Дванадцятого липня сайту UA-Футбол виповнилося 23 роки. Ми не святкували, але, знаючи собі ціну, відзначили День народження непересічною подією – першою за два роки публічною розмовою з нашим лідером, ватажком і натхненником Сергієм Швецем.

Сергій уже два роки перебуває на війні. По суті, він пішов добровольцем і поринув у службу з головою. Це не той випадок, коли, маючи у цивільному житті публічну професію, вдається вибити собі преференції щодо "комфортних" умов служби. Головний редактор UA-Футбол побував на Лиманському, Краматорському, Сумському напрямках, практично втратив можливість брати участь у життєдіяльності редакції, але зберіг свою любов до спорту.

Ми поговорили з ним і про спорт, і про війну, і про спортивну журналістику, і про деякі інші речі. Воліли б говорити ще більше, але відпустка у Сергія коротка, а охочих до зустрічей з ним багато. Тож домовилися в онлайн-форматі поспілкуватися кілька годин, а продовжити бесіду вже на редакційних планерках після повернення Сергія до цивільного життя і журналістської діяльності.

Інтерв'ю також доступне в аудіоформаті:

- Сергію, привіт. Твоя професія у цивільному житті передбачає публічність, а ось посада у ЗСУ – ні. Але оскільки ти погодився на це інтерв'ю, я не можу не запитати тебе саме як військовослужбовця: як і коли ти потрапив до Збройних Сил України?

- Вітаю, хлопці. Після початку повномасштабного вторгнення я став на військовий облік у моєму рідному містечку в Вінницькій області. На той момент я не мав жодного стосунку до військової служби: строкову службу не проходив, військової кафедри у мене не було. Оскільки я не мав військового досвіду, то й нагальної потреби у мені у 2022-му році не було. Мої документи прийняли, поставили на облік – сказали жити своїм життя до дзвінка.

Такий дзвінок надійшов до мене у серпні 2023-го року. Я на той момент був у Києві, подзвонили до мене з мого рідного містечка у Вінницькій області, сказали, що потрібно приїхати, оновити дані. Я людина відповідальна, і насправді давно в душі розумів, що час йти і виконувати свій громадський обов'язок. Занадто багато знайомих людей були дотичні до військової справи. Певно, у мене розвивався комплекс – не те, що неповноцінності, а відчуття того, що ти не повністю віддаєш себе своїй громаді та суспільству.

Тому я одразу на другий день сів у автівку, поїхав додому за 300 кілометрів від Києва, фактично у той же день пройшов ВЛК, чим, якщо чесно, трохи здивував представників місцевого ТЦК. Вони не очікували такої оперативності. Оскільки я настільки швидко пройшов ВЛК, вони сказали, що загалом у мене ніяких підстав для відстрочки вже немає, тому доведеться йти служити. Я був абсолютно не проти цього, в душі навіть радів цьому факту, тому очікував своєї подальшої долі.

Оскільки я мав вищу освіту, то мені запропонували пройти навчання на офіцерських курсах за напрямком "Морально-психологічне забезпечення". В народі таких людей називають "замполітами". Я гуманітарій, вивчав історію та міжнародні відносини – подумав, чому б і ні? Це дійсно те, чим я займався. Важлива складова цієї роботи – це інформаційно-пропагандистська діяльність. Пішов на навчання у військовий інститут, на офіцерські курси, вони тривали три місяці.

Під час навчання спілкувались з рекрутерами різних бригад, але зачепила 67-ма окрема механізована, сформована на базі Правого сектору в квітні 2022-го року. Пройшовши співбесіду з заступником командира бригади, потрапив до 2-го стрілецького батальйону імені Тараса Бобанича "Хаммера" (зараз батальйон переформатований зі стрілецького у мотопіхотний), на посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. Але якось так вийшло (не знаю, можливо, так склалися зірки, або мені дійсно вдалося зарекомендувати себе), що вже за три місяці мене перевели на посаду заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення.

- Спортивний журналіст, головний редактор одного з провідних ЗМІ України спортивного спрямування. А яка твоя посада і які твої функції у війську (якщо ти можеш про це говорити)?

- У народі нашу посаду називають "замполітами", хоча насправді я ненавиджу це визначення, тому що воно абсолютно радянське, совкове, а наша нинішня робота до цього не має ніякого стосунку. У минулому році служба була переформатована і тепер вона називається "психологічна підтримка персоналу". Якщо чесно, МПЗ мені подобається більше, ніж ППП, але вже вищим штабам видніше.

До кола наших обов'язків, до завдань офіцера з морально-психологічного забезпечення, входить підтримання належної дисципліни серед особового складу, інформаційно-пропагандистська діяльність і вирішення ледь не усіх особистих питань військовослужбовців. Простіше кажучи, ми маємо зробити так, щоб військовослужбовця не боліла голова про якісь дрібні службові речі, а він був зосереджений на виконанні бойової роботи.

За можливості, якщо це в наших силах, маємо допомагати людині вирішувати особисті питання, усіляко підтримувати, бути на зв'язку. Це все супроводжується великим масивом документальної роботи, писаниною. Недаремно ЗСУ називають "українською паперовою армією" (прим. ред. – тяжко зітхає). Цього дійсно багато. В даному випадку робота журналістом із великими масивами інформації стала мені в нагоді. В багатьох випадках мені трохи простіше працювати, виконувати ті обов'язки, які на нас покладені, порівняно з людьми, які, скажімо, раніше не стикалися з великою кількістю письмової роботи.

Загалом робота передбачає готовність до абсолютно несподіваних завдань в будь-який час доби. Тобто їхати кудись дуже далеко, проводити профілактичну бесіду, налагоджувати дисципліну, готувати людей до виконання бойового завдання тощо. Ну і до того ж багато неприємної роботи. Неприємної з точки зору нервової напруги, оскільки це війна, дуже багато втрат, і саме на плечі офіцерів з психологічної підтримки персоналу лягає робота з рідними загиблих, зниклих безвісти, супровід цього процесу разом з цивільно-військовою службою, яка передбачена в ЗСУ.

- У журналістиці ти близько 20-ти років, а у війську – близько трьох років. Та все ж, якщо тебе підняти о другій ночі і запитати: "А хто ти є?", що відповіси? Журналіст чи військовий?

- Дуже цікаве насправді запитання. В журналістиці до 20-ти років поки що я ще не дотягнув. В 2007-му розпочалася моя кар'єра, поки що вона тимчасово припинилася в 2023-му році. Тобто ще до круглої дати треба трошки зачекати. У війську виходить я не три роки, а два. З серпня 23-го року по теперішній час.

Хто я є, - журналіст чи військовий, - якщо мене розбудити о другій ночі? На даний момент я все ж таки військовослужбовець Збройних Сил України. Тому що ця робота вимагає максимальної концентрації, зусиль, максимальної відповідальності й ніяк інакше. На журналістику відверто часу не залишається.

- Як побратими реагують, коли дізнаються, що серед них є головний редактор футбольного сайту? Чи є реакції на кшталт "Я читаю вас" або "О, тепер обов'язково додам сайт до закладок"?

- Різні реакції є. Насправді, якась мінімальна зацікавленість, а інколи і не мінімальна. Якщо людина дійсно любить футбол, то виникають якісь додаткові запитання. Та якщо відверто, то не дуже люблю розповідати про себе. Якщо вже якась ґрунтовніша бесіда з кимось виникає, тоді можу розкритися трошки більше, а так більше зосереджуємося на службі, на процесі військової діяльності.

- Як дався перехід від цивільного життя до життя в армії? До чого найважче було звикнути? Або від чого найважче було відмовитися?

- Насправді, коли ти абсолютно не маєш стосунку до армії і вже в зрілому віці потрапляєш у військо, перехід такий досить серйозний і багато в чому шокуючий. Особисто для мене найважчою була розлука із моєю сім'єю, з дружиною, з дітьми. Це було для мене найважче. Тому що загалом я можу сказати про себе, що я досить дисциплінований. І притримуватися встановлених правил для мене не є проблемою.

Обмеження певної свободи – це теж нормально в умовах службової діяльності. При цьому, все ж, отримавши офіцерське звання і відповідну посаду, я більш вільний у своїй роботі, ніж, скажімо, солдат чи сержант, які більше прив'язані до місця перебування. Моя робота передбачає більшу рухливість, тому що в нинішніх умовах підрозділи розташовані часто на відстані один від одного досить суттєво. Це і зрозуміло з точки зору безпеки, і логістики, і загалом нинішня війна – вона специфічна. Немає такого, що підрозділ весь зібраний в одному місті, тому що це буде одразу дуже легка ціль для противника і сенсу в цьому нема ніякого. Тому й кажу, що в цьому плані мені трохи легше. Я не зачинений у чотирьох стінах чи в бліндажі, чи на одній позиції. Але, повторюся, найважче – це, безперечно, розлука з рідними.

- Закінчуючи цей блок запитань, поставлю загальне: не шкодуєш, що так все склалося? Чи хотів би щось змінити у плині свого життя за останніх кілька років?

- Чи шкодую я, що приєднався до Збройних Сил України? Абсолютно ні. Я зробив це свідомо і, якби це питання постало знову, приєднався б до ЗСУ без вагань. Адже це той період нашої історії, коли ми мусимо відстоювати своє право на існування. Інакше ніяк. Це війна не просто за незалежність, а за право бути на цій землі українцями.

- Чи є місце для футболу на передовій і у війську взагалі?

- Ну, перш за все, мушу визнати, що в моєму підрозділі якось так склалось, що футболу приділяють не так багато уваги, як мені хотілося би. Коли ти працюєш в певній сфері, відбувається профдеформація, тобто ти все життя займаєшся футболом і тобі здається, що усі мають цікавитись футболом. Коли ти потрапляєш в абсолютно інші умови, то світ відкривається по-новому, виявляється, що футболом цікавиться не так вже й багато людей. Хоча насправді відсоток досить значний, але в умовах війни не так просто приділяти футболу багато уваги.

Так, коли є вільна хвилина і коли потрібно знайти якусь спільну тему для розмови, тоді найпростіше обговорити якісь останні результати, останні новини. Але загалом хотілося б, аби футболу було більше. Наприклад, в 2024-му році мій підрозділ виконував бойові завдання на напрямку Часового Яру, потім на Лиманському напрямку. І за весь рік мені лише одного разу вдалося пограти футбол, хоча в цивільному житті я є гравець, я постійно шукаю можливість пограти і як тільки вона з'являється, то обов'язково граю.

Так от, моїм місцем дислокації був район міста Краматорськ. По службі я частенько катався повз одне футбольне поле, звичайне штучне футбольне поле біля школи. І там, зазвичай, воно пустувало. Але періодично грали дітлахи, а потім у якийсь період я почав помічати, що з'являються хлопці з ЗСУ, які ганяють м'яча. Врешті-решт я не витерпів, приєднався, попросився до них пограти. Так у формі і долучився, відстояв на воротах півгодини гри, вийшло непогано. Цікаво, що це були хлопці з бригади, в підпорядкуванні якої ми виконували на той момент бойові завдання.

З іншого боку, вже коли підрозділ працював на Курщині і відповідно місцем тимчасової дислокації була Сумщина, у межах Сум знайти людей, зацікавлених у грі безпосередньо у футбол, було простіше. Більш того, хлопці з ЗСУ та й загалом українські воїни кооперувалися активно і в Сумах було легше знайти компанію для гри у футбол. Тому протягом березня-квітня я зумів тричі пограти у футбол, щоправда, це було у залі, але тим не менш отримав масу задоволення.

- Як часто буваєш в інформаційній ізоляції? Якщо буваєш, то який підхід до її подолання – пірнати по поверненню з завдання у весь потік новин і гортати годинами або ж читати точково / вибірково джерела у межах 15-20-ти хвилин? Скільки взагалі у середньому на день вдається приділити часу на ознайомлення з новинами – чи дні бувають різні і тому сказати важко?

- Безперечно, бувають важкі дні, коли немає часу на те, щоб ознайомитися з тим, що відбувається у світі. Але з іншого боку, в ЗСУ зазвичай немає проблеми з Інтернетом, тому що це основа нашої життєдіяльності і роботи. Без Інтернету виконувати ту всю роботу, яка у нас є, було б неможливо в принципі. І тому загалом завжди є доступ до інформації. Повторююся, бувають важкі, напружені моменти, коли просто не маєш часу взяти телефон до рук і приділити увагу тому, що сталося у світі. Але загалом, знову ж таки, це звичка з цивільного життя, постійно тримаю руку на пульсі, постійно читаю новини. До того ж, я мушу бути в курсі поточної суспільно-політичної та міжнародної ситуації, щоб відповідним чином інформувати особовий склад, проводити роз'яснювальну роботу. Це справді дуже важливий момент і це дійсно налаштовує бійців на виконання того чи іншого завдання.

Але в даному випадку, безперечно, я значно більше уваги приділяю саме суспільно-політичним новинам, аніж футбольним та спортивним. Футболу та спорту загалом я приділяю 10-15 хвилин десь перед сном або, можливо, зранку за сніданком, щоб не проґавити найважливіше і найцікавіше.

- Знаю, що лише відносно нещодавно ти віддивився від дзвінка до дзвінка увесь футбольний матч. Це був своєрідний експеримент, поклик душі, чи просто вирішив пригадати цивільне життя?

- Це пов'язано в першу чергу з завантаженістю, завантаженістю роботою, з виконанням службових обов'язків. Зазвичай футбол високого рівня відбувається вже пізно ввечері, якщо ми говоримо про Лігу чемпіонів чи про матчі збірної. І були спроби подивитися щось після 22-ої години, але коли ти вже маєш можливість відпочити, то зосередитись на картинці дуже важко, мозок просто вимикається, ти відрубуєшся, щоб набратися сил на наступний день.

А подивився я українське Класичне, навіть два українських Класичних. Спочатку я подивився матч "Динамо" – "Шахтар" у рамках чемпіонату України, а потім я ще подивився Класичне у фіналі Кубка. Мені пощастило, що це були класні матчі, особливо поєдинок УПЛ з камбеком киян (прим. ред. – матч закінчився з рахунком 2:2). Це було дуже емоційно для мене. Хотілося би частіше переглядати футбольні матчі, але не завжди є час і сили в першу чергу на це. Тому що коли ти весь день там крутишся, вертишся у справах, то потім виходить трохи важкувато - хилить на сон.

- Та коли все ж дивишся – чи зачіпає? Емоції від футболу (і спорту загалом) зароджуються, чи, навпаки, є прохолода?

- Я думаю, що зараз, якщо вже таки вдається сісти, розслабитись, подивитись футбол, емоцій більше, ніж коли я займався цим професійно. Тому що, коли ти журналіст і пишеш про футбол, ти оцінюєш цей процес з точки зору того, як краще подати інформацію для вболівальників, як краще виконати свою роботу. А зараз я можу дивитися футбол як простий вболівальник, вболівати за ту команду, яка подобається, а не приховувати свої емоції, зберігати об'єктивність. Тому так, зараз емоції, мабуть, більш виражені. Тим паче, футболу значно менше, і коли він все ж таки виникає, тоді емоцій більше.

- Який найсильніший футбольний / спортивний момент за роки, проведені у війську, можеш пригадати? Перемога когось з українських спортсменів (може, рекорд Магучіх?), фінал Ліги чемпіонів або ЄВРО? Конкретний гол?

- Загалом є моменти, які відкладаються в пам'яті. ЄВРО, якщо чесно, торік пройшов повз мене. І збірна України не запам'яталася, на превеликий жаль. Але більше уваги якось вдавалось приділяти Олімпійським іграм. І разом з побратимами спеціально слідкували, чекали і дивилися фінал фехтування жіночого, коли Ольга Харлан неперевершено здобула для нас перемогу. І легку атлетику, стрибки у висоту, безперечно – Ярослава Магучіх. Це еліта українського спорту і взагалі світового спорту. Це було дуже сильно. Її протистояння з австралійками завжди зачіпає.

Дуже свіжі емоції для мене – це вболівання за волейбольну збірну України. Рауль Лосано зробив колосальну роботу. Я, насправді, все дитинство займався волейболом. Для мене це рідний вид спорту, я на аматорському рівні трошки грав, тому за волейболом слідкую. Не те, щоб так само, як за футболом, звісно, трохи менше, але матчі збірної України не пропускаю. Намагаюсь не пропускати, якщо точніше. І в прямому ефірі дивився гру з бразильцями, дивився гру з кубинцями, перемоги і поразки з рахунком 3:2. Це було здорово. Ну і безперечно кайфував від гри збірної України зі збірною Японії, з однією з найсильніших команд у світі. Зрозуміло, японці грали не найсильнішим складом, проте ми дебютуємо на найвищому рівні, і наша збірна показує класну гру, а головне – бореться і є справжньою командою, що в наших умовах дуже важливо.

- А найсильніша неспортивна емоція за останніх кілька років?

- Якщо брати повсякденне життя, то важко щось виокремити. Мабуть, негативних емоцій значно більше. Завжди дуже важко відкривати позатермінові бойові донесення про наші втрати, про загибель чи про зникнення безвісти побратимів. Тих, з ким ти вже досить тривалий час знайомий, встиг потоваришувати і дізнатися про людину більше, це завжди дуже важко.

І незважаючи на те, що таких випадків вже було дуже багато, але кожного разу це дуже непроста емоція. І вона дійсно важко переживається. Але є позитивні емоції, безперечно. Головна з них – це коли тобі вдається приїхати додому… (прим. ред. – робить паузу) і обійняти своїх рідних. Це найсильніша позитивна емоція, безперечно.

- Цікаво, як там (у війську) сприймаються постійні спічі наших спортсменів про те, що вони "грають для ЗСУ"?. Я розумію, наскільки важлива роль спортсменів (та й загалом публічних/відомих людей) у просвітницькій площині для західної аудиторії, але цікаво почути, як конкретно вами сприймаються ті акції, які влаштовують організатори спортивних заходів у тилових регіонах?

- Важко вивести якусь тенденцію, тому що відверто ми з побратимами цю тему не обговорюємо. Зрозуміло, що десь на очі потрапляють інтерв'ю, заяви. Але якщо ми вже приділяємо увагу спортивній події, то ми дивимося безпосередньо спортивну подію, а не те, що її супроводжує. Тобто зрозуміло, що в цивільному житті ти хочеш дізнатися максимум, це частина шоу, обгортка усієї події. У війську на це, якщо чесно, не залишається часу.

Я прекрасно розумію, що спортсмени мусять це говорити, навіть якщо вони з цим не погоджуються. Хтось не погоджується, але я переконаний, що багато хто з них справді думає те, що вони говорять. І певним чином для них це можливість відчути себе частиною якогось загальнонаціонального спротиву. Тому говорять – то й хай говорять. Я нічого не можу з цього приводу більше додати.

- Дуже часто трапляється, що наші футболісти говорять гучні слова до матчів, а потім на футбольному полі якщо не ганьбляться, то принаймні мають такий вигляд, за яким не скажеш, що "вони грали для ЗСУ". Безвольні поразки наших футболістів на фоні їхніх гучних слів дуже дратують?

- Погодься, таке траплялося задовго до початку повномасштабного вторгнення, навіть задовго до вторгнення росіян до 2014-го року. Спорт – це така штука, непередбачувана (прим. ред. – сміється). Неодноразово наші клуби підвищували градус емоцій. Хлопці-футболісти говорили про те, що "ми покажемо все, на що здатні". А виходило, що здатні не на багато. Особливо у протистоянні з найкращими командами. Не можу сказати, що особисто мене це якось зачіпає, я не буду говорити за інших. Я розумію, що професійний спорт на тому етапі, коли морально-психологічні якості спортсменів не завжди здатні перекрити перевагу суперника в майстерності. Це об'єктивна реальність. Значить, що хтось інший грає краще за нас. От і все.

- Окреслю ситуацію, як її з цивільного життя бачу я, а потім ти скажеш свою думку. Як на мене, війна змушує більшість українських спортсменів (та й загалом це стосується всіх публічних діячів) більше не розмивати рамки між Україною і РФ, як вони розмивалися раніше: публічно спілкуватися (чи намагатися це робити) українською, не виголошувати гасла на кшталт "спорт поза політикою", пропагувати українську ідентичність. Проблема в тому, що тут ключове слово "змушує". Бо я, як і раніше, не бачу серед спортсменів (чинних чи колишніх) різкого приросту ідейних людей (на кшталт Стаховського, Зозулі, Худжамова чи Гераскевича). Як ситуацію бачиш ти?

- Я можу тобі апелювати у цьому твердженні ось яким чином. Чому ми відділяємо спортсменів від загалом українського суспільства? Вони є частиною цього українського суспільства, і хіба ти зі мною не погодишся, що для великої кількості українців війна – це щось далеке і непотрібне до того моменту, поки війна не торкнеться безпосередньо тієї чи іншої людини. Тоді, звісно, думка змінюється.

Абсолютно та сама історія стосується і спортсменів. Чому вони мають бути кращими за інших, за пересічного громадянина, який живе своє життя і робить свою роботу. Але ось він не усвідомив усієї масштабності події й поки що, на щастя, його війна не зачепила. Те саме стосується спортсменів. Ось це змушування їх звертати увагу на війну – це додаткова для них функція. І добре, що вони її роблять, нехай дуже часто і з-під палки, вимушено.

- Давай трохи від загального до конкретики. Багато галасу наробив у пресі "кейс Алієва". Колишнього футболіста деякі військові "рознесли" за, як вони вважають, "фейкову службу". Як ти на такі події реагуєш? Чи обговорюєте з побратимами такі ситуації взагалі?

- Ситуація загалом стандартна. Ми аналогічні ситуації бачимо з діячами культури, які на початку війни долучились до лав Збройних Сил, а потім виявилося, що їхня служба є досить специфічною і загалом не пов'язана з протистоянням Росії. Тому кейс Алієва просто органічно вписується у загальну історію і відповідає тому відсотку кількості спортсменів, які залучені до безпосереднього ведення бойових дій з російськими окупантами.

Насправді, коли все ж таки інколи потрапляє на око огляд, чи просто випадково увімкнув матч Прем'єр-ліги чи Першої ліги, і бачиш досить велику кількість молодих, досить міцних чоловіків, то виникає певне відчуття обурення, скажімо так. Так, не всі будуть воювати, але з іншого боку, ми на тому етапі війни, коли людей, чесно, дуже сильно не вистачає.

І коли одні грають у футбол, а в тебе у підрозділі усю вагу ось цієї війни виносять на своїх плечах чоловіки у віці за 45 і вище, з купою усіляких супутніх проблем, які вже багато років на війні та втратили багатьох своїх побратимів (при цьому додам, що у нас дуже багато і молодих хлопців)… То інколи виникає ось це обурення: чому одні грають у футбол, а інші змушені гинути.

Хоча одразу ж відганяєш від себе цю думку, тому що ти розумієш, що якраз Збройні Сили України і покликані для того, щоб забезпечити мирне життя в тилу. З іншого боку, тут варто розуміти, що це не період АТО, коли Збройні Сили України забезпечують спокій на великій території нашої держави. Це повномасштабна війна, коли повинна бути консолідація усього суспільства. І як на мене, можливо, варто було б і спортсменів більш активно залучати до нашої війни, вони б могли під своїм прикладом підвищувати статус військової служби.

Можливо, якраз було б оптимально, щоб наш спорт, зокрема футбол, про який ми говоримо більше, підіймали молоді хлопці, умовно кажучи, до тих самих 25-ти років, поки у них є можливість не залучатися до війська, не мобілізуватися. А ті, хто старше 25-ти років, ті могли б бути мобілізованими і принести користь нашій державі, захищаючи її зі зброєю в руках.

- Селезньов і українська мова: ти на чиєму боці у цьому конфлікті?

- Прихильники використання російської мови в публічному просторі головним своїм аргументом наводять той факт, що серед українських захисників великий відсоток тих, хто дійсно розмовляє російською мовою. Це беззаперечний факт, це очевидні речі.

Мовляв, яка їм різниця, як вони будуть між собою спілкуватись на позиціях, відбиваючи чергову атаку окупантів. Аргумент хороший, але дуже прикро, що на четвертому році ось такого повномасштабного пекла у нас залишаються люди, які досі не розуміють, що ворог використовує мову як свій інструмент, в тому числі інструмент ведення війни проти нас та роз'єднання суспільства.

Селезньов – дуже прямий хлопець, і він не відчув. З ним це досить часто трапляється, він не відчуває моменти, коли потрібно вчинити якось інакше, ніж так, як він чинить. Часто це в ньому і подобається, його безпосередність і прямолінійність. Але в даному випадку він мусив вчинити інакше. Він мусив відреагувати спокійніше і погодитися з хлопцем, який зробив йому зауваження.

Я вважаю, це додало б йому величезну кількість репутації, додало б йому авторитету. Натомість він просто додав аргументів людям, які досі підіймають тему вільного використання російської мови в Україні, які мимоволі підтримують аргумент росіян про те, що вони, власне, і розпочали цю війну в Україні через утиски російської мови. Це, насправді, дуже прикро.

- ЗСУ і передову часто використовують у тих чи інших дискусійних прийомах (іноді – на межі маніпулятивності) люди з футбольного середовища. Часто про службу у ЗСУ говорить Вернидуб, який тренував і збирається тренувати далі; Костишин "посилає" туди 16-річних, викликаючи на себе обурливу реакцію чинних військових. Як до цього ставишся ти?

- Ставлюсь до цього абсолютно негативно. І знову ж таки, я б не став би виділяти лише футболістів чи причетних до футболу осіб у таких маніпуляціях. Ті самі Вернидуб і Костишин говорять так само, як і дуже велика кількість пересічних українців, які, коли хочуть висловити якесь обурення на ті чи інші дії інших людей, говорять, що ось треба його відправити в ЗСУ на перевиховання.

Це насправді дуже прикро і обурює, коли з українського війська, яке, будемо відверті, дуже часто творить дива у протистоянні з таким потужним ворогом, роблять якийсь виправний заклад, і вкладають у військо такий сенс, ніби роблять його залякуючим фактором. Це нехороша тенденція, її потрібно намагатись якось викорінити. Щоправда, як це зробити на такому державному рівні, дуже важко відповісти.

- Я знаю твоє ставлення до "Динамо" (Київ). Не буду говорити, вболівальник ти цього клубу чи ні, бо сподіваюся і вірю, що ти повернешся до роботи спортивним журналістом, а спортивному журналісту не слід говорити про свої спортивні вподобання; скажу лишень, що ти вважаєш "Динамо" брендом столиці і України загалом. Читав/бачив про ситуацію з російською мовою від Шовковського? Як вважаєш, чи потрібно реагувати на те, як тренер "Динамо" спілкується зі своїми підопічними "поза камерами", чи ми повинні відштовхуватися тільки від того, що клуб просуває у публічну площину?

- Складне питання, насправді. Точніше, відповідь на нього частково виходить із попередніх моїх думок про те, що дивно, що на четвертому році такої великої війни люди досі не відмовляються від мови агресора. Але в цьому контексті хочу поділитися власним життєвим досвідом. Зі мною працює двоє колег, з якими ми періодично обговорюємо різні важливі історичні питання. Один – зі Львова, інший – із Львівської області. Обидва, зрозуміло, патріоти, але їхня позиція щодо мови відрізняється. Наприклад, один з них – Віталій - абсолютно погоджується з тим, що потрібно одразу відсікати російську мову максимально в усіх галузях, яких тільки можна, тобто проводити агресивну українізацію, скажімо так. А інший – Ігор - переконаний, - хоча він абсолютно україномовний, він за освітою теж історик, розуміє значимість цього інструменту у веденні війни Росією, - що мовна політика була занадто агресивною і, можливо, вартувало проводити більш м'яку українізацію і поступово відмовлятися від використання російської мови, в першу чергу, шляхом активної пропаганди серед населення.

Хто з них правий, мені сказати важко. Я більше схиляюся до думки про радикальні методи. З одного боку, це є дієвий механізм, з іншого боку, зараз я розумію, що простих рішень не існує. Не можна сказати одне і все, і питання закрите, мовляв, ми до нього не повертаємось. Так не працює, тим більше в такому складному питанні як питання української та російської мови.

Тому те, що "Динамо" максимально використовує українську в публічному просторі і на офіційних заходах – це вже добре. Те, що Шовковський з підопічними все ж розмовляє російською – це ще погано. Але я думаю, що ось цей тиск, він зрештою дасть свої плоди. Я дуже на це сподіваюся і дуже в це вірю.

- Знаю, що ти, крім футболу, ще великий шанувальник тенісу. Бачив апсет Даяни Ястремської проти Коко Гауфф на Вімблдоні-2025? Даяну, до речі, критикували за публічні коментарі російською на Олімпіаді і не тільки. Але не хотілося б знову про мову. Запитаю так: теніс – дуже зросійщений вид спорту. Як гадаєш, наша тенісна Федерація, Міністерство спорту роблять достатньо для того, аби якось "розбити" цю тенісну бульбашку і хоча б домогтися того, аби публіка не освистувала наших дівчат, коли ті відмовляються від рукостискань з росіянками та білорусками?

- На жаль, переглянути матч Ястремської не зміг, але результат бачив, дізнався, зокрема, з сайту UA-Футбол, і був дуже радий. Це мені нагадало звитягу Стаховського у поєдинку з Роджером Федерером на тому ж таки в Вімблдоні. Не думаю, що це співставні перемоги, але тим не менш масштаб дійсно серйозний.

А що стосується роботи нашої Тенісної Федерації, на жаль, я не хочу бути голослівним, тому що я не настільки заглиблювався у це питання. Мабуть, усі наші спортивні чиновники мають активно працювати над тим, щоб тиснути на ворога, витісняти його з інформаційного простору, в тому числі тиснути на спортсменів з країни-агресора, які прикриваються нейтральним статусом. І якщо тенісна Федерація в цьому плані не допрацьовує, то так воно, мабуть, і є.

- Іван Мартинов, Єгор Бобко, Роберто Моралес, Олег Ящук, Андрій Сеньків, Сергій Болотников… Сто відсотків, що спортивних журналістів у війську більше, це я згадав тих, "хто на слуху". Ти з колегами за цивільною професією деколи спілкуєшся? Чи не до того? Чи, може, були контакти зі спортсменами, які допомагали вашому підрозділу фінансово або матеріально?

- Ні, на жаль, з колегами якось не доводилось спілкуватись. Так виходить, що я постійно поруч з підрозділом десь в районі виконання бойових завдань. І робота в піхотному батальйоні дуже насичена і постійно доводиться щось робити, тому на це відверто часу не виникає.

Хоча, якщо раптом виникне така нагода, щоб поспілкуватися з кимось наживо, а не в режимі онлайн, то я буду дуже-дуже від цього задоволений та щасливий. Зокрема, в Краматорську зустрічався з колишнім колегою ще за журналом "Кореспондент", коли я працював там на зорі своєї журналістської кар'єри. Він потім працював на "Радіо Свобода", зараз на "АрміяInform". Ми перетнулися в цій точці і мали багато спільних тем для розмов.

- Як (або чи) змінилося твоє ставлення до спортивної журналістики? Що тепер здається зайвим, а що — важливішим, ніж раніше? І наскільки журналістський бекграунд допомагає чи навпаки – заважає на фронті?

- Складне питання, тому що над ним потрібно добре подумати і повернутися до цієї безпосередньої роботи. На жаль, цієї можливості я наразі не маю. З іншого боку, я розумію, більше спілкуючись з тією аудиторією, на яку ми повинні працювати, що її все ж таки значно більше цікавить наш рідний футбол, спорт, тобто національний продукт, ніж зарубіжний. Можливо, я б менше уваги приділяв зарубіжним нетоповим подіям, зосереджуючись в першу чергу на Україні і на українському спорті.

- Чи можна говорити про формування під час війни нової етики журналіста, зокрема спортивного?

- Дуже хороше запитання, яким ви мене заганяєте у глухий кут. Щоб стверджувати, що формується нова етика спортивного журналіста, потрібно, знову ж таки, бути діючим спортивним журналістом і розуміти, як саме зараз в цьому напрямку працювати.

Я ж наразі більше як споживач кінцевого продукту, а не його творець. Зрештою, думаю, що зараз спортивні журналісти повинні не цуратися, не боятися підіймати гострі теми, що стосуються війни та нашого протистояння з російськими окупантами. Тобто підсвічувати, хто є хто в українському суспільстві. Так, я розумію, люди втомилися за весь цей час, але зрештою ворог не втомився, ворог продовжує наступати. І таким чином бодай якось протистояти його інформаційно-пропагандистській роботі, яка насправді ведеться на дуже високому рівні.

- На твою думку, висвітлення найважливіших військово-політичних новин на футбольному сайті – це сьогодні інформаційна необхідність чи щось інше? Чи потрібне це?

- На мою думку, це не є зайвим на спортивному сайті, тим більше з такою широкою аудиторією, яка є в UA-Футбол. Нехай люди не забувають про те, що у нас війна. На превеликий жаль, якщо від'їхати трішки подалі від лінії бойового зіткнення, виникає відчуття, що для багатьох війни не існує. Тож нехай бодай через заголовки на футбольному сайті люди про це здогадуються, можливо, це матиме якийсь ефект.

Тим більше, я знаю, як працює наша редакція і думаю, що ми в цьому плані не даємо зайвої інформації, а лише ту, яка дійсно є важливою та необхідною для усіх, в тому числі для любителів футболу та спорту.

- Що плануєш робити після війни? Якщо плануєш повертатися до цивільної звичної професії, то який текст хотів би написати у перші дні після повернення додому? Може, ідея чи заголовок до нього вже є?

- Після війни я дуже хочу якийсь певний час відпочити і просто насолодитися життям зі своєю сім'єю, дітьми, дружиною, батьками, рідними. Пограти максимально у футбол, волейбол, баскетбол, те, що я люблю, всі ігрові види спорту з м'ячем. І потім плавно повернутися до своєї роботи, до роботи на сайті UA-Футбол.

Стосовно тексту, який хотів би написати, це хороше запитання, над яким я інколи буду задумуватися надалі, щоб коли настане цей момент, - а я дуже сподіваюся, що він настане, і дуже хотілося б, аби це було якомога швидше, - я був готовий і таки дійсно повернувся до роботи з чимось глибоким та тим, що зачіпатиме емоції і читачів, і колег по роботі.

- І останнє запитання: на твою думку, коли українські команди зможуть проводити єврокубкові матчі у себе вдома, а не за кордоном?

- Очевидно, коли закінчиться війна. Розумію, що цим запитанням ти, напевно, хотів наштовхнути мене саме прогноз щодо терміни її завершення? Якщо ти про це, про перспективи нашої війни, то я не готовий про це говорити. Бо відповідь моя буде песимістична, а інтерв'ю краще закінчити на позитивній ноті.

Фото - з особистого архіва Сергія Швеця