Євген Каус – ветеран, який втратив обидві ноги, але не втратив сили жити. Він виховує трьох дітей, працює тренером з адаптивного веслування і щодня намагається будувати повсякденне життя в умовах, які більшість із нас не може навіть уявити.
Це історія про звичайне життя, за яке йому щодня доводиться боротися.
Під час передачі ветерану інклюзивного автомобіля, в рамках реалізації проєкту "Української правди", ми поговорили з Євгеном про службу, родину, життя після поранення, взаємодію з суспільством і державою.
Поранення Євген отримав 23 серпня 2022 року. Служив у складі 28-ї окремої механізованої бригади. Це сталося на Херсонщині, у селі Олександрівка під час штурму позицій.
"Це була піхота, величезний штурм. Я підірвався на ворожій міні. Вибухова травма. Все змінилось в одну мить", – розповідає ветеран.
До великої війни Євген із родиною мешкав у селищі на Херсонщині, яке тепер перебуває під окупацією. Ще до поранення він встиг вивезти дружину й трьох дітей з окупації на Одещину, де вони орендували квартиру. Менше ніж за місяць після переїзду, під час штурму, він підірвався на міні.
Сьогодні родина Каусів винаймає житло. По втраті двох кінцівок держава виплачує Євгену пенсію в розмірі 30 тис. грн на місяць і надає субсидію зі сплати комунальних послуг. Утім, більшість витрат на плечах родини.
"Якби квартира була наша, то давно б зробили підйомник (на сходах в під'їзді, які ведуть до ліфта) і облаштували простір під Євгена. Але це не наш дім, і не знаєш, чи вкладатися в це", – ділиться дружина ветерана.
Наразі ж функцію пандуса виконують дві збиті між собою дошки, які доводиться опускати і підіймати кожного разу при виході на вулицю. Робить це хтось із членів родини.
Євген не скаржиться, говорить спокійно. Хоча для більшості його реальність виглядала б жорсткою, чи як мінімум несправедливою: немає вільного доступу до деяких державних установ, важко потрапити в кафе. До магазину він сам не їздить, лише з кимось.
Відсутність безбар’єрності – одна з найболючіших проблем. І саме тут, у створенні умов для пересування та доступу, має проявлятися відповідальність держави. Ветерани не мають щось "вибивати". Вони своє вже зробили. Тепер держава має створювати політики, а не залишати людей наодинці.
"У Центр зайнятості не потраплю. У кав’ярнях вузькі двері, сходи. У магазин йду лише з супроводом. Але є й хороше. Наприклад, охоронці в АТБ бачать і допомагають. Кажуть людям: дайте ветерану заїхати першим. Це дуже по-людськи", – розповідає чоловік.
Троє дітей є головною опорою і мотивацією для Євгена. Один із синів – футболіст. Діти активні, багато часу проводять із батьком.
Вони щасливі, коли тато виходить із ними на прогулянку, а батько щасливий, коли може це зробити.
"Я раніше з вікна дивився, як вони йдуть грати. Тепер можу з ними виїхати. Вони сміються, що тато нас балує. Я ж просто намагаюсь бути поруч", – каже ветеран.
Після поранення ветеран шукав себе. Пробував стрільбу з лука, інші активності, але справжнє відчуття прийшло у веслуванні. Зараз він тренер з адаптивного веслування. Двічі на тиждень тренує побратимів на шестивеслових човнах.
"Веслування – це команда, рух, вода. Це ритм і люди, які розуміють. У когось немає рук, у когось – ніг. Але ми тримаємось разом, і я тримаюсь завдяки цьому", – додає ветеран.
Євген думав і про іншу роботу. Але це вже питання доступності: можливість пройти курси, знайти вакансію, дістатися до офісу. У маленьких містах і селах це справжній виклик. Саме тут своя роль у бізнесу, створювати можливості, адаптувати робочі місця, запрошувати ветеранів як фахівців з військовим досвідом.
"Я думав про різну роботу. Але що я можу? За комп’ютером працювати, то треба пройти курси. Тут їх немає. Можливо, десь в Одесі. Але я вже став тренером. Тобто сам знайшов, де можу бути корисним", – зауважує чоловік.
У 2025 році Євген представлятиме Україну на "Іграх нескорених" у Канаді. Готується і працює.
Про реакцію людей Євген говорить з гідністю і без претензій. Часто люди просто не знають, як себе поводити. Хтось привітається, скаже "дякую". А хтось відведе очі.
"Дитина тикає пальцем: "Диви, без ніг!", а батьки мовчать. Треба пояснити. Сказати, що це наш військовий, що він нас захищав. Покласти руку на серце. Усміхнутись. Цього достатньо. Я такий самий, як і був. Просто тепер у мене інше тіло, а серце те саме", – каже ветеран.
Просте "дякую за службу" іноді сильніше за будь-які політики. Просте людське "бачу тебе". Важливо не відвертатися, а зустрітись поглядом. Це не коштує нічого, але змінює дуже багато.
Тут починається відповідальність суспільства – бачити у ветеранах людей, рівних, не об'єкт співчуття, а суб'єкт поваги.
Це не лише про державу, але й про громади, які мають створювати середовища, де люди після війни можуть жити. А також про бізнес, який має наймати, підтримувати, навчати. Про суспільство, яке має не боятися зустрітися очима. Бо в цьому й є гідність, у простому визнанні, що ця людина поруч, серед нас, і ми всі разом будуємо майбутнє.
Що б ви сказали іншим ветеранам або людям з інвалідністю, які ще шукають себе? – запитуємо у Євгена наостанок.
"Сказав би так: не сидіть у чотирьох стінах. Не здавайтесь. Виходьте, шукайте своїх. Спілкуйтесь. Займайтесь чимось. Мрійте. Живіть. Бо це можливо. Я теж не одразу знайшов, але тепер тримаюсь і не опускаю руки".
