У футболі, як і в житті, є дві фази: коли ти обіцяєш зірки з неба і коли в тебе питають: "Де твій телескоп?".
Анге Постекоглу прийшов у "Тоттенгем" як тренер, якому ніхто особливо не вірив, але якого всі хотіли розкусити.
В Англії люблять історії про новачків із далеких берегів - якщо вони говорять упевнено, мають погляд вчителя фізики й приносять у прес-залу щось незвичне.
І Анге це зробив. Він виглядав серйозно, говорив серйозно - він ніби знав, що робить.
"Я люблю вигравати - це головне, і я робив це всюди, де б не був. Футбол має приносити успіх. Для мене дуже важливо, щоб це був футбол, який захоплює, про який говорять - не лише результат, а й спосіб гри".
У першому сезоні це працювало.
Після продажу Кейна в "Баварію" команда не посипалася. "Тоттенгем" грав у футбол - не обережний, не гнучкий, а саме футбол, як у голові тренера: з атакою, ризиком і темпом.
Перші десять турів - перше місце. Не життя, а казка.
А потім настала реальність: травми, спад форми, резерв глибиною як калюжа.
Постекоглу не зраджував собі - і це звучить красиво. Але в АПЛ це швидше вирок, ніж комплімент. Коли падаєш, глядачі цінують сміливість, однак аплодують лише один раз, а далі - рахують очки і питають про адаптацію.
Кульмінація абсурду - матч проти "Челсі" (1:4). "Тоттенгем" в дев'ятьох (!) грає високо, ніби нічого не сталося.
Це не хоробрість - це вже догматизм. Так, ідеї мають ціну - але коли платиш її кожного туру, ідея перетворюється на проблему.
"Це була непроста ніч. Залишатися вдесятьох або в дев’ятьох і намагатися грати на високому рівні - це виклик, який, можливо, ми недооцінили. Відвага - це добре, але іноді треба бути трохи розумнішими".
Далі - п’ять матчів без перемог, і весь сезон - як на дриглявому мості. Гравці випадали один за одним. Виглядало так, ніби Постекоглу просто вимотав склад, не маючи запасного плану. Восени команда втомлювалась, взимку - буксувала, навесні - тягнулась на зубах.
Постекоглу чесно визнав, що перегнув із навантаженнями. Але на такому рівні це не сповідання, а підпис під діагнозом.
"У Лізі Європи ми не можемо дозволити собі розкіш грати лише так, як хочеться. Тут треба дивитися на результат і бути готовими до компромісів. Стиль важливий, але не тоді, коли він призводить до поразки."
Іронія в тому, що в Лізі Європи справи складалися краще - більш стримано, менш видовищно, але ефективно. Чому? Бо там "Тоттенгем" грав не в ідею тренера, а в результат на табло. Виграв фінал - і стало зрозуміло, що команда може грати прагматично.
Але не з Постекоглу як ідеологом.
Цей успіх був всупереч, а не завдяки. Постекоглу до нього майже не мав стосунку. Він просто не заважав. І команда дійшла до перемоги - не тому, що дотримувалася курсу тренера, а тому, що вчасно від нього трохи відступила.
Саме в цьому - вся суть. Постекоглу не провалився - але й не зміг нічого довести. У нього не вийшло побудувати стиль, не вийшло втримати темп, не вийшло адаптуватися до вимог сезону.
Усі бачили початок, усі побачили кінець - але ніхто не згадає, що було посередині. Ви б згадали, що Постекоглу став першим тренером, який тричі поспіль визнавався Тренером місяця в Прем'єр-лізі? А пам'ятаєте, що не всі в клубі погодилися жертвувати сезоном в АПЛ заради Ліги Європи?
"Я ще не завершив свою роботу", - сказав Постекоглу після фіналу з "Манчестер Юнайтед". Але річ у тім, що робота не дуже й просувалась. Був старт, була віра, було багато правильних слів. Але в підсумку - 17-й рядок у таблиці, без стабільності, без впевненості в завтрашньому дні.
І тому "Тоттенгем" зробив правильно, що звільнив Постекоглу. Не через поразки. І стиль також ні до чого. А через відсутність ознак розвитку. "Шпори" не ставали кращою командою, гравці - не росли, ідеї - не перетворювалися на систему. А коли тренер не змінює команду, команда має право змінити тренера.
"Ми вдячні Анге за його зусилля та відданість під час перебування в клубі. Однак після ретельного розгляду правління вважає, що зміни необхідні для довгострокового успіху клубу. Ми не можемо дозволити собі керуватися лише емоціями. Потрібно дивитися вперед і забезпечити стабільність та конкурентоспроможність у всіх змаганнях".
Анге Постекоглу - це історія про "могло б бути". Але в Прем’єр-лізі цього недостатньо. Тут або є, або - до побачення.
А так, звісно, могло б і бути...
Фото - Getty Images/Global Images Ukraine
