Ця книжка – про велику втрату і світлу любов, про незміриму глибину болю і силу людського духу. Вероніка Карачевська пережила втрату рідної людини, до того ж її досвід доповнюють історії людей, у яких війна забрала найближчих. Але любов і пам’ять про тих, хто загинув, може стати джерелом сили, а часом навіть одним із нових сенсів у житті.

Авторка торкається питання резильєнтності, тобто здатності відновлюватися після труднощів, хай навіть для цього доведеться пройти шлях до проживання і прийняття того, що трапилося. Це дуже особис­тий шлях, але книжка може стати розрадою для тих, хто також зіткнувся із втратою. Бо вона – у широкому сенсі – про світло у найтемніші часи.

ZAXID.NET публікує уривок з книги Вероніки Карачевської «Сага Марсового поля», яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Дизайн обкладинки створила Катерина Сад. Замовити книгу можна за посиланням.

Тривалий час мені здавалося, що віра й надія – поняття ледь не тотожні. Віра – стан майже безапеляційної впевненості, що часом ґрунтується на пізнанні, а подекуди – на глибокому субʼєктивному переконанні без будь-якої емпіричної перевірки. Ми хочемо вірити в любов, вищу силу, перемогу добра над злом і глобальну справедливість, подекуди навіть не стрівши їх на шляху.

Надія ж – це стійке сподівання на те, що, діючи певним чином, ми досягнемо того чи того результату. Ніхто нічого не обіцяє, але якщо діятимемо, то хоча б є шанс. У надії більше простору для сумніву, для проактивності, для власного вибору і дії у відповідний спосіб.

Ніхто з нас не міг повірити в те, що життя зміниться настільки раптово: війна, втрати, зміни пріоритетів і докорінне переписання навігаційних карт. Багато ілюзій зазнають краху, та завжди є шанс обрати власну позицію щодо власного пережиття.

Я знаю людей, які після надзвичайно важких, трагічних подій переосмислювали сенс власного життя і те, що раніше робили щодня. Моя знайома якось сказала: «За певний час після втрати я зрозуміла, наскільки нерозумно й легковажно витрачала дорогоцінний час свого життя. Скільки важливих дрібниць видавалися несуттєвими й губилися в буденних клопотах, у гонитві за стереотипами, спробах втиснутися в соціальні ролі чи кліше… Тепер кожен мій день – як «чистовик». Я свідомо роблю те, що, за відчуттями, має цінність для моєї сутності, а отже наближає до Бога, хоч я не релігійна».

У мене є товаришка, життя якої для зовнішнього спостерігача могло б здатись чимось на зразок «американської мрії». Вони з чоловіком багато років тому переїхали до Києва зі Львова. Усе – разом. Конструктивні й творчі молоді підприємці, проактивні, відкриті, доброзичливі. Кілька бізнес-проєктів, чотири прекрасні донечки, подорожі, самоосвіта, здоровий спосіб життя… Поки раптово у розпал повномасштабного вторгнення не виявилося, що в товаришки – четверта стадія раку.

Можу тільки уявити, скільки разів мали б опуститися руки, коли в неї, завжди активної, моторної, веселої після шести сеансів хімієтерапії не було сили встати. Коли зник апетит, бажання рухатися, випало волосся, брови і вії. Коли раптово помер батько… Коли довгими місяцями непевності ти кожною клітинкою тягнешся до життя, щоб твої діти не залишилися сиротами тут і зараз, в часи найважчих випробувань.

Не уявляю, наскільки велику роботу довелося провести та на яку глибоку внутрішню трансформацію спромогтися, однак кожен день своєї хвороби, попри страх, біль, втрату ваги й вітальності, вона буквально проживала зі змістом. Приймала зміни і йшла крізь них. Вела відеощоденник, в якому ділилася своїм досвідом, змінами в системі мислення й духовності, розповідала про цінність ролі людей у її житті. Вивчала іспанську, молилася, носила капелюшки, красиво повʼязувала шовкові хустки на голову, підфарбовувала губи, щоб не виглядати блідою, вирощувала городину, піклувалася про себе й родину, як могла… То була на-дія.

Після довгого й важкого лікування медики діагностували ремісію… Ця жінка розповіла мені свою історію «Про природу походження перлів». Коли в мушлю потрапляє сторонній обʼєкт (піщинка, друзка, паразит) – його не позбутися. Це безпосередня загроза безпеці молюска, тож є два шляхи: загибель або прийняття. Щоб вижити, молюск змушений змінитися, він реагує імунною системою та починає нашаровувати перламутр на сторонньому обʼєкті й так унеможливлює його шкідливий вплив.

«Так, як раніше, не буде. Та якщо випробування, що дається, прийняти всім серцем і спрямувати думки й вчинки на конструктив, з часом те, що нас травмувало, перетвориться на цінність. Я приймаю випробування, і воно вчить мене нової перспективи».

Не візьмусь узагальнювати щодо мислення всіх людей, які проживають втрату, але спочатку нас опановують біль, розпач, злість, відмова прийняття. Думки хаотичні, некеровані, бʼються, мов мʼячики для великого тенісу, об стінки черепа, сподіваючись дати раду тому, що відбувається. Першими огортають фундаментальні негативні емоції: страх, сум, гнів, сором, провина в різній концентрації. Так природним чином реагує наша психіка. Це нормально. І… це невтішна новина для тих, хто очікує швидкого полегшення: воно не з’явиться само собою, не настане легко чи швидко.

Свідомість вчиться функціонувати в нових обставинах, і від того, що ми оберемо їй як допоміжний матеріал, коли минає найважчий період шоку й зневіри, залежатиме багато. Та хай там як, це залежатиме саме від нас.

Думки виникають за інерцією, будуються на основі патернів мислення, попереднього досвіду. Вони виникають під впливом настрою, є наслідком емоційних змін. Часто думки не відображають реального стану речей, не відповідають дійсності, це тільки відлуння нашого способу мислення, стереотипних формулювань оточення або емоційної хвилі, що накотилася в конкретний момент.

Ретравматизація стає незмінною супутницею для людей у жалобі, наче хтось навмисне заповнює весь простір навколо пастками – асоціаціями.

Я бачу на вулиці військового у «пікселі» – відчуваю сум – думаю про те, як пасувала братові форма. Чую сміх сина, який так сильно схожий на сміх Миколая, – відчуваю страх втратити його – думаю, як захистити.

Щоразу в моменти щирої радості незмінно приходить почуття провини: звідки в мене право на цю емоцію, якщо її назавжди позбавлено мого брата і ще десятків тисяч людей?

Відкриваю новини. Гортаю стрічку. Збір. Місто прощається з полеглими героями. Кумедні собачки в спа. Тільки три дні знижки на сукні/пастилу/курси іспанської. Відео зі стабіка, де хлопцю ампутують ступню; на його оголеному плечі маркером виведені розмиті цифри. Запрошуємо на виставку. Депутат відмивав гроші і виводив в офшори. Щітка для кота. Збір. Пілінг для губ. Нова збірка поезії. Допоможіть знайти чоловіка: зник безвісти під Авдіївкою…

Кадри перемикаються, як на старому проєкторі. Свідомість балансує, наче канатоходець, що без страховки, із загримованим обличчям, спітнілими долонями намагається намацувати шлях, не дивлячись під ноги в безодню своїх страхів.

Тут можна довго говорити про хімічні реакції в мозку, гормони і нейронні звʼязки, але спробую сформулювати простіше: важливо вчитися мислити критично, мислити корисно. Відсікати непотрібні джерела інформації, натискати кнопку «Вимкнути», лімітувати спілкування з людьми, коли цього не хочеться, уникати зайвого шуму, віддаючи перевагу тиші. Намагатися фокусуватися на добрих думках, справах, людях.

Це допомагає зберегти ментальний ресурс, спрямувати його на конструктив. Як бонус – тримати оборону від маніпуляцій власних негативних налаштувань.

В якому стані я перебуваю? Чому в мене виникла ця думка? На яку дію вона провокує? Це конструктивно? Це допомагає мені, близьким, суспільству загалом чи навпаки? Якби можна було зважити її на шальках терезів «від Бога» – «не від Бога», то що б вони показали?

Колись для мене стало сюрпризом те, що спосіб мислення, виявляється, можна змінювати. Після загибелі Миколая я буквально щодня вчилася зупиняти потік важких думок і обирати для нього русло. Так, вдається не завжди, але шлях здолає той, хто йде.

Є тиша. Вона допомагає спиняти внутрішній діалог і чути істину.

І є просте питання, що окреслює курс: «Як би хотів він?». Є цінності, тобто персональний компас, з яким треба звірятися, коли найважче. Вони показують шлях і ведуть. Моя робота – ПРИЙМАТИ. ЙТИ.