Олег Дядюсь, він же ігумен Макарій, позивний «Монах» – військовий капелан, старший лейтенант. Але так було не завжди. Перед тим, як зайняти цю посаду, Макарій пройшов непростий шлях духовного та особистісного розвитку. Але покликання на капеланське служіння відчув ще з часів Майдану.
«Якщо говорити про мою особисту дорогу, вона була нелегка. Хоч про військо я вже щось знав. Коли був молодим, служив строкову службу в армії, до речі, вже служив в українській армії, у ЗСУ. Про армію мав уявлення, розумів, що й до чого. Але про капеланську службу в армії – це, як кажуть, окрема історія. Ще тоді існувало в нас Центральне управління військового капеланства при церкві (ПЦУ – ред.), але воно було не настільки розширене, і не було загального розуміння, чим займаються капелани. Найбільше тоді сприймали це так: поставити храм на території військової частини, служити там службу, десь поспілкуватися з хлопцями. Але сьогодні капеланство під час війни – це зовсім інше.
У мене історія почалася з того, що я був при монастирі. На той момент я був скитоначальником Святодухівського скиту. Це таке відгалуження від монастиря – скит, де проводяться служби, формується своє літургійне життя. Коли почався Майдан, я попросив у владики дозволу поїхати туди – підтримати хлопців, бо бачив, що там знаходиться багато священників. Владика дозволив, і протягом десяти днів я був на Майдані, підтримував хлопців. Саме звідти, у моєму випадку, почалося капеланське служіння.
Багато людей спочатку сприймало мене за священника не української церкви, а московської. Бо я приїхав із монастиря, борода – до пояса, волосся – теж, і вигляд такий, як у московського священника. Люди жартували: “А що тут робить батюшка московської церкви?”. Кажу: “Я не московський, я український. Можу показати посвідчення”. Вони: “Та ні, віримо”».
Ще тоді, в період Майданівських подій, коли відстоювалася й утверджувалася українська гідність і честь, Макарій вже слідував етосу капеланів, реалізуючи один з його основних принципів – «бути поруч».
«Пам’ятаю, тоді зайшов у КМДА, а хлопці якраз виходили на барикади. Серед них були ті, хто хотів посповідатися. Підходили хлопці – і багато. Найвражаючим було те, що, коли вони йшли до сповіді, здавалося, ніби прощаються, ніби це остання сповідь. Бо вже на той момент були втрати, вже були загиблі. І тоді прийшло розуміння, що священник має бути поряд з бійцями — з людьми, які йдуть виборювати свободу і незалежність.
Тобто, перед АТО був Майдан. Потім, вже в АТО, я почав розповідати хлопцям про Майдан. Коли прийшов запит до нашої єпархії від добровольців з Нацгвардії, а це – всі хлопці з Майдану, які за наказом формувалися в Національну гвардію, вони згадували, що мали якийсь досвід духовної опіки, коли з ними був капелан ще в миротворчій місії.
І владика сказав: “Ти ж був на Майдані, ти вже знаєш хлопців, ти ж служив. Давай, вперед! Дітей не маєш, дружини не маєш”. Я так жартую: не жалкую. Але тоді капелани ще не мали офіційного поділу, не мали офіційного статусу. Вони працювали на волонтерських засадах».
Вже в період АТО Макарій став у стрій – спочатку солдатом-стрільцем, потім солдатом медичної служби і водієм. За покликом – капелан, по факту – солдат. А вже далі Макарій продовжував службу в комендантській роті.
«Там було насправді цікавіше. Комендантська служба в НГУ – динамічна. Вона не була охороною керівництва. Багато хлопців несли резервну службу. Тобто, якщо десь відбувалися бої або сутички – використовувався весь резерв. Виходили на бої. Деколи використовувалась як розвідка. Навіть як ДРГ (диверсійно-розвідувальна група – ред.) хлопці заходили. Я в них вчився, бо хлопці всі активні, всі молодці. Я пам’ятаю і завжди пам’ятатиму ті періоди, вражений цими хлопцями. Коли було якесь завдання, вони завжди приходили й казали: “Командире, я хочу, я хочу!”. Не було такого, щоб звучало, типу “Я сьогодні нікуди не піду”. Навпаки, були такі, що кричали: “А чого я знову не йду! Беріть мене! Скільки я можу вже пропускати?!”. І хлопці дуже багато і швидко вчилися».
В період повномасштабного вторгнення Росії в Україну Макарій продовжив свою військову службу в лавах 109-ї окремої бригади Сил ТрО ЗСУ у 105 батальйоні, в районі Волновахи. Став на сержантську посаду, виконував обов’язки командира зведеного взводу при батальйоні. На питання – як, маючи такий бойовий досвід, сприймає статус капелана як некомбатанта, відповів:
«У нас (у ПЦУ – ред.), дякувати Богу, Митрополит Епіфаній підписав дозвіл, що військовим капеланам дозволяється носити зброю на захист. Там, щоправда, не зазначено, яку саме зброю, але чітко сказано – лише для самозахисту. І це, до речі, нам трохи розв’язало руки. Бо багато священників, таких як я, були на Донеччині, Харківщині, Луганщині – а ці території ворог частково захопив. Тоді священники змушені були йти у військо, щоб захищати свої землі. Багато священників у нас ставало і командирами рот, і працювали при штабах – виконували різні обов’язки. Наприклад, на капеланських курсах я познайомився з одним – так він був начальником ПММ (паливно-мастильні матеріали). Зараз – це вже офіцерська посада».
«Зараз, на капеланських курсах ми вивчаємо міжнародне гуманітарне право. А воно дуже суворе. Там чітко сказано: капелан за жодних умов не має права брати до рук зброю. Бо як тільки він її торкається - перестає бути некомбатантом, стає комбатантом. Навіть якщо зброя просто на поясі або схована – не має значення. Це автоматично позбавляє його захисту, який надається капеланам згідно з міжнародним правом. Навіть більше – у деяких випадках це може прирівнюватися до воєнного злочину. А от якщо капелан просто переносить зброю до хлопців? Ну, логічно ж, що це вже не те саме. Наші капелани дуже винахідливі, і таких моментів – безліч. Вони знаходять виходи, як це виправдати. Навіть викладач, коли говорив про гуманітарне право, казав: “Капелану зброя не надається – взагалі. Навіть військова частина не має права видавати її”. Але якщо, каже, “знайдеш десь у когось”, тоді вже знайшов – і нічого з цим не вдієш» (сміється).
Основне покликання військового капелана — духовна підтримка воїнів, але насправді його роль набагато ширша. Часто він стає і психологом, і медіатором у комунікаціях між командиром та особовим складом. Працює і як собріолог, займаючись профілактикою і подоланням залежностей.
«Щодо психологічної адаптації рекрутів. Ми офіційно маємо бути присутні при зустрічі новоприбулих військовослужбовців. І я скажу так – найголовніше, що насправді заспокоює людину – це молитва. Навіть ту людину, яка розгублена, яка не розуміє, куди потрапила, що з нею буде, як діяти далі. Бо всі ж знають – коли приходять новенькі, їх зразу лякають: “поїдеш на нуль”, “буде жорстко” – і все таке інше. А молитва – допомагає. Вона дає людині щось більше, ніж просто заспокоєння. Буває, молюся разом з хлопцями, буває – окремо, за них. Абсолютно по-різному, доводиться вчиняти, бо ж і люди різні. Хтось зустрічає священника з радістю: бачить у ньому людину, яка молитиметься, підтримуватиме. Це вже духовна опора. І навіть коли роздаєш хрестики чи іконки – спершу реакції немає, а потім дякують. Показують хрест і кажуть: “Ось, я його тримав – він мене береже. Я ще живий”. І це справді має значення».
«Чи маю я відповіді на всі питання своїх підопічних? Ні. Бо всі ми різні, і відповіді не завжди очевидні. Я іноді кажу: “Братику, це ж питання можна й Богу поставити. І повір – відповідь прийде. Може, не сьогодні, а завтра. Але прийде”. Бо я – не всезнаючий. Я можу лише зорієнтувати в тому, що сам пережив, що пройшов. Це чесно.
А ще – важливо враховувати, що й адаптація буває різна. В одного – по лінії бойового досвіду, в іншого – по лінії повернення до цивільного життя. Наприклад, у службовців, які залучались до відновлення територій після деокупації, – зовсім інша адаптація. Але хлопці – адекватні, свідомі. Вони знають, що і для чого робили. І от саме таких найбільше торкаються стосунки з командирами. Буває, що саме нерозв’язаність цих стосунків змушує їх залишати частину. Тому працювати треба не лише з хлопцями, а й з командирами. Бо насправді допомога часто потрібна саме командирам. Вони несуть найбільшу відповідальність. Лише коли працюєш і з тими, й з іншими – бачиш загальну картину. Адже конфлікти трапляються, і не завжди між ворогами»
На війні страх – це не слабкість, а регулятор, що може зберегти життя. Як військовий капелан може допомогти подолати страх?
«Перш за все, треба розказувати про свій досвід. Ділитися ним. Я говорю: “Хлопці, якщо ти віриш у Бога – Господь тебе оберігатиме в усіх можливих і неможливих ситуаціях, в боях. Господь просто рятує. Якщо ти Йому віриш, то виконуєш свою службу гідно. І Господь тебе так само оберігатиме, якщо ти Йому довіряєш”. Бо страх, до речі, дуже присутній. Він у кожного є. Хлопцям треба говорити, ким вони є. І в чому їхній напрямок, суть їхнього життя. Коли починаєш розпитувати саме про ці речі – вони все одно приходять до Бога».
Етос військового капелана вимагає здатності служити поза межами конфесійних рамок – з повагою до релігійної ідентичності кожного військовослужбовця.
«Є мусульмани, рунвірівці. І з ними можна і треба говорити, спілкуватися, незалежно від того, що я іншої конфесії, бо напрямок усе одно один. Треба давати підтримку звідти, звідки той чи інший боєць черпає силу. Є й невіруючі. Страшніше те, коли віруючі хлопці стають атеїстами. Мені колись один журналіст поставив дуже правильне питання: “А якою є ваша віра на війні?”. І я сказав: буває таке, що Бог настільки поруч, що ти готовий Його обійняти. І ти справді відчуваєш Його присутність. А буває – питаєш: “Боже, а Ти ще є? Ти ще тут?”. І от ці моменти, коли питаєш: “Боже, а Ти ще тут?” – вони дуже важкі. Багато людей не витримують і втрачають віру. Вони втрачають опору, силу, з якою рухаються, яка їх надихає. Бо неусвідомлено намагаються зрозуміти, чому все це навколо них відбувається?
Мені трапляються й протестанти інших конфесій. З ними можна говорити на різні теми. Все спілкування відбувається спокійно, розважливо. У мене в бригаді зараз один капелан – православний нашої церкви ПЦУ. Інший – баптист. Також спілкуюся з одним віруючим – він п’ятидесятник. Люди дуже активні. З ними можна говорити, спілкуватися. Ось тут головне вміти тримати таку, умовно кажучи, гнучкість. Щоб розуміти, як правильно поступати. Бо ми віру не повинні нав’язувати».
Ігумен Макарій активно розвиває саму систему капеланства в Збройних Силах України, прагнучи зробити її дієвою й ефективною. Його знання, досвід і пройдений шлях дають йому вагомі підстави. Та чи передбачає ця місія кар’єрне зростання? Чи потрібно воно капелану? Зрештою, капеланство — це виклик чи покликання?
«Безумовно, тут усе дуже особистісне. Чесно зізнаюся, у Біблії написано: “Коли хто єпископства бажає, доброго діла бажає”. Я думаю, десь ми всі по-своєму кар’єристи, бо хотілося б, рости. Але рости правильно – отримувати навчання, здобути відповідні сертифікати. Тому що у нас сьогодні з цим трохи проблема.
Зараз навчаюсь у Військовому Інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де ми отримаємо сертифікат. Але сертифікат не йде в загальну військову систему. Він не є програмним тактичного рівня – Л-2, Л-3. Це просто сертифікат. Так, навчаємось ми, в першу чергу тому, що більшість наших священників, які займають капеланські посади, не є військовими. Вони тут отримують перше базове розуміння – що таке військо, хто такий командир, начальник штабу. І якісь загальні аспекти: що таке армія, що таке оперативний рівень, тактичний і все інше. Але моя особиста думка: керівні посади в нашій службі військового капеланства мають обіймати саме капелани.
У нас є дуже багато хороших капеланів, які мають освіту – навіть юридичну. Вони у війську вже не перший рік. Мають офіцерське звання не лише як капелани, а саме як військовослужбовці Збройних Сил України. Але чомусь, не знаю з яких причин, не займають відповідні капеланські посади. І це – трагічно, бо наше капеланське служіння, якраз і має в цьому проблеми. Я дуже добре знайомий з другом, товаришем – це полковник Олександр Здебський. Коли я ще служив у НГУ, він почав роботу по капеланському служінню. І сьогодні в НГУ капеланське служіння на вищому, кращому рівні. Він навіть організував у 2015 році міжнародний з’їзд капеланів, знайомив нас із капеланами інших країн. Це був дуже потужний досвід. Про таких людей, як він, нема що додати. Це люди – золоті. Це той скарб, який нам, справді, потрібен. Але в більшості, на жаль, такого немає. І, до речі, в наших Сухопутних військах такого немає».
«Поки що при Генеральному штабі немає сертифіката (для навчання капелана – ред.) офіційного зразка ЗСУ. Тобто є напрямок, є навчання, але ті сертифікати, які ми отримуємо, не мають військової ваги – офіційного зразка, визнаного в Збройних силах України. Я навіть запитував у викладачів, у керівників нашого курсу: як це можна змінити? Виявилось, що в армії все непросто. Бо має бути офіційний запит. Якщо немає запиту – немає курсанта. Не можна просто так прийти як цивільна особа, сказати “я хочу навчатись”, і пройти курс. В армії це не працює. Зараз я проходжу навчання у Військовому Інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, бо було офіційне рішення підготувати капеланів, видали список, хто має пройти це навчання.
Крім того, є ще три напрямки для підвищення кваліфікації: два в Німеччині і один у Великій Британії. Там ми спілкуємось із закордонними капеланами, які діляться досвідом. Хоча, чесно кажучи, різниця між ними і нами – це прірва. Наприклад, у нас усе лягає на плечі капелана. Якщо мені треба вивезти бійця з лінії фронту – я сам маю знайти транспорт, все організувати. А в них – простіше. Капелан приходить до командира, каже: “Є потреба у транспорті”. Командир забезпечує транспорт. Якщо мова про бойову зону – забезпечують броню. І стосується це не лише логістики. Наприклад, якщо капелан бачить, що військовий вигорів, не сприймає інформації – в них можна зробити запис, і бійця офіційно відправляють на відпочинок, лікування чи реабілітацію. У нас із цим складніше. Через нестачу особового складу. У тісній співпраці з ГКБС ми маємо можливість здійснити певний вплив, вказати, що є певний боєць, якому потрібна допомога чи ще щось. І завдяки адекватним офіцерам, командирам, все-таки ця робота відбувається. Але зрозуміло, що відбувається тяжче і довше».
У щоденних воєнних буднях військовим капеланам доводиться опікуватися і взаємодіяти з усім особовим складом – від солдата до командира, рішення якого часто є вирішальним. Чи завжди вдається знайти спільну мову військовому капелану з його командиром?
«По-різному, насправді. Наприклад, коли я був батальйонним капеланом, через мою службу пройшло три командири. Я зрозумів, що багато важать особисті відносини. Якщо командир віруючий, то він відноситься до священника з повагою і формується щільніша співпраця, а не тільки керівництво. Тому що капелан приходить, каже, що в мене є такі-то завдання, мені треба виконати те й те, і я пішов працювати. Багато дійсно, просто не розуміють капеланської служби. Тому що це структура нова, ніхто особливо не роз'яснює, не пояснює. І навіть ті обов'язки, які приходять, згідно статуту – треба осмислювати. Але, якщо командир адекватний, його цікавить людина, то він все одно прочитає обов’язки капелана, навіть одним оком. Там їх небагато – чим має займатися капелан? Тоді у командира формується бачення, що має робити цей капелан. Думаю, що багато залежить від командира. Ну, так само і від капелана залежить, бо в нас теж, люди бувають різні» (посміхається).
Військовий капелан, ігумен Макарій – це унікальне поєднання глибокої теоретичної підготовки та практичного бойового досвіду. Його побажання усім військовим капеланам Збройних Сил України:
«Хай Господь їх благословляє їхнім служінням, бо насправді капеланське служіння – не легке. Особливо щодо наших священників, які змушені розриватися між парафією і службою. Як священник, ти повинен приділяти увагу й своїм парафіянам – люди тебе там чекають, а з іншого боку – ти знаходишся в службі капеланській і військовослужбовці-побратими теж, стають твоїми парафіянами.
Побажаю сили. Часто побутує думка, що священник – це та людина, яка отримує енергію і силу від самого Бога. Напряму. Так, Господь допомагає у багатьох речах. Він дає сили, Він дає змогу знову підніматися, але все одно ми теж люди і втомлюємося. Деколи треба вміти відпочивати. Також у нас сьогодні капелани, помагаючи хлопцям, подекуди забувають, що вони священники, і вже більше почуваються військовими. У мене такий же вибір був. Ми – священники, у нас інше служіння й інша праця. Так, ми люди, ми можемо і виконувати, і воювати, і підтримувати, але треба не забувати свою службу. І це найголовніше. Коли більше працюєш в своєму напрямку – більше поможеш. Хай Господь нам всім допомагає і дає силу й віру, що ми обов’язково переможемо. І наша країна буде вільною».
Усі фото із особистого архіву військового капелана ігумена Макарія
