизників вимушені були залишити свій дім. Вони вирушали в невідомість з однією валізою в руках. І несли з собою пам'ять, спогади, надію.
— Справжнє захоплення викликала у соцмережах ваша робота «Равлик, що несе дощ» (фото у заголовку)…
— Равлик не поспішає, бо знає один життєвий секрет: найважливіше завжди трапляється дорогою. Його парасолька тримає спогади, а сумочка — маленькі речі, що іншим здаються непотрібними, але для нього вони — справжні скарби. Парасоля виготовлена з тканини, на якій сліди лісу: відбитки папороті і листя дерев, яких уже не існує, але вони все ще ростуть у чиїйсь пам’яті. На ніжному полотні видно не тільки форми рослин, а й відлуння погоди: кожна пляма, патьоки фарби, наплив кольору — це відгомін дощу, що впав десь між словами та снами. Равлик знає про дощ більше, ніж хмари. Для нього кожна крапля — це небо, яке спустилося на землю. Коли інші тікають від зливи, він слухає, як вода розповідає давні історії. Він повільний лише зовні. Насправді Равлик завжди поспішає: він хоче встигнути зібрати промені сонця, які впали між травами, почути сміх коника чи підняти загублену пелюстку. Цей Равлик нагадує: не потрібно поспішати, щоб дістатися туди, куди справді треба. Він — про спокій, про цінність кожної миті й про красу шляху. Він тихий хранитель гармонії.
— Немало відгуків також отримав Цвіркун. Мабуть, у нього своя історія?
— У кожному домі є свій маленький охоронець — тихий співець Цвіркун. Він співає, коли ми сердимося, щоб нагадати: любов важливіша. Він стрекоче, коли ми втомлені, щоб ми не забули посміхнутися. Його голос — це музика дому, якої не почуєш у шумі міста.
Маленький, майже непомітний, він тримає найбільший скарб — тепло домашнього вогнища. Поки цвіркун співає, дім живе. Цвіркун ніколи не просить нічого на заміну. Лише співає.
— В яких країнах є поціновувачі вашої творчості?
— Вони є не лише в Україні, а й за кордоном — наприклад, у США та Ізраїлі. Це доводить, що мистецтво з пап’є-маше має універсальну мову, зрозумілу людям у будь-якій країні.
— Скільки часу йде на створення роботи? Що найскладніше?
— У середньому — кілька тижнів. Були й такі роботи, над якими я працювала 1−2 місяці. Я не художниця за освітою. Навчаюсь всього сама. Складно було все на початку. Сьогодні руки вже «навчені». Але один момент залишається завжди хвилюючим. Готову скульптуру треба розмалювати так, щоб вона «ожила».
— Творчість для мене — це спосіб дихати, коли навколо темрява. У час війни вона стала моїм захистом: створюючи образи, я будую власний світ, в якому є місце надії.
— Які відгуки на ваші роботи були найцікавішими?
— Одна людина побачила мою роботу й сказала: «Це ж про мене!». Або ще був такий відгук: «Коли я дивлюся на вашого Равлика, відчуваю таке ж тепло, як в дитинстві, коли відкривала мамину скриню з дивними речами». А один іноземець мені написав: «Я не знаю української мови, але, коли бачу вашу скульптуру, розумію все. Це мова серця, яка не потребує перекладу»… Чимало з моїх робіт стали для людей оберегами, символами пам’яті, підтримки та натхнення.
Раніше українська майстриня Катерина Кудрявцева розповіла «ФАКТАМ», як створює сумки з аплікаціями.
Фото з альбому Наталії Пилипенко
