23 липня у «Вежі на Почайні» (в ТЦ GORODOK Gallery) у Києві під егідою неформальної дослідницької платформи Людина Диво Світ відбудеться камерний концерт «Між нотами та серцем» — подія, створена для тих, хто шукає глибину.
Це буде вечір музики, яка не просто лунає, а промовляє. У програмі концерту — Соната №3 Йоганнеса Брамса; соната Сезара Франка; а також романтичні твори для фортепіано в чотири руки. Виступатимуть скрипаль Ігор Чернявський, піаністи Олег Копелюк та Ігор Седюк. Ведуча вечора — докторка мистецтвознавства Юлія Ніколаєвська, яка допоможе слухачам не лише відчути, а й осмислити музику.
«Вечірній Київ» розпитав соліста, скрипаля з Харкова Ігоря Чернявського про те, як повномасштабне вторгнення вплинуло на виконання музики, яким сьогодні є завдання митця, як європейці сприймають українські твори та чому варто повертатися до європейської спадщини.
— Після початку повномасштабного вторгнення ви довгий час не брали до рук скрипку, і власне музика повернула вас до творчості. Розкажіть цю історію.
— «Коли гармати б’ють, то музи мовчать». Тому і не брав, бо це було настільки жахливо… З перших днів війни це такий біль, який злився психічно, духовно, душевно, фізично. А найголовніше — було велике нерозуміння, як це взагалі могло статися, що так кровожерно і так нещадно нас кришить, громить сусід, з яким були такі зв’язки, і духовні — теж.
То був такий стан, який ні з чим неможливо порівняти. Коли ти реально не можеш дихати. Якоїсь миті, я зрозумів, що просто не можу спати — не було довше хвилини, щоб десь не було чути вибухів, а потім на другий-третій день орки під вікнами бігали з кулеметними чергами знищували все навколо. Це був реальний жах. І наша домівка пошкоджена. Одного разу зав’язався бій під вікнами. Слава Богу, наші відбились, але це було зовсім поруч, буквально в декількох метрах від мене.
І тоді, і пізніше ми з дітьми проводили багато часу в коридорі, ховаючись від небезпеки. У мене взагалі все вимкнулося, зникло бажання не те, що музикувати, а взагалі навіть згадувати, чим я займався раніше. Так дивно спрацювала психіка, що ця навала ніби викреслила всі мої надбання, все те, що я міг, вмів. Дивна річ. Десь за тиждень дружина каже мені: «Може ти пограєш?» А в мене скрипочка лежить на видному місці, я її бачу кожну хвилину, кожну мить у своїй кімнаті, але дивився на неї, як на меблі. Це було жахливо. Я зараз згадую свої почуття, то нібито якась зрада була перед моїм інструментом, який я любив.
Майже чотири тижні я перебував у такому стані, поки я не побачив і не почув запис моєї гри під час виступу президента Зеленського у Конгресі США. Разом зі мною на тому записі — мої колеги: органіст Станіслав Калінін та скрипаль Сергій Старжинський.
Коли я зранку почув той виступ, то плакав майже цілий день. І тоді я зрозумів, що Господь мене просто в обійми бере. Навіть не руку дає мені, а в обійми бере і каже, «Слухай, якщо тебе чує весь світ, так грай, це ж потрібно людству. Грай, підтримуй людей, давай-давай, перестань скиглити!». Такий поклик неба був, що в мене ніби аж перетинки лопалися від голосу Бога. Це неймовірна річ!
Я взяв скрипку і відчув від неї тепло, таку ніжність, родинність, і грав не більше п’яти хвилин. Вся дека моя верхня скрипкова була залита моїми сльозами. Я ніби чув вперше звуки скрипки…
До речі, з того часу дуже змінилося моє ставлення до звукового будування. Тобто звуки стали зовсім іншими. В них з’явилася ознака такого переживання, такої глибини, яка може бути зіграна тільки у стані людського відчаю.
— Якщо повернутися в далеке минуле, то як сталося і чому ви обрали музичною партнеркою саме скрипку?
— Я сам не вибирав, на чому грати. Вибирала матуся. Історія така: я народився у дуже бідній родині. Батько залишив сім’ю, коли я був ще зовсім малим, і мене виховували три жіночки — бабуся, тітонька і матуся. Ми вчотирьох жили у маленькому шахтарському місті Марганець, де було багато робочих, які після зміни пиячили. Ми мешкали в центрі, де було багато пивних і часто валялася купа п’яних людей. І тому матуся, щоб я не мав такого спілкування, віддала мене у музичну школу.
Чому на скрипку? Вона взагалі любила фортепіано, але навчання на скрипці коштувало 2,50, а на фортепіано — 20 рублів. І вона елементарно не мала змоги оплачувати моє навчання.
І, як не дивно, була ще одна річ, яка мене надихала займатися скрипкою: концертмейстерка, яка мені акомпанувала з самого дитинства, казала, що якщо будеш добре грати і будеш готовий до уроку, я тобі буду давати три копійки на автомат з газованою солодкою водою. І це була мотивація, це був стимул, з яким я ходив у музичну школу.
З дитинства дорослі бачили, що в мене були здібності до музики, якісь таланти. Матуся, сама музикант, ставилась до мене дуже чуйно і приділяла багато уваги моїм заняттям, хоча я був ледарем, про що зараз дуже шкодую.
— На якій скрипці зараз граєте? У вас один чи декілька інструментів? Чи міняєте їх?
— 34 роки я грав на скрипці німецької мануфактури Klotz. Ви знаєте, це великий бій для кожного музиканта — гарні інструменти. А ціни на них починаються від 50 тисяч євро, щоб можна було відчувати себе більш-менш професійно.
Все, що зараз ми можемо назбирати — це дві-три тисячі, євро, це все дуже погані інструменти. Ну, вони, звісно, не фабричні, вони мають якийсь вигляд, але на них дуже важко грати й майже всі скрипалі мучаться.
Нещодавно я купив Steiner за 2,5 тисячі доларів, він трішки ліпше. Це теж така сума, знаєте, смішна для гарних інструментів і — скрипка не може видати такий звук, який я хочу. Дуже часто мучаюсь на інструменті, розумію, що в житті мені нічого не світить з цього боку, треба пристосовуватись до тої, що є.
Ну, звичайно, коли ти граєш на скрипці, про все забуваєш, який в неї звук, знаходиш свій звук, звісно. Інколи навіть люди кажуть, ой, гарний інструмент у тебе, а то не інструмент гарний, а то таке звукове будування. Так що якось отак, інструментів у мене немає, ну зараз у мене лежить інший інструмент, теж такого рівня, мені дали його спробувати пограти.
— Зараз ви багато їздите з гастролями, виступаєте перед військовими та цивільними. В чому під час війни вбачаєте завдання музики?
— Ми всі є свідками жахливих подій, і байдуже дивитися на це просто неможливо. Людські страждання викликають глибокий відгук у душі, породжуючи непереборне бажання діяти та допомагати. Сьогодні кожен митець має створювати власний простір підтримки. Ця підтримка необхідна не лише нашим військовим, а й усім українцям, адже багато хто зараз переживає внутрішнє виснаження. Для мене це означає грати, надихаючи інших своєю музикою.
Я грав для багатьох — у шпиталях, підвалах, імпровізованих концертних залах бомбосховищ. Люди приходили, навіть збігалися, щоб почути цю живу, світлу музику, що надихає. Я ніколи не зустрічав такої публіки. Навіть ті, хто раніше ніколи не слухав класику чи скрипку, чіплялися за звук, як за рятівну соломинку. Це мене і досі вражає.
Минулого тижня ми дали концерт у військовій частині для військовополонених, яких вдалося повернути. Це була неперевершена подія. Ці люди, які були 2—3 роки в полоні — виснажені, вимучені — сиділи й слухали. Відчувалося особливе тремтіння в душі, коли стоїш перед ними, розуміючи, що звичайна гра тут не підходить. Ти підтримуєш тих, хто перебуває в украй важкому психологічному та фізичному стані.
Необхідно було знайти звуки, що не лише заспокоять, а й повернуть до нормального життя, які дадуть їм надію: що вони повернулись на Батьківщину, де все квітне, де всі їх люблять, де всі ними пишаються як героями та завжди підтримають. Саме з такими думками ми грали, і це було до сліз.
— Як добираєте репертуар? За вашими спостереженнями, які твори сьогодні знаходять відгук в українських слухачах?
— Уявіть собі, що я вперше за три роки звертаюся зараз до європейської музики і це — ніби повернення до alma mater. Коли ще українська музика не лунала, лунав уже Бах, Моцарт. Усе йшло з епохи Ренесансу.
Останні роки ми грали тільки українське. Відкрили таку кількість творів, неймовірної глибини, неймовірної краси і не було бажання нічого іншого грати.
І коли я їжджу на гастролі і граю європейцям, вони просто шоковані нашими творами. Це не тільки ми, українці, а ті твори, які ми відкрили зараз і для Європи, і для себе — вони просто неймовірні!
— У ваших програмах часто лунають твори українських композиторів. Поділіться, які сьогодні ваші улюблені та чому?
— Може я дивно відповім, але кожен твір, який я граю, він стає улюбленим. Бо у кожний твір композитор вкладає своє почуття, свій неймовірний світогляд. Кожне людське почуття має неймовірну цінність перед людьми, перед Богом, і у кожного композитора свій дар і свій талант.
Когось граєш з більшим задоволенням, когось — з меншим, але коли я граю той чи інший твір, я граю його на 100%, вкладаю всю душу і занурюсь в наративи, думки композитора, і витягую з цього твору на білий світ таку силу, таку міць, яка повинна вражати всіх, вражати тими думками, з якими композитор створює твір. Бо все цінне, все важливе.
— Незабаром ви знову виступите в Києві. Розкажіть про ідею цього концерту та інших його учасників? Чи вперше з ними гратимете?
— Я буду грати з дуже відомим українським дуетом — Ігорем Седюком та Олегом Копелюком. Того року я вперше почав грати з колегами. Вони є викладачами нашого вишу (Харківський національний університет мистецтв імені І. Котляревського — Ред.), обоє доценти та кандидати мистецтвознавства. Обидва вони, без перебільшення, одні з найкращих піаністів України, і мені пощастило грати з ними у Франції, Німеччині та Італії. Крім того, цього року ми давали концерти та майстер-класи в Україні: на Полтавщині, Рівненщині, Івано-Франківщині. Тиждень тому виступали у військовій частині.
На концерті 23 липня ми виконаємо сонати, написані наприкінці XIX століття двома найвидатнішими композиторами того часу, чия велич актуальна й досі. Йоганес Брамс та Цезар Франк — імена, які вражають і стоять в одному ряду з Моцартом та Бахом! Твори були написані у 1886-1888 роках.
Я вважаю, це справжні шедеври, що слугують взірцем як сонатної форми, так і камерного ансамблю. У них досконало поєднуються спільні думки двох музикантів, які грають ту чи іншу тему.
Вивчити такі твори — це місяці роботи та величезні зусилля через надзвичайну технічну складність цих творів, а також — глибоке психологічне навантаження, яке закладене в їхньому тематичному матеріалі. Вони відрізняються надзвичайною різноманітність характеристик: кожна тема звучить про щось своє, і зіграти їх однаково просто неможливо. Кожен такт приносить новий стан, і ця нескінченна низка, цей калейдоскоп станів — просто вражає! І, думаю, публіку теж вразить.
— У програмі поєднаються сонати Брамса і Франка. Чим зумовлений саме такий вибір?
— Ці дві сонати — це розквіт романтизму. Тобто — кульмінація романтизму, кінець XIX століття, коли пишуть свої твори Шуман, Паганіні, Шуберт, Верді, Мендельсон до цього, і багато інших прізвищ нашого скрипкового мистецтва. Крім того, що це розквіт романтизму, композитори пишуть ці твори немов квінтесенцію того, що вже було створено раніше.
Ці твори Брамса і Франка є найвищими взірцями романтизму як стилю, створеними абсолютними геніями цієї епохи. Хочу зазначити, що Брамс — неперевершений майстер симфонії, його вміння оркеструвати партитуру вражає!
У Франка мене захоплює саме органна творчість. Його твори — приголомшливі, на мою думку вони дійсно найкращі у світі для органа і викликають справжнє захоплення. Франк, безперечно, один із найвидатніших майстрів у цій сфері!
І на закінчення, ще раз повторюю: для нас, українців, повернення до європейських музичних взірців є вкрай важливим, бо ми прагнемо до європейських цінностей, європейської цивілізації, до того, що ми бачимо як взірець не тільки в культурологічному сенсі, а як взірець побуту, мислення, культури. Це стосується і соціуму, і політики, і законів, які виконуються в Європі, і виконання яких вважається за необхідність для нормального розвитку культурної людини.
Наразі ми настільки зблизилися з Європою, що не лише прагнемо її цивілізаційних надбань, а й глибоко вдячні їй. Адже Європа надала притулок мільйонам наших людей, нагодувала їх і нікого не залишила без даху над головою, без благості та затишку — і це просто вражає! Європа стає для нас справжнім взірцем моральної людської якості.
Ігор Чернявський — заслужений діяч мистецтв України, лауреат міжнародних конкурсів, соліст Харківської філармонії. Наразі він — сольний виконавець і гастролює майже по всьому світу. Концертна діяльність налічує понад 200 сольних програм, переважна кількість яких — українські композитори. Записав 5 дисків (скрипка і орган), які користуються популярністю у поціновувачів музики.
Окрім активної концертної діяльності, є членом журі численних музичних конкурсів, проводить майстеркласи та бере участь у міжнародних фестивалях. У 2023 році, напередодні 33-ї річниці Незалежності України, був відзначений званням «Заслужений діяч мистецтв України».
Мешкає і викладає у Харкові. З початку війни Ігор Віталійович грає у бомбосховищах, шпиталях і на передовій, підтримуючи харків’ян і наших військових.
Олег Копелюк та Ігор Седюк — блискучі піаністи, лауреати міжнародних конкурсів у номінаціях «Соло» та «Фортепіанний дует». Їхня гра — це тонкий баланс технічної віртуозності та глибокого психологічного прочитання музики. Вони створюють не просто супровід, а повноцінне звукове полотно, в якому кожна емоція знаходить свій відгук.
Коли: 23 липня, початок о 19:00Де: «Вежа на Почайні», ТЦ Gorodok Gallery, просп. Степана Бандери, 23 (3-й поверх)Вхід: донат від 500 грн. Реєстрація та квитки
Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»
