На футбольний бізнес насувається справа, яка потенційно може змінити індустрію так само, як у свій час змінив її "Босман". Ідеться не про дисциплінарні санкції чи банальні корупційні розслідування, а про фундаментальні економічні підвалини гри.
Початком стало рішення Європейського суду на користь Лассана Діарра, колишнього гравця збірної Франції. І тепер юристи готують колективний позов від імені сотень футболістів.
Суть звинувачень проста: трансферна система FIFA десятиліттями стримувала права гравців. І якщо у випадку Жана-Марка Босмана йшлося радше про свободу пересування, то зараз предмет суперечки — втрачені доходи. Логіка очевидна: якщо система порушувала правила конкуренції, то клуби й федерації фактично збагачувалися за рахунок футболістів.
Можливі наслідки важко переоцінити. Якщо колективний позов буде задоволено, це може обернутися фінансовим шоком — не лише для кількох клубів, а для всієї екосистеми. В умовах, коли баланс більшості європейських команд і без того хиткий, навіть відносно невеликі компенсації можуть призвести до ланцюгової реакції.
Та, можливо, важливішим є інше.
Протягом останніх років уболівальники дедалі частіше ставлять питання не лише про тактику чи титули, а й про бізнес-моделі, які формують гру. І якщо суд підтвердить, що футбол десятиліттями існував у системі, яка порушувала базові принципи ринку, то легітимність самої індустрії опиниться під питанням.
У 1880-х Англія довго боролася з питанням професіоналізму: платити гравцям чи вдавати, що вони аматори? У 1990-х Жан-Марк Босман довів, що свобода пересування у Європі не закінчується на стадіонних воротах. Тепер же Лассана Діарра відкрив іншу лінію фронту: питання не лише у свободі переходів, а в самому праві футболістів не платити за власну незалежність.
Те, що здається маленькою юридичною деталлю, у футболі завжди ставало поворотним моментом. "Вебстер кейс" у Шотландії дозволив гравцям розривати контракти після певного терміну. "Босман" перекроїв карту трансферного ринку. Якщо нинішній позов зросте до колективного масштабу, наслідки можуть стати ще масштабнішими: вся система відступних, компенсацій і навіть концепція "вартості гравця" ризикують втратити сенс.
Тиша, яка зараз панує серед функціонерів, — це не байдужість, а очікування бурі. Вони добре розуміють, що коли мова заходить про мільярди, навіть найстійкіші стіни футбольного бізнесу можуть не витримати, а все що вони зараз скажуть, може бути використано проти них у суді.
У 2013 році Лассана Діарра розірвав контракт із московським "Локомотивом".
Клуб вимагав від нього 20 млн євро компенсації й заблокував його перехід в іншу команду.
Діарра кілька років фактично не міг грати на професійному рівні, бо будь-який клуб, який підписав би його, ризикував отримати санкції від FIFA.
Правила FIFA зобов’язували клуби та гравців дотримуватися контрактів під загрозою величезних штрафів і дискваліфікацій. Діарра оскаржив це у французьких судах, а далі справа дійшла до Суду Європейського Союзу (CJEU).
Адвокати Діарра (Жан-Луї Дюпон і Мартін Гіссель) аргументували:
правила FIFA порушують свободу праці в межах ЄС;
трансферна система фактично карає гравців за спробу змінити роботодавця;
покарання клубів за підписання "неправильного" футболіста створює штучний ринок, де гравці не можуть вільно працювати.
окремі положення трансферної системи FIFA суперечать праву ЄС;
гравці можуть вимагати компенсацію за шкоду, завдану обмеженнями.
Прецедент: справа відкрила шлях до колективних позовів гравців проти FIFA.
Компенсації: Діарра сам вимагає близько 56 млн євро за зруйновану кар’єру.
Юридичний удар по CAS: тепер національні суди ЄС мають право переглядати рішення Спортивного арбітражного суду в Лозанні, який десятиліттями прикривав FIFA.
Потенційна "нова справа Босмана": можливий перегляд усієї трансферної системи й ще один переворот у футбольному бізнесі.
Це виглядає як реакція, але насправді є запізнілим жестом. Бо у грі, де вже винесено рішення Європейського суду, косметичні правки нічого не змінюють.
Лассана Діарра не планував ставати символом. Він не вимагав революції, не шукав прецеденту. Його запити були мінімальними: можливість працювати без абсурдних перепон. Його відмова від конфлікту була послідовною, і саме вона робить нинішню ситуацію ще промовистішою.
Коли юридичний документ замінює публічний протест, вага аргументів змінюються. Рішення Європейського суду не можна ігнорувати чи перекрутити — воно існує незалежно від футбольної політики. Наступний крок очевидний: визначення компенсації. І якщо сума виявиться значною, це стане доказом того, що трансферна система десятиліттями не просто обмежувала гравців, а коштувала їм грошей.
Головне питання не в тому, скільки отримає Діарра, а в тому, що станеться, коли аналогічні позови подадуть інші. Один процес ще можна трактувати як виняток. Серію процесів — уже як систему. А системні рішення завжди ведуть до трансформації самої гри.
Та якщо простежити історію FIFA, це радше закономірність, ніж аномалія.
Джанні Інфантіно — не виняток, а чергова ітерація тієї ж моделі. Коли FIFPro намагалася знайти компроміс у справі Лассана Діарра, позиція президента FIFA зводилася до вимоги відкликати інший позов — той, що стосувався клубного чемпіонату світу.
Це показово. Новий турнір — особистий проєкт Інфантіно, але він існує не стільки завдяки спортивній логіці, скільки завдяки інституційній інерції: FIFA десятиліттями просуває розширення календаря, незалежно від потреб гравців.
Те, що FIFPro відмовилася, теж не дивно. Проблема не у відсутності компромісу, а в тому, що сама структура переговорів у футболі вибудувана так, аби гравці залишалися останніми, кого слухають.
І це не новина. Від часів Жоао Авеланжа FIFA завжди керувалася особистими амбіціями лідерів, маскуючи їх під "глобальний розвиток гри". Зміни прізвищ — від Авеланжа до Блаттера й Інфантіно — мало що змінювали. Система відтворює саму себе, а результат — інституція, яка керує індустрією вартістю в мільярди так, як ніби це аматорський клуб.
Футбол як індустрія ніколи не був простором для юристів чи економістів у класичному сенсі. Він функціонує радше як закритий клуб, де кар’єру визначає не професійна компетентність, а здатність інтегруватися в середовище. Це не випадковість, а результат десятиліть, упродовж яких гроші надходили практично безперервно, знімаючи будь-яку потребу у структурних змінах.
За цієї логіки система завжди тяжіла до самозбереження. Усередині існує корпоративна солідарність, яка рідко дозволяє окремим акторам виносити проблеми назовні.
Довгий час цього було достатньо, адже спорт мав власний правовий простір — насамперед Спортивний арбітражний суд у Лозанні. Його автономія забезпечувала федераціям можливість вирішувати суперечки у внутрішньому колі, і результати більшості справ свідчили: великі організації залишаються захищеними.
Та тепер контекст змінюється. Європейські суди дедалі активніше втручаються у спори, і вперше з’являється перспектива, що звичний баланс влади може зрушити. Те, що раніше було внутрішньою системою контролю, дедалі більше нагадує модель, яка перестає працювати за межами спортивної юрисдикції.
Тоді це було рішення у справі Босмана, тепер — перемога для Лассана Діарра в Європейському суді та ініціювання колективного позову від імені гравців. Паралельно він стоїть за створенням фонду Justice for Players, намагаючись інституціоналізувати захист футболістів.
Найважливіший крок — постанова, яка фактично позбавляє Спортивний арбітражний суд у Лозанні статусу недоторканного. Тепер національні суди країн ЄС можуть переглядати його рішення. Це не просто процедурна деталь, а структурний перелом: вперше за десятиліття федерації й функціонери залишаються без щита, що гарантував їм автономію від зовнішнього контролю.
????Listen to the answer ???? after the #SFS Snack Brussels Jean Louis #Dupont and to the question - after so many years since the #Bosman judgement, what legal reforms do you think are necessary to ensure a balance between players' rights and club stability? pic.twitter.com/OZucbnEsIh
Тридцять років тому Дюпон показав, що один юрист здатен змінити трансферну систему. Сьогодні він повертається у вже іншій ролі — досвідченого гравця зі стратегічним планом і реальним прецедентом у руках. Питання, яке тепер постає перед індустрією: чи готовий футбол до другого такого потрясіння?
Адже ми маємо справу не з черговою процедурною суперечкою, а з подією, яка може змінити фундамент футбольної економіки. Трансферна система FIFA опинилася перед викликом, якого вона не знала десятиліттями.
На цьому тлі FIFA виглядає вразливою. Попри імідж потужної організації, вона опинилася в ситуації, коли ключові інституції, що мали гарантувати її автономію, більше не виглядають недоторканними. Це не питання окремого конфлікту між FIFA та Дюпоном — це історичний момент, коли вся система ризикує втратити звичний баланс.
Фото — Getty Images / Global Images Ukraine
