Планети, яких ніколи не було. / © Associated Press
Історія астрономії сповнена не лише грандіозних відкриттів, а й гучних помилок. Людство століттями спостерігало за зірками, і часом бачило там те, чого не існує. У цьому матеріалі ми розповідаємо про загадкові об’єкти Сонячної системи, які колись сприймали як справжні планети — але згодом вони виявилися лише ілюзіями, фантазіями чи наслідками помилкових спостережень.
Про це пише Universe Space Tech.
Протиземля. / © wikipedia.org
Уявіть собі: десь там, за Сонцем, на тій самій орбіті, що й наша планета, рухається ще одна — дзеркальна Земля. Вона нібито перебуває у точці Лагранжа L₃, і тому ніколи не з’являється на нашому небі, бо її завжди затуляє Сонце. Припущенням, що там існує життя або навіть ціла цивілізація, живляться ідеї про таємничі НЛО, які могли б бути гостями саме звідти.
Втім, вперше ця концепція з’явилась ще у V столітті до нашої ери серед піфагорійців. Вони вважали, що між Землею та умовним “центральним вогнем” перебуває Протиземля, яку з нашого боку побачити неможливо.
Пізніше, у ХХ столітті, завдяки популярності уфології та наукової фантастики ідея Протиземлі повернулася в масову свідомість — тепер уже як місце проживання загадкових “контактерів”.
Та, попри романтичність гіпотези, сучасна наука має достатньо причин, щоби поставити хрест на існуванні такого об’єкта. По-перше, точка L₃ надзвичайно нестабільна. Присутність інших планет у Сонячній системі призводить до гравітаційного розбалансування — будь-яке велике тіло швидко змістилося б зі своєї орбіти. Можливо, саме так і сталося з гіпотетичною планетою Тея, зіткнення з якою, за однією з теорій, спричинило утворення Місяця.
По-друге, орбіти планет не ідеально круглі, а еліптичні. Тому навіть теоретично існуюча Протиземля рано чи пізно вийшла б з-поза “завіси” Сонця — і ми давно б її помітили. Нарешті, присутність такої масивної планети впливала б на інші тіла системи — ці відхилення ми б легко фіксували. А сучасні зонди, зокрема STEREO, неодноразово фотографували цей сектор неба — і не виявили нічого, крім порожнечі.
Плутон. Відразу після відкриття його вважали Планетою X. / © wikipedia.org
Коли після відкриття Нептуна астрономи спробували уточнити рух Урана, розрахунки не збіглися з реальністю. Маса нової планети виявилась замалою, аби пояснити всі нюанси орбіти. І тут з’явилася нова ідея: має існувати ще одна, поки невидима планета, яка й впливає на орбітальну поведінку Урана. Вона й отримала зручну назву — Планета X.
Полювання почалося. Один із найбільш завзятих шукачів — Персіваль Ловелл — визначив, де саме шукати цю таємничу планету: в районі сузір’я Близнят. 1930 року молодий астроном Клайд Томбо справді виявив новий об’єкт саме там. Йому дали ім’я Плутон.
Спочатку Плутон без довгих роздумів записали в повноправні планети. Його масу тоді вважали близькою до земної, хоч сам об’єкт мав якийсь підозріло темний і дрібний вигляд. Це списали на “брудну” поверхню. Проте в 1970-х стало зрозуміло: Плутон насправді дуже світлий, а після відкриття супутника Харона (1978) з’ясувалося й головне — його маса у 500 разів менша за земну. Цього було явно недостатньо, щоби впливати на орбіту Урана. Отже, Плутон — не та сама загадкова Планета X. Те, що його знайшли саме в потрібному секторі неба, — лише випадковість, хоч і напрочуд влучна.
Врешті, у 1990-х аналіз даних зонда Voyager 2 розставив усе на свої місця. Виявилось, що і Нептуну приписували хибну масу — всього на 0,5% більше, ніж насправді. Виправили цифри — й орбіта Урана стала ідеально узгоджуватись із законами механіки. Разом із цим зник і сенс у пошуках Планети X.
Та історія на цьому не завершилася. 2016 року вийшла гучна стаття, де нова група дослідників припустила: на околицях Сонячної системи таки може бути ще одна планета, але вже зовсім інша. Її маса — у кілька разів більша за земну, а орбіта проходить за 300–500 астрономічних одиниць від Сонця. Це вже не Планета X Ловелла, а умовна Дев’ята планета — імовірна причина дивної поведінки деяких далеких об’єктів. Але її досі не виявили. Скептики припускають, що вона повторить долю Вулкана — і залишиться лише красивою гіпотезою.
Немезида. / © wikipedia.org
1984 року група палеонтологів висунула спірну, але дуже ефектну гіпотезу: мовляв, наймасштабніші вимирання видів на Землі трапляються приблизно кожні 26 мільйонів років. Хоча точність такої періодизації викликала сумніви навіть у науковому середовищі, вона все ж зацікавила астрономів. І саме вони висунули своє, космічне пояснення катастроф: поруч із Сонцем може обертатися ще одна зірка — невидимий, темний компаньйон, якого охрестили Немезидою.
Згідно з цією гіпотезою, Немезида рухається дуже витягнутою орбітою і періодично наближається до околиць Сонячної системи. Під час цих зближень вона нібито збурює Хмару Оорта — далеке скупчення мільярдів комет. Частина з них змінює траєкторію і спрямовується вглиб Сонячної системи. Там, за мільйони років, деякі з них досягають Землі — з усіма катастрофічними наслідками.
Але з розвитком інфрачервоних спостережень стало зрозуміло: поблизу Сонця немає жодної зірки-компаньйона — принаймні в межах пів світлового року. Немезиду спробували “врятувати”, перетворивши її із білого карлика на менш яскравий коричневий карлик — так звану “невдалу” зірку. Теоретично, такі об’єкти й справді можуть бути досить близько до Сонячної системи й водночас лишатися майже непомітними. Проте й цю версію згодом спростували.
2013 року телескоп WISE провів повний огляд неба в інфрачервоному діапазоні — саме тому, який дозволяє виявити слабко світні холодні об’єкти. Його результати були безжальні: у радіусі кількох світлових років від Сонця немає жодного об’єкта розміром із Юпітер або більших. А отже — і жодної Немезиди.
Ба більше, подальший аналіз геологічних і палеонтологічних даних показав: періодичність масових вимирань, якщо й існує, то надто нерівномірна й не має чіткої закономірності. Іншими словами, ідея про “зорю-винищувача”, яка регулярно спрямовує на Землю кометний обстріл, виявилася ще однією науковою примарою.
Нібіру. / © wikipedia.org
Після розчарування з Немезидою уяві людства знадобилася нова космічна загроза. І вона з’явилася. 1976 року журналіст і письменник Захарія Сітчин опублікував книжку “Дванадцята планета”, в якій стверджував, що шумери знали про існування невідомої планети Сонячної системи. За його версією, ця планета — Нібіру — рухається дуже витягнутою орбітою, обертаючись навколо Сонця раз на 3600 років, і є батьківщиною розвиненої раси анунаків — прибульців, які створили людство.
Наукових підстав у цих тверджень не було жодних. Сітчин не знав шумерської мови, його “переклади” суперечили справжнім академічним джерелам, а астрономічні дані — вигадані. Та це не завадило популярності його ідей. Тиражі зростали, а концепція Нібіру захоплювала нових прихильників.
Згодом, ідея трансформувалась: Нібіру стала не просто планетою, а загрозою для Землі. У 2003-му з’явилися перші заяви про її неминуче зіткнення з нашою планетою. Коли цього не сталося — “кінець світу” перенесли на 2012 рік, прив’язавши до нібито “пророцтва майя”. А після 2012-го — просто змінили дату. Цикл триває і досі: на сумнівних форумах знову й знову з’являються “нові свідчення” про наближення загадкової планети.
Найцікавіше, що орбіта Нібіру, яку пропонують різні “альтернативні дослідники”, — це щось абсолютно неможливе з точки зору небесної механіки. Така планета вже давно б або впала на Сонце, або вилетіла з системи. А навіть якби вона існувала — сучасні телескопи помітили б її ще десятки років тому.
