Боєць 73-го морського центру ССО Михайло Максіян, позивний «Прапор»
29 липня — День пам’яті загиблих воїнів Сил спеціальних операцій. У цей день вшановують тих, хто без вагань став на захист України і не повернувся з бою. Один із них — Михайло Максіян, боєць 73-го морського центру ССО, позивний «Прапор». Його життя стало прикладом відданості, сили духу та любові до Батьківщини. Історію Михайла згадують дружина Вікторія та побратим Віктор «Шрек».
Михайло Максіян народився в Молдові і ще маленьким разом із батьками переїхав до Криму. Там пройшло безтурботне дитинство — море, гори, степи, шкільні друзі. Військову службу проходив у Василькові. Одружився, виховував прийомну дочку Ірину, а потім народився син Назар — нині йому 16. В 2015 році Михайла мобілізували, служив у 3-му окремому полку ССО, на посаді снайпера. Після демобілізації повернувся до мирного життя, влаштувавшись в «Епіцентр». Саме там, серед будівельних матеріалів, доля звела його з Вікторією — жінкою, яка згодом стала його світом.
«Коли розповідаю про Мішу, то наче кажу про себе, — тихим голосом ділиться спогадами Вікторія. — Ми з ним були разом — як одне ціле: і кохання, і друзі, і плече підтримки. Коли зустрілись, мене дуже вразило його ставлення до людей. Всіх працівників магазину, незалежно від віку чи посади, знав на ім’я, вітався, запитував про справи. Завжди був спокійним, виваженим, надійним. Відповідно, і люди його поважали. За два роки після знайомства ми одружилися та переїхали жити до Фастова. Місто йому припало до душі. Завжди захоплювалася, як Міша не боявся змінювати своє життя. Тоді ж вирішив займатися бігом та отримати другу вищу освіту».
За життя Михайло змінив багато професій, його гасло: «щоб дізнатися — потрібно спробувати». В молодості навчався на зв’язківця, а в майже 40 років захотів вивчати історію. Причому не будь-де, а на історичному факультеті головного університету країни — імені Шевченка. Ретельно готувався до кожного іспиту, писав курсові. Якщо до лютого 2022-го робив це по ночах чи на вихідних, то останній рік — з бойових позицій.
«Він дуже хотів отримати диплом історика і непогано розумівся на цій темі, — додає Віктор. — Тривав четвертий місяць війни, ситуація на Херсонщині надскладна, у нас завдання одне за одним. І під час короткого перепочинку в якомусь селі, коли кожен мріє бодай годину поспати, Міша відкриває книгу і починає щось записувати. В університеті всі знали, де він був в той час. Викладачі, певно, враховували це на екзаменах. Послаблень собі не дозволяв. Тож точно можу сказати: диплом здобув завдяки знанням і наполегливості. Був сповнений гордощів, коли в 2022-му, перебуваючи в Києві, зайшов до деканату забрати диплом!»
До кожної справи Михайло підходив ґрунтовно. Пів року занять бігом — і вже заявився на марафон! Це 42 кілометри, дистанція під силу далеко не кожній людині. Поїхав із побратимами до Словаччини, в місто Кошице, на марафон миру. Фінішну пряму подолав з прапором України в руках, чим дуже пишався. Вікторія завжди була поруч: спершу підтримувала на змаганнях, а потім і сама почала бігати. Разом не раз брали участь у забігу «Шаную воїнів, біжу за Героїв України», приуроченого до Дня пам’яті захисників України. Спершу за Ігоря Брановицького, який загинув в Донецькому аеропорту, а потім — за Юрія Олефіренка, командира 73-го центру ССО.
«Цікаво, всі мої досягнення пов’язані зі змаганнями, на яких „Прапор“ був поруч, — розповідає Віктор. — Він підтримував в найтяжчі моменти, мотивував не зупинятися. Тому зараз, коли треба долати найcкладніші ділянки дистанції, одна лише згадка про нього надає сил».
Захоплення спортом, служба в резерві зміцнили дружбу. Тож коли Віктор у 2020 році запропонував разом працювати у столичному Палаці ветеранів, Михайло не відмовився.
«Я бачив, як сумлінно та відповідально Міша ставиться до роботи, шукає найкращі рішення. — каже Віктор. — Був впевнений у ньому на 100%, і на посаді головного інженера він показав себе якнайкраще. Мав „золоті“ руки — тримав у зразковому порядку і будівлі, і чималу територію. Згодом перейшов в офіс і займався тендерними закупівлями. В цей самий час запропонував роботу Вікторії, у відділі кадрів. Тут ми зійшлися ще ближче, щодня спілкувалися, організовували різні заходи для ветеранів війни, в тому числі — спортивні».
Саме з легендарним 73-м морським центром ССО нерозривно пов’язані останні роки життя Максіяна. У 2018 році Михайло та Віктор підписали контракти резервістів, двічі на рік їздили на двотижневі збори. «Він жив цим, мріяв потрапити в 73-й центр! Обожнював степ і море, які з дитинства були його стихією. Збори були непрості, виснажливі. Але він не жалівся, не намагався їх пропустити чи десь зійти з дистанції. Хотів всюди бути першим, прикладом для молоді», — ділиться Вікторія.
Вже вранці 24-го лютого 2022 року друзі прибули до Очакова, отримали екіпірування та зброю, і одразу були задіяні у виконанні завдань. Переважно на півдні — готували узбережжя до відбиття висадки ворожого десанту, займалися контрдиверсійною діяльністю, проводили спецрозвідку, виявляли противника й наводили на нього вогонь артилерії та авіації.
«Весь цей час ми тримали зв’язок. Писав кілька слів, щоб я знала, що все нормально. Один раз він навіть приїхав до Фастова на мій день народження. Мене це дуже зворушило, він відпросився у командирів — щоб просто день побути зі мною», — згадує ті буремні дні Вікторія.
Михайло був прапорщиком (відсюди і позивний «Прапор»), але з часом його навичкі та особисті якості оцінили — поставили виконувати обов’язки командира групи спецпризначення. Безсонні ночі, втома — він не скаржився. Мотивував, підтримував, ішов першим. Хлопці за ним, бо поважали і довіряли його рішенням. Керівництво полку все бачило і готувало Михайла до офіцерського звання, але…
Загинув «Прапор» у бою, потрапивши під ворожий вогонь, всі інші в групі отримали поранення. Забрати тіло одразу не вдалося. Це сталося лише на десятий день, під час ретельно спланованої операції. Поховали Михайла Максіяна у Фастові.
«Якось Міша зізнався, що його старший брат був міліціонером у Молдові і загинув у Придністров’ї під час російського вторгнення, — згадує Віктор, тяжко зітхаючи. — І Міша пішов з життя від російської кулі».
Одна з перших операцій групи Максіяна була в селі Трудолюбівка на Херсонщині. Коли звільняли його від окупації, Михайло познайомився там з сільською старостою. Самотужки, фактично незнайомій людині, допоміг евакуювати велику родину в безпечне місце. Староста була вражена мужністю хлопців і допомагала, чим могла. Тепер одна з вулиць Трудолюбівки носить ім’я Михайла Максіяна.
За виконання завдань у Херсонській області Максіян отримав орден «За мужність» III ступеня, а вже посмертно — звання Героя України. Тоді побратими, військова частина доклали всіх зусиль, аби це відбулося. В Офіс президента Вікторія прийшла разом з сином Михайла Назаром, який отримав орден «Золота Зірка» з рук Володимира Зеленського.
А нещодавно і у Фастові на честь Михайла назвали вулицю. «Вона за кілька хвилин від дому… Але я майже не ходжу туди, — каже Вікторія. — Стає боляче, коли дивлюсь на адресні таблички з його ім’ям, одразу згадую наші найкращі моменти, без сліз додому не повертаюся. Але така пам’ять важлива і має бути всюди, українці мають шанувати своїх Героїв».
Михайло дуже любив природу. Мріяв збудувати великий будинок, насадити багато дерев. А ще — хотів купити човен і разом з дітьми плавати, насолоджуватись тишею. Незадовго до загибелі він часто говорив дружині, що мріє відвезти її у звільнений Крим і показати місця свого дитинства.
Його мрії залишились з Вікторією, з Назаром, із побратимами. У їхніх серцях він — поруч. А вулиці з його ім’ям, спогади про подвиги, і бігові старти в його честь — це знак, що «Прапор» тримається високо.
