Ну що ж. Ось воно і сталося. Сталося для багатьох несподівано – зокрема, і через поведінку головного героя цієї історії. Мова про вступ Сполучених Штатів Америки в ізраїльсько-іранську (чи ірансько-ізраїльську, як вам буде зручніше) війну. А точніше – бомбовий удар по трьох ядерних об’єктах на території Ірану, передусім по тому заводу зі збагачення ядерного палива у Фордо, який ізраїльські ВПС банально не могли знищити самостійно.
Звісно, на цьому історія не закінчується. Буде ще відповідь чи радше відповіді Ірану, режим аятол, імовірно, встоїть, Ізраїль ще якийсь час атакуватиме військові й не дуже об’єкти на території Ісламської Республіки. Але нас у цій історії цікавить не Ізраїль, не Іран навіть, не завод у Фордо – а людина, яка сидить по інший бік Атлантики й називається Дональдом Дж. Трампом.
Ми неодноразово говорили про те, що Трамп під час свого другого президентського терміну поводиться, м’яко кажучи, не дуже адекватно, часом виконуючи роль чи то кремлівського прессекретаря, чи то взагалі відвертого блазня. Говорили різко, жорстко – і небезпідставно. Але що ж ми бачимо в цій історії з B-2 Spirit, які прилетіли в гості зовсім не на острів Гуам, а навпаки, на Іранське нагір’я?
А бачимо ми, що Дональд Трамп, виявляється, може поводитися справді як президент Сполучених Штатів Америки – головний поліцейський світової демократії, який вирішує ті питання, які не можуть вирішити словами ні ООН, ні МАГАТЕ, ні інші такі ж пафосні й велеречиві, як і безсилі міжнародні організації. І справа не тільки в самому факті авіаудару по заводу у Фордо.
Згадайте, як американський президент кілька разів давав «два тижні» Російській Федерації. Як ці «двотижневі ультиматуми» поступово перетворилися на відверте посміховисько. Як слова головного чиновника на планеті, будемо говорити прямо, брали на кпини. Але – ось вам іранський кейс.
Де і «два тижні», як зовсім несподівано виявилося, можуть не збільшуватися, не розтягуватися в часі, а закінчуватися достроково. Де й «непорозуміння» з партнерами радше справді треба брати в лапки, бо виглядає так, що всі ці чутки про суперечки Беньяміна Нетаньягу з Джеєм Ді Венсом та іншими представниками Білого дому були лише грою з іранськими глядачами, яких у такий спосіб банально відволікали від неминучого. Згадайте ту саму історію з Володимиром Зеленським у Білому домі – хто скаже, що це був такий маневр, щоб відволікти увагу Владіміра Путіна? Та тут навіть причину відволікання не знайти, що вже казати про сам скандал, який справді був скандалом.
Словом, у випадку з Ісламською Республікою Іран Дональд Трамп продемонстрував свою цілковиту здатність до справді крутих і правильних рішень. (Генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерріш би зараз посперечався з нами, але тільки тому, що в червні 1981 року – коли Ізраїль під час операції «Опера», вона ж «Вавилон», знищив ядерну програму Іраку – був ще молодим соціалістом і намагався зачепитися за високі посади хоча б на національному рівні, навряд чи всерйоз цікавившись подіями на Близькому Сході).
А що ж такого сталося, що американський президент так несподівано преобразився і справді став президентом, а не клоуном? Це, мабуть, головне геополітичне питання цієї історії: чому тут Трамп зміг?
Колись, років через 60, ми дізнаємося, як усе відбувалося у Вашингтоні і його околицях у ці буремні травнево-червневі дні. А поки що можемо лише теоретизувати. Згадавши, наприклад, прихильне ставлення 45-го президента США (під час другої каденції ми не побачили нічого нового) до очільників персоналістських диктатур – Владіміра Путіна чи Кім Чен Ина. Або навіть Сі Цзіньпіна, який фактично знищив систему колективного і змінного комуністичного керівництва КНР. Із цими людьми Трампу було якщо й не просто, то принаймні зрозуміло.
Ось є Владімір, який так само любить владу, так само хоче грошей, так само обожнює, коли його вихваляють і майже обожнюють. Нещодавно американський президент випромінював радість від отриманого катарського хабаря у вигляді літака – і його не зупинило те, що Катар є одним зі спонсорів тероризму у близькосхідному регіоні. (Знаєте, до речі, хто так охарактеризував Державу Катар? Ви не повірите – Дональд Трамп.) Чим він відрізняється від Путіна в цьому плані? Той так само приймав подібні «подарунки», скажімо, палац на Чорноморському узбережжі Північного Кавказу.
Точно так поводиться і Кім Чен Ин, який давно вже і думати забув про якісь там ідеї чучхе, а просто править собі країною, як справжнісінький спадковий монарх. Та і Сі Цзіньпін, як уже було сказано, фактично змінив форму правління в Китайській Народній Республіці. Попри всі відмінності, ці фігури – одного поля ягоди. І десь на цьому полі росте й квіточка під назвою «Дональд Трамп».
Іран же – інша історія. Попри всі корупційні схеми, які є в будь-яких авторитарних і навіть тоталітарних державах (ті, хто як я, застав брежнєвський СРСР, це чудово пам’ятає), Ісламська Республіка має не просто чітко сформований ідеологічний стрижень. Ця ідеологія заснована на такому релігійному ґрунті, що побороти її фактично нереально. Нереально ще й тому, що багато хто – і у владі, і в суспільстві – її справді підтримує. Згадайте, як легко і швидко розсипалася така богомільна, якщо вірити адептам «России, которую мы потеряли», Російська імперія. Чому так сталося? Та тому, що пересічний люд на той момент давно вже не сприймав православ'я всерйоз – тому й не став на захист православної держави, яку вирішили знищити безбожники-більшовики.
Іран же – справді релігійна країна. Справді релігійне суспільство. І аятола Алі Хаменеї навряд чи їсть свинину, якщо говорити коротко й образно. Тобто в цій історії Трамп, у якого, як і в Путіна, немає жодних цінностей, тільки інтереси – зіткнувся із суперником, який справді живе за певними законами. Хорошими чи поганими – це інше питання, але вони, ці принципи, є. І от це американському президенту, мабуть, важко зрозуміти.
Як важко циніку зрозуміти фанатика – хоч вони й можуть перебувати на одному боці геополітичного термінатора (лінії, яка розділяє світло і тінь). Трампу важко зрозуміти логіку Хаменеї, який навіщось чіпляється за ті незрозумілі старовинні книжки з їхніми приписами. Навіть і не важко – а просто неможливо. І як із цими хлопцями можна мати справу? Таку звичну трампівську справу, big deal чи щось на кшталт цього. Тож чому саме на них і не показати, як America will make great again.
До речі, з Путіним у Трампа зараз склалася схожа проблема. Здавалося б, чого тобі ще – ось угода, ось зняття санкцій, ось гроші, які до тебе потечуть рікою. Навіщо тобі ті руїни Мар’їнки і Бахмута, Владіміре? Що ти з них зможеш отримати? Територію? Сполучені Штати самі відмовляються від території – наприклад, Пуерто-Ріко, який сам хоче стати 51-м штатом, але ніхто його туди не бере. Так це цілком процвітаючий острів у Карибському морі, а не випалена донбаська земля, де, як показує практика інших населених пунктів, роками стоятимуть напіврозвалені стіни і більше нічого.
Та все ж на Путіна Трамп сподівається. Сподівається укласти той самий peace deal. Тож у ситуації, яка не дуже й відрізняється від іранської (як Іран бачить своєю метою знищення Держави Ізраїль, так і путінська Росія хоче лише одного – повного знищення України; а все інше – другорядні деталі), він діятиме зовсім інакше. І замість президента США ми знову побачимо недолугого блазня, з чиїх слів уже відверто сміятимуться в Кремлі.
