Влітку 1966 року міністр оборони США Роберт Макнамара знизив вимоги до призовників армії США.
За рік до цього Сполучені Штати почали збільшувати присутність у В'єтнамі. Армія зіткнулася з дефіцитом солдатів – і тоді міністерство оборони знизило інтелектуальний та фізичний цензи для майбутніх військовослужбовців. Це дозволило Пентагону за наступні чотири роки додатково мобілізувати 350 тисяч осіб.
У більшості з них рівень IQ був нижчий за 85. Це були люди з бідних сімей, основна маса яких покинула навчання ще в школі. Багатьох із них доводилося вчити читати просто під час базової військової підготовки. Офіційно Пентагон стверджував, що ця програма стане соціальним ліфтом для людей з низів та дозволить їм після армії влитися в суспільство. Але насправді все виявилося зовсім інакше.
Нові курсанти не лише вимагали більшої уваги під час навчання. Сама їхня присутність тягла вниз успішність навчального взводу. Більшість із них не могли освоїти технічну спеціальність чи стати капралом. Вони частіше гинули, частіше отримували поранення та частіше нападали на своїх командирів. За статистикою, ці призовники вдвічі частіше опинялися на лаві підсудних військового трибуналу. Проєкт закрили на початку 70-х, а в американській історії він залишився відомим під назвою "McNamara's Morons" – "дебіли Макнамари".
Ми знаємо це явище за фільмом "Форрест Гамп". Головний герой потрапляє до В'єтнаму в 1966 році – коли міністр оборони США відкрив йому і таким, як він, дорогу до армії.
Ідея відправити до В'єтнаму малоосвічених та погано навчених представників соціальних низів була продиктована виборами. Якби армія США не зменшила інтелектуальний ценз для призовників, то довелося б примусово мобілізувати студентів американських коледжів. У 1968 році на країну чекали вибори, і президент США Ліндон Джонсон не хотів псувати відносини своєї партії із середнім класом країни. Щоправда, йому це все одно не допомогло – і 20 січня 1969 президентську присягу склав республіканець Річард Ніксон.
Ми згадували цю історію дорогою назад із навчального центру. Ми їздили туди із взводним – обирати до себе в роту курсантів. Із 80 рекрутів змогли відібрати п'ятьох. Абсолютна більшість решти нагадує жертв експерименту, який армія США провела 60 років тому. Все одно що вода, яка надходить до трюму армійського корабля – якщо їх буде занадто багато, то корабель піде на дно.
В армію сьогодні відправляють тих, хто не встиг купити собі бронь та студентський квиток. Тих, у кого не вистачило грошей на липову інвалідність чи фейкове опікунство. Поліцейські патрулі не люблять ставати героями тік-току, а тому перевіряють документи далеко від центру. Тож на БЗВП їдуть мешканці неблагополучних кварталів.
За весь 2022 рік в українській армії у СЗЧ пішли 7 тисяч людей. У 2023 році їх було 17 тисяч. 2024 року вже 68. А за перші сім місяців 2025-го в СЗЧ пішли 110 тисяч людей. Причому, за словами військового омбудсмана Ольги Решетилової, більшість із них – це рекрути, які втікають із навчальних центрів. Усі ті, кого відправили до армії заради галочки та виконання плану. McNamara's Morons.
Офіційно влада говорить, що з мобілізацією в країні проблем немає. Що кожного місяця до армії приходить до 30 тисяч людей. Але виходить, що статистично приблизно кожен другий потім іде у СЗЧ. А ті, хто доїжджає до частин, теж не завжди стають вирішенням проблеми.
Дев'ять місяців тому до нас у роту надіслали 50-річного Юру. Він не міг нормально ходити – його хребет не дозволяв йому надягати броню, і для мене залишилося загадкою, як він примудрився закінчити БЗВП. Наступного дня після прибуття в роту він ліг у лікарню, і наступні дев'ять місяців ми його не бачили. Знаємо лише, що він встиг зробити собі операцію та пройти два курси лікування за рахунок армії. Минулого місяця його від нас перевели кудись у тил. Лікар на ВЛК, який вирішив відправити Юру в армію, зробив йому велику послугу – за бюджетний кошт. Якщо у світі є граблі імені Ліндона Джонсона, то ми зараз на них.
Давайте начистоту. З усіх проблем, із якими сьогодні стикається Україна, найголовніша – це мобілізація.
Це тема номер один для військових. Втрати в армії напряму залежать від кількості солдатів: бригада, укомплектована на 80%, втрачає менше людей, ніж та, що укомплектована на 50%. Заповнений штат відкриває можливості для ротацій, відпусток та навчання. Неукомплектованість веде до зростання СЗЧ, втрат та проривів. Можна нескінченно тасувати людей, але від цього їх більше не стає.
Це тема номер один для цивільних. Повістка змінює твоє життя і стає випробуванням для сім'ї. Невідомість лякає, соцмережі тиражують паніку, і кожен незаброньований живе в атмосфері тривожності. ЗМІ пишуть лише про порушення норми, тому єдині доступні цивільному новини про мобілізацію – це кадри силової бусифікації.
Це тема номер один для держави. Для захисту країни потрібні зброя, гроші та люди. І якщо перше та друге нам можуть дати союзники, то єдині люди, здатні захистити Україну, живуть у нашій країні. Якщо в якийсь момент ворог прорве фронт, то історики майбутнього будуть писати про те, що причиною поразки України стала неготовність українців її захищати.
При цьому вирішенням найважливішої проблеми країни сьогодні займається структурний підрозділ Сухопутних військ. Не Міністерство оборони. Не Кабінет міністрів. Не Офіс президента. Питання, від якого залежить виживання України, віддано на відкуп одному з родів військ.
У цих людей немає права законодавчої ініціативи. Сухопутні війська не займаються розробкою політик та їх запровадженням. Тему мобілізації доручено їм лише тому, що вони у погонах і не обговорюють накази. Поки вони займаються непопулярною темою, решта може не переживати за власний рейтинг.
Координацією порятунку корабля, який отримав пробоїну, займаються матроси з нижньої палуби, тому що решта команди зайняті важливішими речами. На четвертий рік війни це не можна пояснити нічим, крім небажання брати на себе відповідальність. Політики продовжують думати про вибори, до яких країна може не дожити.
Нещодавно президент оголосив, що демобілізації не буде. Що всі служитимуть до перемоги. 2025 року ця новина вже не виглядає як одкровення. Щоб терміни служби стали реальністю, потрібно було починати готуватися заздалегідь.
Демобілізація – хай навіть тимчасова – означає, що окрім щомісячних планових 30 тисяч мобілізованих потрібно набрати ще півтори сотні – для заміни тих, хто має піти в тил. Знайти, мобілізувати, пропустити через БЗВП, розподілити по частинах, потім знову пропустити через професійне навчання, потім дати хоча б пів року, щоб вони набралися досвіду у ветеранів. Лише підготовка зміни могла розтягтися на півтора року. Почали б у 22-му – у 24-му могли виникнути умови для ротації. Але тепер надворі 25-ий.
І проблема в тому, що держава не може наважитись не лише на демобілізацію. Вона також не може зважитися на повноцінну домобілізацію. Будь-яка тема, пов'язана з повістками, стала настільки непопулярною, що політики щосили намагаються її уникнути. Партія ухилянтів стала настільки впливовою, що влада та опозиція не ризикують із нею сваритися. Питання, від яких залежить виживання країни, ніхто, крім військових, не обговорює.
Чи займатиметься хтось мобілізацією окрім військових? Чи стануть наводити лад із системою бронювання? Фейковими студентами? Липовими інвалідами та фальшивими опікунами?
Чи буде системна робота з ухилянтами? Чи наважиться хтось на посилення відповідальності? Чи СБУ прийде в гості до тих, хто в соцмережах агітує проти мобілізації?
Чи наважаться перші особи на чесну розмову з країною? Чи почне держава прицільно працювати з різними аудиторіями? Чи запропонують призовникам прозорість і передбачуваність в обмін на відповідальність? Чи приведуть до армії тих, кому не страшно довірити дрон за кілька мільйонів гривень? Чи й далі відправлятимуть до бригад людей, яким можна видати лише лопату?
Конференції про "відбудову" та "інвестиції" можуть претендувати на політичну увагу. Тоді як мобілізація йде за принципом "за соломинку вхопиться той, хто топиться". Вона стала настільки непопулярною темою, що її остаточно віддали на відкуп тим, кого не шкода. Тобто військовим. У результаті до армійських трюмів й надалі надходить вода.
Ми опинилися в ситуації, коли головним дефіцитом став дефіцит справедливості. Коли виживання країни залежить від людей, на яких поклали більше обов'язків, аніж дали прав. Коли політики переймаються думками тих, від кого доля війни ніяк не залежить. Коли одні думають про виживання, інші про вибори. Коли ніхто не хоче помічати, що бусифікація – це реакція на неготовність людей приходити по повістки. Якщо завтра до парламенту внесуть законопроєкт щодо посилення мобілізації – голосування за нього стане головним тестом на здоровий глузд. Є підозра, що більшість депутатів його не складуть.
Сполучені Штати могли дозволити собі експерименти з мобілізацією під час війни у В'єтнамі – тому що від цієї війни не залежало виживання Сполучених Штатів.
