На одному з YouTube-каналів 2014 року хтось виклав "Думу про Батурин" як "старовинний козацький твір 18 століття". 2024-го під треком із щемким, по-батьківськи інтимним співом, що розповідає про знищення московитами гетьманської столиці, з'явився коментар автора:
"Друзі, це моя пісня, яку я створив, заколисуючи своїх дітей у 1999–2000 роках. Слова та музика Тараса Компаніченка, а ніяка не старовинна козацька дума 18 століття. Дякую за розуміння!".
Тарас Компаніченко – кобзар, лірник, мультиінструменталіст, історик музики, поет, народний артист України. До безлічі його іпостасей і досвідів 2022 року додалась добровольча служба в ЗСУ та постійні зустрічі зі смертю.
"Завтра, на жаль, не зможу, мене покликали на похорон, – знайти час для інтерв'ю Компаніченку було непросто. – Даруйте, сьогодні ми теж ховали двох наших побратимів, вже немає сил на розмову. Давайте перенесемо, добре?
Можете набрати мене о 7:30 завтра? Буду в цей час в машині, їхатиму в Черкаси на меморіальні заходи".
В інтерв'ю УП Тарас Компаніченко розповів про взаємодію кобзи та IT-технологій на війні, про цінність дум для України та решти Європи. Про пошук справжнього і повернення до чеснот прадідів. Про лицарський кодекс та перспективи миру з Росією.
– Нещодавно ви виступали у Франції та Швеції. Чи легко достукатись до іноземних сердець українською піснею?
– Мені здається, що легко. Може, це моє суб'єктивне бачення, але переважна більшість людей, яких ми прямо так по-американськи (усміхається) називаємо "європейцями", співчуває нам. У той чи інший спосіб підтримує. Але вони мало про нас знають. І наше завдання – відкрити справжнє обличчя України.
Ерефія вкладає величезні гроші в те, щоб представляти російське мистецтво в світі. У Німеччині, Австрії, Швейцарії, Італії чи Франції москалі пропагували не попсу. Вони заходили в Європу через високе мистецтво: фортепіанну, симфонічну, камерну музику, через солоспіви, через знайомство із сучасними композиторами.
Ми бачили цей процес давно, і всупереч політиці держави, в часи, коли це не було ні трендом, ні взагалі тенденцією, намагалися подібне робити (популяризувати високе українське мистецтво – УП). Зараз стало живою потребою, щоб громадянські суспільства країн, які нас підтримують, відкривали українські світи. Розуміли, ким ми є, які цінності сповідуємо.
– Як реагує на українське мистецтво Європа?
– Я б міг зараз сказати, що "порвав" залу, але це буде нескромно. Треба розуміти, що популярну, сучасну українську культуру потрібно представляти і на Заході, і на Сході, в Японії, наприклад. Але вона для них не така цікава, як наша культура хорова, як музика давніх і сучасних українських композиторів. Як справжній фольклор, артхаусне, поетичне кіно. Ми повинні знайомити світ із високим українським стилем.
Мистецтво минулого є непідкупним свідком того, що ми існували і в 19-му, і в 16-му століттях. У 12-му чи 11-му ми теж були. Артефакти, які ми представляємо, свідчать про висоту наших естетичних уподобань. Про те, що ми сучасна і давня нація з великою культурою, яка кореспондується з культурою тих народів, від яких ми зараз хочемо співчуття, резонансу. Українці мали ті самі прагнення в боротьбі за людське, справедливе. Захоплювались високим, трагічним.
– Коли спостерігаєш за новинами, здається, що світ геть не розуміє українців, мотивів спротиву.
– Я мав щастя спілкуватися з іншими людьми. Вони в більшій мірі розуміють, що йде екзистенційна боротьба за те, щоб українці залишилися як такі. За виживання самої нації, за наше право бути собою на цій землі.
– До кого ви ще звертаєтесь у своїх співах, крім слухачів, яких бачите безпосередньо перед собою?
– Було б надто пафосно сказати, що звертаюсь до якогось національного егрегора. Я не думав про це. В мене так склалося, що я відкриваю Україну й тут.
Українці насправді мало що знають про себе. Люди запитують, хто вони. Потребують свідчень, які розгерметизовують національну пам'ять, минувшину предків. Якими вони були? Варварами чи все ж таки гідними, вільними людьми?
Не знаю, до кого я ще апелюю, чесно. Я апелюю до слухача перш за все. І до історичної правди.
– Кобзарство – архаїчне явище. Як воно вписується у війну сучасних технологій? Наскільки затребувано молодими бійцями, які дивляться на ворога через камери дронів? Не виникає конфлікту поколінь?
– Ні. Все залежить від внутрішньої культури людини. Я можу казати про тих, з ким служив, служу. Мені здається, сучасна молодь має широкспектральну візію. Вона здатна широко дивитися на світ.
Молоді українці – вільні. Часто інтелектуальніші або більш проінформовані в якихось речах, в яких моє покоління відстає або вже далеко позаду. Молодь шукає справжнього. Мені здається, їхня перевага не в тому, що у них все попереду, а в тому, що вони ростуть, проривають ось цю шкаралупу, оболонку, щоб розвиватися. В зернятку більше сили, знаєте? Так само і вони – сильніші, чистіші. Хочуть охопити все, що ми не змогли збагнути, осмислити.
Вчора я ховав двох побратимів. Співав, щоб не було гнітючої тиші, коли останнє цілування відбувається. Після похорону один хлопець прибіг, запитав: "Пане Тарасе, а що це була за пісня? Де її знайти?". Це була пісня Андрія Чернюка "Хтось та й вродиться з нас нещасливо", це ще з першої "Червоної рути". Я лише трошки її у кінці поправив.
Або ж другий після цього похорону підійшов: "Пане Тарасе, це так важливо, що ви в цей час були з нами. Бо ваша музика – це щось надзвичайне!". І що там надзвичайного було? Всього-на-всього той момент, коли потрібно підтримати рідних, зіграти те, що окреслює цінності, за які боровся та поліг герой.
Я робив, наприклад, передвеликодні страсні чування. Там були в більшості люди з передової. На концертах переважно молодь, яка приїжджає з Куп'янська, з Курщини чи запорізького напрямку. Вони дивляться в "теплики", каліматори, мають дрони, технології, але водночас потребують давнього.
Можливо, все це мої суб'єктивні візії, бо я не збираю стадіони, не пробував. Моя музика нішова, але вона і про євшан-зілля. Я часто чую: "Так це наш код!". Може, це заяложена фраза, але це є наше, справжнє. Кобзарство – дотик до предковічного, яке і тепер актуальне.
– "Дума про Батурин", яку ви створили 25 років тому, сприймається зараз як доволі фаталістичний твір. Чи знали ви тоді, що буде знов війна?
– Ні, я не міг знати цього. Я не пророк, не провидець. Там все-таки позитивний фінал. Там я викермовую стерном оптимістичним:
"Та тверда у нас залога й козаки якстій,
І надія наша в Бога й в Діві Пресвятій!".
Тебе можуть принижувати, знищувати, ти можеш бути розсіяний по світах, але потрібно зберігати чесноти, які передали нам діди, як би це не високопарно звучало. Треба робити все, щоб ці цінності були частиною тебе. Зберігати ці "клейноди віри й цноти". Ця дума про виживання, витривання всупереч руїні. Перетривати, вистояти – все ж таки тут оптимістичний, не фаталістичний прогноз.
Батурин – трагічний епізод у нашій історії, але це певний символ. Ось ми були. Була висока культура, збірки європейського мистецтва, велика бібліотека Мазепи в Батурині. Прекрасна зброя українських людвисарів. Партесні концерти. А потім знищення, спалення, вигнання, розсіяння по світу.
"Притчею в язицех стали ми в краях чужих,
і старцями голосили на річках своїх".
Тут апеляція до 136-го псалма Давидова, який переспівав Шевченко. Попри всі ті неволі, вавилонські, єгипетські полони, ми зберегли себе. Передали нащадкам цей меч боротьби за свободу, честь і справедливість.
– Що для вас як кобзаря, бандуриста, лірника означає той факт, що ви стали учасником реальної, не билинної війни з росіянами?
– Я відчуваю відповідальність. Можливо, це таке мітологізоване – а може, й ні – уявлення про кобзарів, але вони були в минулому співцями-воїнами. Або співали про воїнські подвиги, чесноти, були літописцями доби. Про це можна казати іронічно-скептично, але вони справді були такими.
У добу романтизму кобзарів порівнювали з античними рапсодами, скандинавськими скальдами, кельтськими бардами, провансальськими трубадурами. Люди завжди воювали, творили подвиги або негідні вчинки. Співці вчили, як жити так, щоб із правдою не розминутися, щоб не було соромно.
Кобзарі були літописцями лицарського чину, суспільного стану, покликанням якого було захищати свою націю від поневолювачів. А ширше кобзар був співцем, який виконував універсальні твори, пов'язані з морально-етичними пошуками.
Розповідаючи архетипічні, як ми тепер кажемо, історії, кобзарі показували, як треба бути. Вони були і носіями моралі, і тими, хто формує суспільну поведінку, моральні імперативи.
– Війна – "багатий" матеріал для кобзаря?
– Так. Моя відповідальність у тому, що я мушу писати про минуле, щоб відкривати українцям спадщину, яку вони не знають. Водночас мені треба зв'язуватися із сучасністю. Мене питають: "А є якісь пісні теперішні?". І я співаю.
Буває, коли пісні є надто болючим тригером. Мене, прям як у тому анекдотичному епізоді у фільмі "Поводир" (усміхається), питають: "Ось ви все про смерть, війну. А можете щось веселе? – Можу! "Гречаники"!".
Сучасні твори, які я виконую, для багатьох стали знаковими: "Дума про Савур-Могилу", "Завжди Україна буде" чи "Він криком кричав дико". Але багато хто каже: "Давайте щось веселеньке!".
Кілька днів назад таке було в одній бригаді ДШВ. Ну я і заспівав їм "Чорні кури, білі яйця, наші хлопці спать бояться". Це довжелезна пісня з Харківщини, яку я записав ще у 1999 році. Або "Штани мої, шаровари, штани мої сині, чого дівки до вас липнуть, як до браги свині".
В армії дуже важливе почуття, що ми творимо одне ціле. Коли в перші дні (після вторгнення – УП) ми були в бомбосховищі, часто співали з побратимами твори, які багато хто знає: "Червону руту", щось таке. Співали разом, щоб підтримати єдність.
А пізніше хтось питає: "Можна оте, що вчора було? Щось таке довге, дивовижне". Будь ласка! І я співаю "Думу про поповича пирятинського Олексія". Або "Богородицю" – гімн, який виконували 1410 року перед битвою під Грюнвальдом.
– Вам часто доводиться пояснювати цінність українських дум?
– Ми любимо цитувати Шевченка. "Наша дума, наша пісня не вмре, не загине" і таке інше. Але люди справжньої думи не чули, не знають її як жанр.
Ми не знаємо, як звучала "Іліада" чи "Одісея". Не знаємо, як звучала "Пісня про Ролянда" чи "Беовульф". Але у нас є таке щастя, що збереглося – думи. Ми маємо неперервну традицію співання епіки. Це те унікальне, що збереглося попри все в українській музиці. Голос минулого. Архаїчний, епічний голос цілої Європи.
Коли я співаю про Хведора Безрідного, Марусю Богуславку або "Плач зозулі", я знайомлю зі спадщиною. Перед виступами я кажу побратимам, що ми є співакціонерами великої української спадщини. Це не просто я співаю. Все це – ваше, наше, питомо українське. І водночас це ключ для розуміння, як узагалі звучав європейський епос.
Кобзарство – певною мірою романтизована, мітологізована інституція в українському суспільстві. Але ми намагаємося робити все, щоб воно відповідало основним своїм функціям. Це служіння на розраду, на потіху, на декомпресію, на мотивацію воїнам.
– Здається, у публічній площині ви продовжуєте традицію шляхетного ставлення до ворога. Я правий чи ні?
– Мабуть, це пов'язано з тим, що я цитую Грицька Чупринку, видатного українського поета та зв'язкового, головного отамана Симона Васильовича Петлюри, якого розстріляли 1921 року в Лук'янівській в'язниці.
Я цитую його "Друже мій, вороже" і кажу, що ніхто із сусідів так про ворога не писав сто років тому. В цій короткій поезії сконденсовано той етос, який вже тоді не знаходив відгуку, бо зброю брали хами і негідники.
На звірства часто люди не можуть відповідати шляхетними вчинками. Бо, як писав інший видатний поет Степан Руданський, "Кров за кров катам нашим. І муки за муки". Коли люди бачать смерть своїх близьких, виникає огида та бажання вбити, стерти з лиця землі це поріддя, яке принесло зло, тортури, муки, нещастя, зґвалтування, грабунок, знищення цілих сіл і містечок.
Але місія і священника, і капелана, і, мабуть, кобзаря, в тому, щоб ми цей затуманений помстою погляд трохи прояснювали. Бо ми говоримо, що воюємо за любов. Нами керує любов, а не страх, не помста сліпа. І ми не повинні уподібнюватися до вчинків ворогів наших. Щоб помста не творила в нас людиноненависництва, щоб не змушувала нас робити вчинки, за які соромно.
Це така певною мірою позиція тверезого серед кривавого бенкету, де всі сп'яніли.
– Якщо б вороги трохи знали слова нашого гімну, де є доволі лагідне слово "воріженьки", мабуть, не так сильно боялися б українського полону?
– Так (посміхається). І справа не в якихось конвенціях. У нас самих є ця міра тверезості.
– Але хіба можна такого жорстокого і безпринципного ворога перемогти ось цим лицарством?
– Я теж задаю собі це питання. І у приватних розмовах його чую. Але ми маємо триматися того морального стрижня, який все ж таки в нас є. Який не дозволяє чинити того, що чинять над нами. Розхитування моральних цінностей – один із засобів війни, тиску на нас.
Чи можна вистояти проти росіян, сповідуючи кодекс лицаря? Складне питання. Але сповідуючи цей кодекс, ми ставимо вищу планку. І це дозволяє залучати до нашої боротьби порядних людей з інших країн. Вони мають бачити в нас не лютих звірів, а добрих воїнів, лицарів, які вміють воювати та вбивати загарбника.
– Багато хто в тилу живе очікуванням перемир'я. Що кажуть українські думи тим, хто вірить у мир з росіянами? Що скажете ви?
– Це ілюзія. Звичайно, люди втомилися від війни. У нас війна затяжна, на виснаження, війна ресурсів. Але головне, що вона екзистенційна. За право бути українській нації. У нас немає іншого вибору, окрім як воювати. Якщо вони нас завоюють, не буде жодної форми існування України.
Всі сподіваються на мир. Бажання миру – природне. Але ж ми говоримо про справедливий мир. Ми сподіваємося на той мир, який буде прийнятний для того, щоб далі могла існувати Україна – демократична, цілісна, ціннісна, європейська, українська.
Ворог, говорячи про "мир", декларує, що від України залишиться дещо нижче пояса. Їхні пропагандисти, ідеологи саме так це формулюють. Переможно для себе і принизливо для нас. Все, що залишиться від України, має бути з російською мовою, церквою і тому подібним. Все має бути у московській орбіті. А сама Україна має бути буферною зоною.
Мир, на який сподівається втомлений обиватель, для несвідомого, можливо, українця є прийнятним. Але він абсолютно неприйнятний для України в цілому. Я не бачу близьких перспектив для того, щоб цей мир був реалізований. Немає жодних передумов для цього. Ми не визнаємо і не можемо визнати вимог, які ставить перед нами Москва. А Кремль не змінює свої "пєрвопрічіни".
Нас, на жаль, чекає довга війна. Треба якомога ефективніше працювати, бути якомога згуртованішими. Щоб це була не війна "когось", а наша спільна справа заради того, щоб українці, наші діти, внуки були господарями на цій землі.
– Де українцям знаходити додаткові сили для подальшої боротьби?
– Ще одне складне питання. Ресурсна база у Москви більша. Це велет, з яким ми боремося. Але росіяни не величні. Тут згадується формула, яка з'явилась після повномасштабного вторгнення – Давид та Голіаф. Давид переміг силою духу, вмінням, удатністю.
Звичайно, ми можемо сподіватися на чудо, дивозброю, на новітні технології. Ми маємо амбітні плани на створення своєї ППО, балістики, хоч і відстаємо у масштабуванні. Але поруч з тим є сильний внутрішній ресурс. Попри всі розчарування суспільство залишається мобілізованим.
Сила-силенна людей за підтримки держави і без неї задіяна в тому, щоб чинити опір.
Вони діють не через примус, не через вигоду, а через чисту мотивацію серця. Є тваринна потреба вижити, вистояти, і водночас є внутрішня свобода.
Громада вільних людей – потужний ресурс, який, я вірю, дасть свої плоди попри все.
Світ побачить плоди цього великого духу.
