Збірна України прилетіла до Канади, щоб взяти участь у товариському турнірі Canadian Shield. Ця поїздка, як зазначав головний тренер Сергій Станіславович Ребров, має на меті випробувати нових гравців нашої національної команди, поекспериментувати зі складом, варіаціями гри та взаємозв’язками на полі.
На цьому "тренувальному" турнірі, окрім Канади, наступним суперником жовто-блакитних стане збірна Нової Зеландії. Різниця в класі очевидна, але подібна екзотичність.
Перед тим як перейти безпосередньо до самого матчу, варто сказати декілька слів про збірну Канади. "Кленові листки" активно розвиваються протягом останнього десятиліття і наразі посідають найвище для себе за всю історію місце в рейтингу асоціацій футбольних збірних (30 місце). Європейські клуби є активними споживачами послуг канадських гравців, і про такі особистості, як, наприклад, Альфонсо Девіс та Джонатан Девід, не треба багато розповідати.
Склад на гру приніс перші здивування, бо одинадцятка Сергія Станіславовича не виглядала експериментальною, а радше як звичайний склад збірної. Окрім появи Валерія Бондаря в центрі захисту, що пересунуло Миколу Матвієнка ліворуч, "новинок" і несподіванок не було помітно.
До речі, поява на позиції крайнього лівого Матвієнка викликає перше запитання: навіщо викликати двох номінальних лівих захисників і не поставити жодного у стартовий склад? Олександр Мартинюк – гравець "Олександрії", яка щойно виборола срібло чемпіонату України, гравець молодіжної збірної давно "стукав" у двері національної команди. А також Богдан Михайліченко, більш досвідчений та універсальніший за профайлом гравець. Сергій Ребров наголошував на експериментах, але їх зрештою немає, через це і прикріше демонструвати такий футбол майже основним складом.
Друге питання – чому викликали одного центрального нападника? Якщо заздалегідь було відомо, що Артем Довбик не зможе зіграти, бо відновлюється після пошкодження, а Владислав Ванат потрібен молодіжній збірній, хіба не логічно запросити дебютанта на цю позицію? Чому не дати шанс гравцю продемонструвати свої навички на такому цікавому та дещо незвичному для України турнірі?
Виклик Олександра Філіппова або молодого Ігоря Краснопіра однозначно пішов би на користь як збірній, так і самому гравцю, але ні, ми приїхали до Північної Америки з одним Романом Яремчуком, який точно не зміг би провести два матчі від свистка до свистка. І це було очевидно, враховуючи вік, переліт та важкий сезон, в якому його "Олімпіакос" боровся за чемпіонство. Безумовно, Філіппов теж не молодий, а навіть старший на три роки за Яремчука, але погодьтеся, два досвідчених гравці було б явно краще, ніж один.
Щодо гри: наша команда розпочала за схемою з трьома центральними захисниками: Матвієнко-Бондар-Забарний (зліва направо). Натомість правий захисник Олександр Тимчик пішов грати півзахисника в одну лінію з Шапаренком, який розташовувався в цьому матчі правіше, Зінченком та Судаковим.
З перших хвилин ми намагались контролювати м’яч та володіти ситуацією, але час показує, що якщо мова йде особливо про перший тайм, ми не вправі чимось або кимось володіти, бо в цей відрізок часу зазвичай володіють нами. Звичайно, були доволі цікаві відкривання атакуючих півзахисників: один раз Шапаренка, коли на м’ячі був Ілля Забарний, але захисник вирішив не віддавати довгу передачу, і Зінченка, і знову "шкіряний" під ногою нашого центрбека. І цього разу треба віддати належне, чудова взаємодія призвела до забігання з глибини, яке унеможливлювало положення поза грою, бачення Забарного, що є вільний простір позаду, і швидке закидання за спину лінії захисту канадців. Проте Олександр не реалізував момент, спробувавши виконати ефектне, але неефективне перекидання голкіпера – не вийшло.
Дуже болісно було спостерігати за спробами наших збірників високо пресингувати канадців під час їхнього білд-апу. Наші атакувальні гравці ніби навмисно утворювали “коридори” для передач і навпаки створювали господарям різні варіанти для подальшого розіграшу. Розриви між лініями створювали простір і, відповідно, час. Канада не почувала себе притисненою, хоча саме це відчуття ми прагнули для них створити.
Не знаю, чи варто щось казати про забиті м’ячі, в яких 90% заслуги Тейджона Б’юкенена. 26-річний канадець робив непристойні речі з нашими гравцями на лівому фланзі України. Там були і прокидання м’яча поміж ніг, і звичайний обіграш на швидкості, обіграші з місця тощо. Наявні фактори призвели до рахунку 3:0 під кінець першого тайму – сюжет німецького фільму з канадськими виконавцями.
На другий тайм команди вийшли зі змінами. Як думаєте, в кого відбулися зміни? Правильно, у збірній Канади, натомість ми залишились без "свіжої крові", яка в такий момент була вкрай важлива.
Неможливо досліджувати й аналізувати пресинг, в якому володіння м'яча існує заради володіння м'яча (особливо, коли програєш 3:0 і треба відіграватися). Така знайома проблема футболу Реброва, здається, стає "фішкою" нашої національної команди. Збірна не вміє грати першим номером у контексті створення небезпеки. Так, звичайно, хлопці вміють тримати м'яч та перепасовуватись, але нагнітання біля чужих воріт закінчується… нагнітанням.
Провали між зонами, банальні помилки, та навіть Забарний, якому зазвичай це не властиво, у цьому матчі декілька разів "обрізав" партнерів і обирав доволі дивну позицію на полі – все це про другий тайм і про весь матч Канада – Україна.
Два забиті м’ячі наприкінці, після серії замін, враховуючи голкіпера, що вже за рахунку 4:0 було справді "необхідно", лише трохи підняли настрій та дали сподівання і надію на матч проти Нової Зеландії.
Підсумовуючи, ми досі в пошуках своєї гри, головне щоб такі моменти не були "нашою грою", бо сумніви виникають. Сподіваємось на обіцяні висновки та покращення гри від головної команди нашої країни. Ми ж продовжимо вболівати, сподіватися та чекати…
