Французький захисник "Олександрії" Тео Ндіка розповів іноземному виданню Eurosport.fr про свої виступи в країні, де йде війна.
– Як відбулося ваше підписання в Україні?
– Я приїхав у останнє зимове трансферне вікно. Спортивний директор і президент безпосередньо зв’язалися з моїм агентом. Ми провели чимало відеоконференцій під час переговорів. Вони мені детально пояснили ситуацію з війною, як це функціонує в країні...
– Ви не вагалися, враховуючи ситуацію?
– Я був у "Грассхопперс", у Швейцарії. У мене були проблеми з керівництвом "Цюриха". Шість місяців я не грав. Потрібно було знайти новий варіант. У мене були пропозиції, навіть щоб повернутися у Францію, у Лігу 2. Я хотів знову відчути смак гри у футбол. У Цюриху ігровий проєкт мені не дуже підходив, було багато прямолінійної, фізичної гри. А я, вихованець "Ліона", – це не той футбол, який приносив мені задоволення. З’явився клуб "Олександрія". Вони надіслали мені безліч відео своїх матчів. Я побачив, що це команда, яка грає в пас, виходить від своїх воріт, багато рухів. Я справді хотів спортивний проєкт, щоб розкріпоститися і знову знайти цю пристрасть до футболу. Бо я був трохи розчарований футболом. Потрібно було знайти спосіб знову полюбити гру.
– Потім, так, я все ж турбувався про контекст. Спершу моя родина, моя дівчина були дуже налякані, що я їду в Україну. Я знав гравців, які там виступали. Вони описали мені ситуацію, як це відбувається з війною, як виглядає повсякденне життя... Олександрія – зовсім маленьке місто, там особливо нічого немає. І від початку війни там ніколи нічого не відбувалося. Жодного бомбардування, жодної ракети, жодного дрона. Місто справді безпечне. Тож я сказав собі: чому б і ні.
– У переговорах ви просили гарантії на випадок, якщо щось станеться?
– Так, звичайно, ти питаєш гарантії. Ти підписуєшся, знаючи, куди йдеш. Але якщо завтра трапляється щось дуже серйозне і твоє життя під загрозою, ти можеш залишити країну. Але клуб уже не зобов’язаний тобі платити. Припустімо, в місті станеться бомбардування, я більше не відчуватиму себе у безпеці й доведеться повернутися до Франції заради мого блага – я можу це зробити. Я розриваю контракт, і на цьому все закінчується.
– Пам’ятаєте свій перший день в Україні?
– Ми поверталися зі зборів у Туреччині. Але в Україну не можна летіти літаком. Тому або через Молдову, або через Польщу. Ми зрештою прилетіли в Польщу, до Кракова. Потім автобусом до кордону. І там потрібно пройти митницю обох країн. Це займає величезну кількість часу, щоб в’їхати в Україну. Там ти залишаєшся мінімум на дві години. Ми витратили день, щоб дістатися до Олександрії. Приїхали ввечері, тому я особливо нічого не побачив.
Але я пам’ятаю, одразу пролунала сирена. Я запитав, що мені робити в таких випадках. Мені відповіли найприроднішим чином: "Ти нічого не робиш. Слухаєш сирени й продовжуєш жити". Але загалом те, що мені казали, виявилося правдою: у моєму місті справді нічого не відбувається. У цілому люди в Україні живуть нормально. Все відкрите. Наче живеш у Франції. Люди працюють, займаються своїми справами. Ми спокійно йдемо на тренування. Я живу так, ніби я у Швейцарії чи у Франції. Що відрізняється – це сирени, три-чотири рази на день, щоб попередити населення. Іноді доходить до восьми. Це для того, щоб попередити, що ракета чи дрон пролітає над твоєю головою.
Перший тиждень, коли я приїхав, це здавалося трохи дивним. Особливо вночі, коли чуєш, думаєш: "А! Це моя черга...". Але з часом звикаєш. У мене була можливість поїхати до Києва, де все складніше. Там часто відбуваються бомбардування. І бачиш зруйновані будівлі, підірвані машини. Я побачив реальність. У Telegram нам повідомляють про все, що відбувається в Україні, у прямому ефірі. Цілий день ти знаєш, що відбувається. Те, що ви бачите у Франції, трохи викривлене, бо жертви справді є щодня.
– За дев’ять місяців вашого перебування, вам страшно було хоч раз?
– Так, тільки один раз. Коли ми поїхали грати в Одесу, місто, яке піддавалося бомбардуванням, стратегічну точку для обох сторін. Мене попередили, що там бувають обстріли, і спочатку я не дуже хотів туди їхати. Але все ж поїхав. Десять годин автобусом з Олександрії. Ми під’їхали до готелю, я вийшов з автобуса і почув звук, якого ніколи в житті не чув. Насправді, російська ракета була запущена, щоб бомбити місто, і Україна відповіла. І вийшло ракета проти ракети в небі. Все вибухнуло. Удар був настільки сильним, що всі машини на землі почали сигналити, земля затремтіла...
Я був трохи в шоці. Мені знадобилося 30 хвилин, щоб усвідомити, що сталося. Потім ми пішли в бункер готелю. Потім усе заспокоїлося. Насправді, я не злякався, але був шокований тим, що побачив і почув. Я також пам’ятаю, як одного разу ми зупинилися на трасі під час поїздки. І відразу ж на заправці зупинилися чотири танки. Танки, які бачиш тільки у відеоіграх! Це було божевілля, з кулеметами. Такі речі нагадують, що ти перебуваєш у країні, де йде війна. Наприклад, також уперше, коли я сів у потяг, я бачив, як сідали солдати, які поверталися з фронту.
– У вас є товариші по команді, які залишили клуб, щоб воювати?
– Ні, але у багатьох українських гравців є родичі чи близькі друзі, які пішли на фронт, і яких вони не бачили вже два-три роки... У деяких батьків моїх партнерів по команді вже немає, бо вони пішли на війну й ніколи не повернулися – їх убили, вони зникли або були взяті в полон... Кілька людей з клубу втратили свій дім чи машину, бо їх підірвало...
– Як проходить матч чемпіонату?
– Ти граєш о 13, 15 і 18 годині... Слухай, не знаю, чи ти почуєш, але зараз тут сирена! Так от, для матчів треба розуміти, що є комендантська година, час якої залежить від міста. Тому ввечері грати не можна, з міркувань безпеки. На стадіонах максимум 2000 глядачів. Але в іншому все класично. З особливим протоколом: ми виходимо з прапором України на плечах. Потім звучить гімн України, далі музика в пам’ять про тих, хто на війні й хто загинув.
І потім завжди є солдат, який воював, повернувся тому, що втратив руку, ногу або більше не може воювати, який дає перший удар по м’ячу. І матч починається. Але якщо під час гри звучить сирена, матч зупиняється. Уболівальники ховаються у бункерах, а ми – у роздягальні. Іноді це триває годину, дві, три... І буває, що тривога звучить тричі за один матч. Потенційно це може тривати вісім годин! Максимум у мене було між чотирма і п’ятьма годинами на один матч. Потім Українська федерація питає у двох клубів, чи хочуть вони продовжувати.
– У вас контракт закінчується наступного року, і ви знаєте, що цей досвід тимчасовий: що цей період вашої кар’єри змінить у вашому житті?
– Це суміш усього. До війни багато іноземців приїжджали грати в Україну, бо чемпіонат був досить престижним, із рівнем. Від початку війни, звісно, рівень трохи нижчий, але він залишається конкурентним, з меншою кількістю іноземців. Але в той момент, коли ти погоджуєшся приїхати, українці сприймають це як акт мужності. Коли ти іноземець, вони роблять усе, щоб поставити тебе в найкращі умови. Як тільки тобі щось потрібно, ти просиш – і отримуєш відразу. Вони справді дають дуже багато любові. Завжди стараються, щоб ти почувався якнайкраще.
Відтоді, як я в Україні, мене ніколи так не приймали. Навіть з боку уболівальників, коли вони приходять, щоб привітатися, попросити фото... Я бачив уболівальників, які плакали. Бо коли ми граємо у футбол – це просто задоволення. Це ніби війна зупиняється для них на 90 хвилин. Це мене здивувало. Але, звісно, я подорослішав... І моє бачення життя... Я ще більше усвідомлюю щастя бути в такій країні, як Франція, у безпеці, де можна бути спокійним щодня, не жити зі стресом, страхом втратити близького чи бути розбомбленим.
Твоє бачення життя повністю змінюється. Ти стаєш простішим. Ти розумієш, що життя – це не тільки гроші, красиві речі... Ти усвідомлюєш, що можеш бути щасливим із малим. Просто бути поруч, бути з людьми, їсти разом, грати разом, бути спокійним і в безпеці. Багато що змінилося. І також я усвідомив щастя мати батьків, братів, сестер, дитину. Коли ти досить стриманий, не звик розкривати свої почуття, ти починаєш дарувати більше любові, ніж раніше, бо розумієш щастя того, що всі твої близькі ще тут. У житті можна посваритися, це з усіма трапляється. Але тепер ти двічі подумаєш. Ти більше себе стримуєш. Це всі ці дрібниці... Ти також набуваєш цього духу солідарності, колективу, взаємодопомоги, підняття людей угору. Оце справді змінилося.
