Останній саміт Дональда Трампа і Владіміра Путіна в Анкориджі був так само «непозбувно бентежним», як і їхня попередня офіційна зустріч у Гельсінкі 2018 року. Однак тоді спільна пресконференція закінчилася фіаско, а цього разу проблема виникла вже в момент прибуття обох президентів: червоний килим для Путіна, американські солдати, які стояли навколішки перед російським урядовим літаком, Трамп, який аплодував лідеру Кремля, спільна поїздка на американському президентському лімузині – це лише найпомітніші моменти.
Росія руйнує держави, що вийшли зі складу Радянського Союзу, бомбардує цивільні будівлі в Україні, депортує тисячі українських дітей углиб своєї території та катує військовополонених у величезних масштабах. Незважаючи на це, Сполучені Штати прагнуть завоювати прихильність Путіна як великого державного діяча. Той факт, що агресора, який порушує права людини, і масового вбивцю так покірно приймає президент Сполучених Штатів, є скандалом у світовій політиці і шоком для українців. Така поведінка американців суперечить фундаментальним цінностям, які сповідує Захід.
Проте остаточні політичні наслідки цього скандального саміту тільки починають виявлятися. Дивні картини з Анкориджа можуть перерости у внутрішньополітичну проблему для Трампа. Демонструючи близькість з Путіним, американський президент став заручником Кремля. Якщо Путін не виведе свої війська з України хоча б частково, це може стати серйозною проблемою для Трампа. Контраст між похвалами Трампа щодо власних переговорних навичок і похмурою реальністю війни був помітним ще до саміту на Алясці. У зв'язку із цим, ситуація України може покращитися, якщо американські журналісти, політики та лідери громадської думки висловлюватимуть чимраз більше незадоволення поведінкою Трампа.
Американський президент, очевидно, сподівався завоювати прихильність Путіна демонстративними лестощами на адресу глави Кремля. За цією помилковою оцінкою ситуації стоїть не тільки наївний підхід Трампа і його оточення до міжнародних питань. Здається, що важливішим є фундаментальне нерозуміння Білим домом причин цієї війни.
Наратив про те, що Захід відповідальний за агресивні дії Москви через розширення НАТО на схід або відсутність поваги Заходу до Росії, поширений не тільки в Європі, а й у Сполучених Штатах. Дональд Трамп і його оточення, очевидно, вірять, що дружні дії щодо Владіміра Путіна можуть нейтралізувати публічно оголошену Росією причину нападу на Україну. Ця логіка основана на припущенні, що немає причин продовжувати війну, оскільки між США і Росією немає ворожості.
Однак агресія Росії не є реакцією на поведінку Заходу, а має національні, історичні, ідеологічні, культурні і політичні причини. Військова експансія Москви має свої корені в імперських традиціях Росії, механізмах політичної легітимації в країні, геостратегічних амбіціях і територіальних претензіях на колишні землі Царської імперії та Радянського Союзу. Незалежно від дій та реакції Заходу, Путін хоче розширити і зміцнити свою владу та вплив Росії. Він сам і більшість сучасних росіян хочуть насамперед домогтися ситуації, в якій Україна знову опиниться під контролем Москви. В ідеальному для себе випадку Кремль досяг би цієї мети шляхом переговорів, без застосування зброї. Однак, якщо буде така необхідність, керівництво й суспільство Росії готові вдатися до брутальної військової сили та масового терору, що підтверджують чергові тижні й місяці бойових дій на території України.
З іншого боку, з погляду Дональда Трампа, війна в Україні є лише дратівливою проблемою, якої він хоче позбутися. Під час виборчої кампанії він так маневрував, що загнав себе в глухий кут, гучно оголосивши, що закінчить цю війну протягом 24 годин після приходу до влади. Однак минуло кілька місяців, ситуація не змінилася, а він усе ще не досяг жодних відчутних результатів.
Тим часом внутрішній тиск на господаря Білого дому зростає. Незважаючи на інтенсивну проросійську й антиукраїнську пропаганду, яку ведуть ультраконсервативні американські ЗМІ, пересічні американці, як і раніше, великою мірою симпатизують Україні. Опитування показують, що підтримка України та постачання зброї до Києва останнім часом зросла серед республіканських виборців. Це означає, що майбутній напрям політики США щодо Росії ще не визначений і повернення до активної допомоги США Україні все ще можливий.
У перехідний період, до можливої стабілізації ситуації у Вашингтоні, вирішальне значення матиме позиція Європи щодо України та російської агресії. Ролі змінилися: у минулому Європа виступала за поступки Москві, а тепер колись явно проукраїнські Сполучені Штати більш схильні стати на бік Росії. Як наслідок, військова підтримка тепер має надходити насамперед з Європи, і якщо європейці також змінять курс на більш м'який щодо Москви, від цього втратять не тільки українці.
Війна в Україні ставить під загрозу фундаментальні принципи міжнародних відносин, що діють з 1945 року. Ведучи з 2022 року відкриту війну, тероризуючи сусіда, Москва не тільки порушує права людини у величезних масштабах, а й через анексію територій України з 2014 року підриває підвалини порядку, заснованого на принципах територіальної цілісності й суверенітету держав. Як радянська республіка, Україна була співзасновницею ООН у 1945 році. З моменту здобуття незалежності 1991 року вона ратифікувала договір про нерозповсюдження ядерної зброї, приєдналася до ОБСЄ і стала членом Ради Європи. Якщо ця країна зараз буде роздроблена і позбавлена незалежності, щось подібне може статися з іншими державами-членами ООН, а падіння України загрожуватиме поверненням до глобального хаосу, який панував до 1945 року.
Доступні способи запобігання такому розвитку ситуації добре відомі. Передусім це санкції проти Росії та військова і фінансова підтримка України. Однак навіть після понад 11 років війни, яка розпочалася 2014 року, а не з моменту початку повномасштабної інвазії Росії 24 лютого 2022 року, ці інструменти все ще застосовуються непослідовно. Наприклад, у Європі було заморожено російські державні кошти на суму близько 300 млрд доларів. Наразі для підтримки України було використано лише відсотки від цих коштів. У російському тіньовому флоті, який використовується для обходу санкцій, досі плаває кілька десятків танкерів, які не підпадають під обмеження або підпадають під них лише частково. Існує також багато інших лазівок, що дають змогу обходити санкції, а багато компонентів і технологій із Заходу досі використовуються для виробництва російських ракет, дронів та іншого військового обладнання.
А втім, насамперед кількість і якість західної військової підтримки України є недостатніми. До Києва надходить занадто мало зброї, а частина її є застарілою. Найважливішим завданням більшості західної, а особливо європейської оборонної промисловості є гарантування безпеки й захисту від Росії країн НАТО та Європейської Унії, а також їхніх союзників. З 2022 року вироблене озброєння могло б бути використане в Україні для ослаблення потенційного ворога, проте більшість найкращої зброї Заходу простоює на базах, у складах й ангарах, замість того щоб виконувати своє завдання на Донбасі, околицях Харкова або в Криму.
Тільки зовнішній і внутрішній тиск змусить Москву піти на серйозні переговори. Ні жести дружби Трампа, ні дипломатичні зусилля Європи, ні спроби посередництва з боку третіх країн не дадуть результату. З 2014 року Кремль охоче бере участь у мирних перемовинах на різних рівнях. Однак це переважно позірні переговори, метою яких є виграти час та посіяти сум'яття і розбрат серед супротивників. Іноді – як це зараз відбувається у спілкуванні зі Сполученими Штатами – переговори навіть дають можливість отримати переваги, які в іншому випадку довелося б досягати військовими засобами. Це нітрохи не послаблює апетит Росії до експансії.
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Po szczycie na Alasce pozostał niesmak
