«Люди казали, що у мене нічого не вийде… Відмовляли. А дзуськи! Я зміг», — каже 40-річний ветеран зі Львівщини Микола Шот, сідаючи за кермо власної автівки, якою він керує… з ампутованими ногами й руками.
Важке поранення, яке кардинально змінило його життя, чоловік отримав на Бахмутському напрямку. Перші емоції — шок! Втім, прийнявши себе нового, військовий запевняє що ніби народився знову. Свою історію захисник розповів «ФАКТАМ».
Микола Шот родом з невеличкого містечка Новояворівськ, що на Львівщині. Останні роки до повномасштабного вторгнення чоловік жив у столиці, працював на будівництві та навіть гіпотетично не розглядав можливості «великої» війни.
— Я ніколи в житті про таке не міг подумати. Росіяни ж говорили, що ми «браття», ми ж співпрацювали, наші економіки були пов'язані, кордони відкриті, — каже Микола.
Коли ж 24 лютого 2022 року північні сусіди показали, які насправді вони «браття», чоловік долучився до територіальної оборони столиці: носив їжу на блокпости, робив коктейлі Молотова.
— Були обстріли Києва, ворог йшов зі сторони білорусі. Обіцяли, що два-три дні — і все закінчиться, а потім ще два-три дні… Я чекав виконання цих обіцянок до 28 березня, — пояснив чоловік.
Та зрештою Микола не витримав: поклав у кишеню свій військовий квиток і добровільно пішов до військкомату.
— А як інакше? Я ж військовий, служив строкову службу, знаю військову справу. Ворог лізе, то треба ж захищати свою Батьківщину. Це мій громадянський обов'язок, як би пафосно це не звучало, — зазначив доброволець.
Через величезні черги потрапити до лав ЗСУ Микола зміг тільки через три дні. Чотири місяці у складі 93-ї ОМБр «Холодний Яр» чоловік боронив Чернігівщину.
— Росіяни лізли, як ті таргани, зі сторони білорусі, а ми тримали оборону, — каже ветеран.
Потім була ротація на Харківщину, де в серпні 2023 року під Вовчанськом чоловік отримав своє перше поранення. Микола травмував руку та ногу, втім, лікарям вдалося врятувати військовому кінцівки, та вже через три місяці після поранення він повернувся на фронт.
— Взагалі-то мене могли просто списати на ВЛК, та я попросив лікарів цього не робити, — розповів Микола.
Наступна ротація захисника була вже на Донбас. Зіткнення з ворогом там скидалося на якесь кіно у стилі постапокаліпсису.
— Вони зомбовані, й це не якісь там художні вигадки. От я бачу ворога в тепловізор, він знає, що я його бачу й зараз вб'ю, але він продовжує на мене йти. Ну хіба це не зомбі? — дивується захисник.
Своє друге, критичне, поранення, Микола отримав вже в лютому минулого року. Разом з побратимами чоловік тримав оборону на позиціях під Кліщіївкою.
— Ну, не те щоб це була прямо позиція… Просто я обрав найглибшу вирву від міни й там сховався. Ворог був за 100 метрів. Їжа вже майже закінчилась, вода також. Поряд була купа гільз від артилерійських снарядів, тож я наповнював їх дощовою водою, снігом, і так хоча б було, що пити, — пригадує захисник.
Та зрештою провіант повністю вичерпався, тож знесилений, втративши слух на одне вухо, Микола вирішив вибратися з позиції за їжею. Ця мандрівка була пекельною, адже дощ ворожих снарядів не вщухав.
— 120-мм міна, АГС, 80-мм міна… Від вибухів ніби ківш землі екскаватор на тебе щоразу висипає. Я намагався кожного разу повертатися при цьому на праву сторону, адже сам правша, тож думав, ну якщо поранить, то нехай хоча б лівий бік, — говорить військовий.
Під час цієї вилазки розпочався й справжній дощ. Шум від зливи, вочевидь, заглушив звук польоту ворожого дрона-розвідника, який коригував мінометний вогонь росіян.
— І метрів за п'ять від мене я побачив яскравий спалах. Ліва нога одразу відлітає. Це, в принципі, і все, що я пам'ятаю, адже потім просто втратив свідомість, — пригадує Микола.
Чоловіка евакуювали до лікарні Дніпра, а звідти гелікоптером — до шпиталю у Києві. Близько місяця захисник провів у комі, втратив багато крові та переніс дві (!) клінічні смерті. Коли ж прийшов до тями, руки й ноги Миколі лікарі вже ампутували.
— Я не одразу зрозумів, що й до чого. Так, я не відчував ні рук, ні ніг, але у мене все тіло було наче атрофоване через знеболювальні. Біля мене постійно сиділи психологи, психотерапевти та обережно питали: «А що б ви робили, якби втратили ногу, руку? Як жили б далі?» Спочатку я не розумів, до чого ті питання, — зазначає військовий.
Щоб вберегти Миколу від різкого потрясіння, медики спочатку накривали чоловіка простирадлом, щоб він не міг побачити своїх травм.
— Вперше я себе побачив, коли мене почали переодягати. Звісно, це був шок. Лікарі тоді зафіксували у мене дуже сильну психологічну травму, — пояснив ветеран.
Та, попри важку ампутацію, Микола просто не дозволив собі опинитися у полоні розпачу.
— Одразу перша думка: потрібно протезування. І мій брат почав заповнювати анкети у всіх протезних центрах України й за кордоном, — каже чоловік.
Зрештою відгукнулися спеціалісти зі США, де ветеран і пройшов складне протезування чотирьох кінцівок. Повернувшись в Україну, чоловік потрапив до реабілітаційного центру Unbroken, розпочавши свій шлях до відновлення. Ветеран зізнається, що це було непросто.
— Коли у людей ампутовані ноги, вони починають вчитися ходити на протезах за допомогою милиць в руках. А у мене ж і рук немає, тому я не можу взяти ті милиці. Тому скажу чесно: було важко, боліло, сльози наверталися на очі. Але я терпів, адже у мене просто не було іншого вибору. Та мене три дні за пояс поводили, я сказав: «Відпускайте» — і пішов сам, — розповів захисник.
У підсумку завдяки роботі досвідчених українських реабілітологів Микола Шот повернувся до повноцінного життя.
— Фізіотерапевти підняли мене на такий високий рівень, що зараз я живу просто, як звичайна людина: керую автівкою, бігаю марафони, користуюся телефоном, все, як у всіх, — каже чоловік.
До речі, навчитися знову керувати автівкою та стати першою в Україні людиною, яка робить це, незважаючи на ампутацію всіх кінцівок, стало особистим викликом для Миколи й шансом довести собі, що життя триває.
Протезист допоміг ветерану обладнати автівку, зробити ручне керування та спеціальні куксоприймачі, щоб швидко можна було перекладати кукси з керма на поворотники.
— Багато людей казали мені, мовляв, Миколо, та шо ти собі вигадуєш, навіть не мрій про те, у тебе ж немає ні рук, ні ніг. Але! Люди, ось вам результат. Я їжджу Львовом, світлофори, корки… Як у старі добрі часи, — небезпідставно хвалиться ветеран.
Місцева компанія навіть пропонувала військовому роботу в таксі, однак чоловік обрав для себе професію ментора в реабілітаційному центрі.
— Після поранення у мене ніби відкрилося друге дихання. Стільки ідей з'явилося, енергії. Можна сказати, що я перепрошився психологічно й все тепер по-новому, я тепер, як новонароджений, — резюмував Микола Шот.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію 34-річного ветерана з Чернігівщини Олександра Ревтюха, який на фронті втратив ногу та руку.
